"Путін зітхнув. Зрозумів, що Росія програла"

9 жовтня 1999-го в Москві грався вирішальний матч відбору до Євро-2000 між збірними Росії й України. Перед заключним туром на перше місце претендували 3 збірні – України, Франції й Росії.

Україна мала 19 балів, а переслідувачі – по 18. Французи у Парижі приймали Ісландію, а в московських "Лужниках" зійшлися Росія й Україна. На 75-й хвилині матчу росіянин Валерій Карпін після сумнівного штрафного та рикошету відкрив рахунок. На 88-й хвилині нас урятував диво-удар Шевченка – 1:1. Воротар росіян Філімонов припустився фатальної помилки. Французи виграли у Ісландії – 3:2 і посіли перше місце. Україна фінішувала другою й мала зіграти в стикових іграх.

На матчі були присутні прем'єри країн. Від Росії – Володимир Путін, від України – Валерій Пустовойтенко.

– Це була моя друга зустріч із Путіним, – згадує Валерій Павлович. – Раніше в Москві проводили засідання голів урядів, де я головував. Там і познайомилися. Путін справляв враження адекватної людини. Саме його рішення виявилися вирішальними для того, аби ми згодом без проблем пройшли опалювальний сезон. На матчі сиділи у центральній ложі стадіону.

 

Жодних жартів чи насмішок від росіян не було. Все було цивілізовано. Члени російського уряду дуже переживали, раділи голу Карпіна. Коли забив Шевченко, я нічого не бачив. Просто почув за спиною, як Путін і його підлеглі видихнули повітря. Це було якесь колективне зітхання. Росіяни зрозуміли, що сьогодні їм уже не відігратися.

Найцікавіше почалося, коли ми з Путіним зайшли до російської роздягальні. Там усі плакали. Найбільше ридав навіть не воротар Філімонов, який пропустив гол від Шевченка, а Тихонов. Він добряче змусив напрацюватися на правому фланзі нашого Олега Лужного. І коли випустили на заміну Безчастних, Олегу стало легше.

Потім пішли до нашої роздягальні. Тут панував діаметрально протилежний настрій. Найбільше раділи Андрій Шевченко і тренер Йожеф Сабо. Я оголосив про підвищені преміальні. Суму називати не буду, але вона була пристойною навіть за сьогоднішніми мірками. Після гри ми разом із Путіним поїхали на банкет до ресторану "Гетьман" біля українського посольства.

– Наша команда росла, – згадує головний тренер збірної України Йожеф Сабо. – Так само, як і зараз росте. Думали, що зірковий час її наступить на Євро-2000. Першими до нашої роздягальні зайшли Пустовойтенко та Путін. Валерій Павлович відразу оголосив про підвищені преміальні. Це спричинило новий прилив ейфорії. Сам матч важко згадувати. У другому таймі ми перехопили ініціативу, грали першим номером. Казав хлопцям, що якщо так гратимемо – обов'язково виграємо. Після голу Карпіна не сумнівався, що врятуємо гру. Коли збили Мізіна, Шевченко побіг бити штрафний.

 

Кричу йому:
– Шева, біжи в штрафний!

А він огризається.

– Зараз заб'ю! – каже. Досі не розумію, що то на нього найшло. Натхнення якесь.

– Після гри в російській роздягальні всі мертвими були, – каже Сабо. – Там стояло колективне ридання. Того дня я не розмовляв із їхнім тренером Олегом Романцевим. Взагалі після тієї гри я його більше не бачив. Таких щасливих емоцій за мою тренерську кар'єру було небагато. Чи можна порівняти цю гру з матчем зі "Спартаком" у Лізі чемпіонів? Мабуть, ні. Той матч для мене особливий і неповторний. Ніколи таким щасливим не був.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна перемогла Росію в історичному матчі

×