— Шалом, шалом, — вітаються одне з одним євреї на подвір'ї львівської синагоги на вул. Братів Міхновських. О восьмій ранку сходяться на щоденну молитву. Чекають на прихід рабина Мордахама, 38 років.
— Рабин — добрий майстер по дітях. Їм із жінкою ще по 40 нема, а вже десятьох мають. Кожен рік у них хтось родиться. Їм віра предохранятися забороняє. Живуть у хаті за синагогою, — шепоче прибиральниця 42-річна Ірина. — Євреї щодня зранку та ввечері сходяться на молитву. Має бути хоча би 10 людей. Інакше думають, що молитва не доходить до неба. Після того їдять щось як наш борщ, називають "чолі". На друге — гречку з рибою.
Підходить охоронець. Щось шепоче прибиральниці на вухо. Обоє всміхаються.
— Нещодавно сюди прийшов 70-річний дід. Захотів виїхати в Ізраїль. Йому зняли штани й провели обрізання, — переказує Ірина. — Для цього рабин із самої Америки приїжджав, хірурга-єврея запрошували. Вони нашим лікарям таку справу не довірили би. Проте прибиральницями та охоронцями українців беруть. У них кожної п'ятниці після п'ятої шабат починається, працювати заборонено. Навіть в унітазі води не спускають, тільки моляться та їдять, їдять та моляться. І так до суботи, доки сонце не сяде. Носять пейси, бо вірять: коли буде всесвітній потоп, Месія їх за них із води витягне. Усі інші загинуть.
До синагоги заходить рабин. На голові пришпилена невидимкою чорна шапочка — кіпа. Чоловіки сідають на лави за довгі дерев'яні столи. Перед кожним лежить закрита священна книга іудеїв — Тора. Її читають тричі на тиждень: у понеділок, середу, суботу.
Збоку на столі розставлені одноразові тарілки з гречкою. Дружина рабина Сара лічить їх.
— 17 років тому ми з чоловіком приїхали до Львова з Нью-Йорка. Нам сказали, що на три місяці. Але видно, з цього календаря листки погубилися, — сміється ребецен Сара. Розмовляє російською. — Треба було рятувати людські душі, бо всі стали атеїстами та комуністами. Нещодавно в синагозі зробили ремонт. Під час війни по стінах будівлі стріляли німці, потім запустили коней. Якийсь час у такому бруді молилися.
Жінки сходами піднімаються на другий та третій поверхи. Спостерігають за чоловіками крізь тюль.
— Жінок — наверх, аби не заважали молитися, — пояснює вірянин Йойна Потягайло, 66 років. — Маємо список правил. Він забороняє будь-який контакт із жінкою, особливо з чужою. На весіллі чоловік танцює у парі з чоловіком, жінка із жінкою. У синагозі дають шлюб, якщо в наречених матері єврейки. На весіллі укладають тубу — письмовий шлюбний контракт. Він підписується і зачитується перед усією громадою. Чоловік має займатися грошима, жінка — домашнім господарством.
— Як був маленьким, мої батьки приїхали сюди з Казахстану. Почали ходити в синагогу, мене привчили. Ніколи не соромилися, що ми євреї, — продовжує. — Тато захворів на гангрену. Йому ампутували ногу. До його смерті вона зберігалася в морзі. Потім разом із тілом хоронили. Коли прийде Месія, мертвих оживить. Тому мають бути всі органи. Заборонено робити розтин мертвому. Покійника з головою накривають білим покривалом. Небіжчика мають запам'ятати красивим, як при житті. Труну можуть нести тільки євреї, закопувати теж. Квіти на могилу не носимо, на знак пам'яті на гріб кладемо камінець. У євреїв нема дорогих пам'ятників. На могилі не робимо надписів, портретів. Син за покійних батьків молиться 11 місяців.
2 
1
Коментарі
1