Двомовність - перспектива чи завада?

Серед мішаних польсько-українських пар з дітьми давно вже кружляє анекдот:

– Що ви сьогодні робили в школі? – запитують батьки (поляк і українка) свого сина-школяра.

– Читали про те, як наш король бився з... нашим гетьманом, – відповідає трохи розгублено малеча.

Часто в таких родинах батьки панікують і намагаються не впроваджувати мовного хаосу, не розуміючи, що, фактично, кривдять свою дитину, відбираючи у неї право на ширші горизонти. Адже вільне володіння різними мовами – це можливість по-іншому бачити і розуміти світ. Та що робити, коли різномовні батько і мати обоє вважають власне свою мову та культуру єдиною прийнятною і правильною у вихованні спадкоємця?

Батьки нищать дитячий потенціал, забираючи у них шанс від народження вивчати кілька мов замість однієї, тоді як одномовні подружжя нерідко викидають купу часу і грошей на те, щоб їхня дитина вчила ще якусь іноземну мову.

"Тоді він/вона не будуть правильно розмовляти мовою країни, в котрій живуть", – часто виправдовують своє рішення батьки, і шарпають дитину кожне на свій бік. Важко вигадати більш суперечливу точку зору. Двомовні (а деколи й багатомовні) діти в мішаних подружжях зазвичай не бачать і не розуміють мовних проблем своїх одномовних батьків. Для них не становить проблеми миттєво переключатись між двома мовами, обговорюючи щось польською (російською, англійською) з татом, і одночасно розмовляючи українською з бабусею та мамою. Адже і наша солов'їна, і шиплячо-свистяча польська є для них однаково рідними. Часто стаючи заручниками власних політичних чи суспільних поглядів, батьки нищать дитячий потенціал, забираючи у них шанс від народження вивчати кілька мов замість одної, тоді як одномовні подружжя нерідко викидають купу часу і грошей на те, аби їхня дитина вчила ще якусь іноземну мову.

Не одна моя знайома у відчаї заламувала руки, коли дочка або син навідріз відмовлялись розмовляти українською. Кожна з них, на жаль, знала причину цього явища. "Якби тільки я завчасно докладала більше зусиль, аби дитина полюбила свою рідну мову, якби тільки мені хотілось читати їй більше українських казок, ба, просто розмовляти з нею нашою мовою!", – жалілись вони мені. Звісно, не дурень вигадав: що не тренується, те атрофується. Прикро, коли атрофовується рідна мова – хай для дитини двомовних сімей вона "одна з рідних". Не біда, коли на початках хтось посміється, чуючи, як дитинча переплутає відмінки, чи вперто казатиме полякам "Привіт", замість "Cze??".

Згодом, слухаючи, як наші діти щебечуть вільно кількома мовами, ми зможемо підморгувати недовіркам. Знання не може і не повинно бути обтяжливим, і двомовність в таких випадках – це радше благословення, аніж проблема.

×