Співати колядок і щедрівок у метро можна й не ходячи і не жебраючи при цьому вздовж вагону, а самодостатньо стоячи осторонь. Таким чином безкорисливо долучатися до традицій. Люди все одно підходять, усміхнені, дякують, щиро гроші кидають.
Ми якраз не співали, - і зайшло двоє підхмелених мужичків. Один із них, який більш підпитий, почав пильно прислухатися до нашого україномовного гомону. Наче зараз від нас він почує щось сакральне і не хоче цього проґавити. Наш вертеп гучно завів якусь колядку, - і мужичок поступово усім серцем повернувся до нас. Споглядає, вслухається. Він був украй розчулений: приголомшено дивився уже зволоженими очима, обличчя почало застигати в судомній гримасі ридання. Ми всі трошки зніяковіли, але співати почали ще дужче. А наш відданий шанувальник вже заходився мене обіймати і всім розпихати стиснені в жменях гроші. При цьому він щось бурмотів: "Боже, ви такі гарні… як же ви гарно… це як у мене в селі, коли малий…". І як заключний жест, мов під завісу вистави, чоловік упав на коліна й почав витягати з усіх кишень і розкидати перед нами свої купюри разом із гаманцем.
Чоловік упав на коліна й почав витягати з усіх кишень і розкидати перед нами свої купюри.
Його друг, наче отямившись, кинувся піднімати свого побратима й збирати розсипані гроші. Ми теж допомагали і заспокоювали сентиментального чолов'ягу. Він виявився родом з Івано-Франківська, а друг – із півдня, з Миколаєва. Розмовляв українською: "Ми давно з ним дружимо. А кажуть, що ми з Галичиною не брати", - промовив миколаївець і вийшов, притримуючи свого емоційно виснаженого друга.
Отаке-от рідне слово й пісня з людьми виробляє.
1 
1
Коментарі
22