Світлана Рябченкова, 56 років, президент промислової компанії "Канвит", Одеса:
— Для мене ці два роки були справжнім пеклом. Щоб розвивати бізнес, брала кредити у заможних людей. У кризу прибутки впали. Мене кинув партнер — украв гроші. Просила в кредиторів про відстрочки, але вони не захотіли чекати. Почали судитися. Робітники фірми щодня приходили, щоб "вибити" з мене зарплатню. Думали, раз маю триповерховий будинок, то просто приховую гроші. Вони ж не знали, що мені довелося його закласти аби врятувати компанію. А колись, щоб купити цей будинок, я продала свою квартиру, квартиру батьків, паєвий внесок у новобудові. Тоді вперше в житті зрозуміла, що значить фраза "благими намерениями вымощена дорога в ад".
Олександра Грінченко, 27 років, перебуває у декретній відпустці, Полтава:
— Криза ще більше зблизила мою сім"ю з батьками. Цінуємо один одного, намагаємося підтримувати. До декретної відпустки я працювала в банку, але скоротили через кризу. То батьки допомагають у всьому. Вони працюють кожен на двох роботах. Мама щодня приходить, няньчить дітей. Найстрашніше тепер — хворіти. Грип чи застуду лікуємо чаями, аспірином і парацетамолом. Вони дешеві, але "вбивають" печінку. Зуби взагалі не лікуємо. Носимо старий одяг, на обновки не вистачає. Хіба тільки дітям беремо, бо ростуть швидко.
Сергій Кравець, 42 роки, таксист, Івано-Франківськ:
— Гроші з дружиною стали рахувати, але через них не сваримося. Головне, щоб усі живі-здорові були. Таксую вже другий десяток. А після тої кризи ніби хтось врік. По місту більше 20 гривень за поїздку не вигорає. Жінка почала сваритися, що не заробляю. Пішов на нічну таксовку. Попалася якось компанія "весела". Сильно мене тоді побили. Ледве з машиною втік. Уранці моя Танюша без слів усе зрозуміла. Обняла мене, заплакала й сказала: "Не боїсь, прорвемся. Ще є дача, город у батьків. На їду стане. Були б усі живі". Більше на нічну таксовку не їжджу.
Юлія Нечипоренко, 21 рік, продавець біжутерії на ринку Урожай, Вінниця:
— Особисто я ніякої кризи не відчула. Бо хто працює, той усе матиме. Хто пускає в житті все на самотьок, той потім плачеться. Коли їду в транспорті, часто чую скарги, що жити стало важко. Але хто їм винен? Замість того, щоб працювати, тріпають язиками. Люди собі самі придумали кризу. Так виправдовують свою лінь.
Олександр Дикий, 30 років, підприємець, Черкаси:
— Зрозумів, що вся ця гонитва за багатством — не основне в житті. Воно не настільки довге, щоб цим перейматися. Головне, щоб усі рідні були здорові. Щоб сім"я була поруч. Життя до кризи було кращим у фінансовому плані. Я тільки започаткував бізнес. Ми з дружиною вперше поїхали відпочивати за кордон. Після кризи довелося від усього цього відмовитися.
4 
1
Коментарі