— Схоже на баранячі тельбухи, — пробує шматочок сала на Житньому ринку Києва 24-річний англієць Том. Піднімає вгору великий палець. — Їх у нас добре просмажують. Потім їдять під пиво. Народна страва. А ось такого нема, — показує на телячий хвіст, що звисає з прилавку.
Том, 25-річний Адам і 22-річний Крістофер приїхали з Лондона на матч Англія — Швеція. Адам — банківський працівник, Том — фінансист, Кріс поки що навчається. В Україні всі вперше. Вже встигли побувати в Донецьку.
— Трохи нагадує наш промисловий Ліверпуль, — каже Кріс. — Є старі пошарпані будівлі. Є гарні сучасні. Думали, там пам'ятники Леніну мало не на кожному кроці, а побачили тільки один. У Британії всі казали, що Донецьк — бандитське місце. Була резонансна телепрограма про нетерпимість до іноземців. Але насправді всі виявилися дуже дружніми.
Адам один раз зіткнувся з агресією — з нього намагалися зірвати футболку англійської збірної. Але то був російський фанат.
— Він постійно кричав: "Я — русский!" і мав дуже детальні татуювання на спині, згадує Адам. — Не розумію, що він із друзями робив на матчі між Англією та Францією.
На ринку пробуємо черешні. В Англії їх нема — є просто солодкі вишні. Продавці припрошують — простягають кілька ягід. Британцям подобається, але купувати не поспішають. Упізнають на прилавку чорниці, порічки. Такі вони купують у супермаркетах. А ринки, як в Україні, трапляються лише в сезон у містечках. Там скуповуються старші люди.
Зрештою гості беруть стакан малини на всіх. Тішаться низькими, як для них, цінами.
— Ми не голодні, — говорить Крістофер. — У нічному поїзді з Донецька попутники їли варені яйця. Було дуже жарко, вікно не відкривалося. Аромат стояв іще той.
— Варені яйця — це жахливо! — додають інші хлопці.
Приглядаються до вітрини з рибою. Бачать чорну ікру по 4,5 тис. грн за 250-грамову баночку.
— Це законно? — дивуються. У Британії чорну ікру продавати заборонено, бо осетри під охороною.
Йдемо до Дніпра. Британців дивує відсутність міліції.
— На чемпіонаті світу в Південній Африці поліцейські стояли так часто, як тут ліхтарі, — згадує Том. — Коли я їхав в Україну, казав батькам: навряд чи там безпечніше, ніж у Африці.
У цю мить позаду кричить жінка з клунками:
— Ну дайте уже пройти! Никак не могу обойти.
— Якась хуліганка, — знизують плечима англійці.
— А де ваші безпритульні? — питає Крістофер. — У наших великих містах їх повно.
За кілька секунд їхня увага переключається на дівчат. Ті проходять повз, чують англійську й усміхаються. Питаємо, чи складно у Британії знайти пару.
— Хорошу — непросто, — кривиться Адам. — У нічних клубах семеро з десяти — хлопці. Дівчата нерідко грублять. Поводяться, наче вони королеви на троні.
— Чули, тут навпаки, але нас дивує стиль — довгі нігті, високі підбори. Носять спеціальні бюстгальтери, в яких груди видаються вищими, — говорить Кріс. — У нас так поводяться ті, у кого низький достаток, погано з освітою.
— А у вас іще відбуваються топлес-протести? — жвавішає Том. Має на увазі виступи дівчат з угруповання "Фемен". — Думаю, чимало британців приїхали тому, що в Україні можна побачити цих дівчат.
У кафе вся увага персоналу — на британців. Ламаною англійською розповідають про складники салатів мімоза й олів'є, як готують компот. Намагаються жартувати:
— У нас фірмовий олів'є, такого не спробуєте навіть у Франції! — усміхається дівчина в синій хустці за касою.
Британці розпитують, до чого тут Франція. Дізнавшись, що цей салат там вигадали і він був популярний за радянських часів, беруть дві порції. Пробують усього потроху. Вінегрет подобається найбільше — хоч у Англії не люблять буряк, у цьому салаті він смакує їм. Гречки в них теж нема — кажуть на неї "оці коричневі зерняті".
— Гречки в нас нема, — розповідає Том. — А от котлети по-київськи можна знайти. Не надто популярні, але раз ми в Києві, мусимо скуштувати.
Млинці з куркою та грибами нагадують хлопцям несвіжу їжу з поїзда Донецьк — Київ. Смажена цвітна капуста до смаку, особливо дивує кляр із панірувальними сухарями. Холодний компот з ягід англійці куштують уперше в житті, і він їм подобається найбільше з усього. Називають його "освіжаючим".
На вулиці купуємо бочковий квас — стакан на всіх.
— Як суміш вина з пивом, — сміється Крістофер.
Дивується, що в квасі є трохи алкоголю. Оцінюють його нижче за компот. Півлітра сьорбають годину. Кажуть, у Британії на вулицях кругом продають індійський та китайський фаст-фуд. Він дешевий та поживний. Популярніший за традиційну британську закуску — смажену рибу з картоплею фрі.
Заходимо у фунікулер. У Британії такого нема. У вагончику сидячі місця зайняті. Хлопці пропонують почекати наступного. Щойно поїзд приходить — одразу сідають. Потім Том поступається місцем жінці з немовлям.
— У нас із такими малими дітьми у транспорті не їздять. Надто небезпечно й незручно, — каже. — У метро в години пік значно більше людей, ніж у вас. Щоб зайти у вагони, доводиться пригинатися. Метро будували століття тому, коли люди були нижчі.
Адам додає, що проїзд у лондонському метро — у 15 разів дорожчий, ніж у київському (в Лондоні одна поїздка коштує 3 фунти — 30 грн, в Києві — 2 грн).
— Дуже шкода, що майже ніхто не говорить англійською. Видно ж, що стільки цікавого мають сказати, а не можуть. В Донецьку ми вивчили "спасибо", "пока", "пиво", "выпьем".
Заходимо в ірландський паб "Ґолден ґейт" біля Золотих воріт. Персонал непогано говорить англійською: це місце часто відвідують іноземці. З українського пива англійцям радять "Микулинецьке". Ті беруть по півлітра.
— Солоденьке, — смакує Адам. — Загалом нічого, хоча назву сам не вимовлю.
2 
1
Коментарі
22