— З нашого батальйону на ротацію пішли 70 чоловік, замість них прислали 15 новобранців. Вони навіть стріляти не вміли. Почав учити, кажуть: нащо нас два місяці на полігоні тримали, якщо за дві години більше навчилися? На днях іду біля полігона. Сидять мобілізовані. Кажуть, у березні призвали. Чого досі не відправили в АТО — не зрозуміло. Питаю: із "Граду" стріляли? Сміються: ми навіть його не бачили. Просимо, а командири відповідають: на передку постріляєте, — розповідає 40-річний Олексій Миронець, старший сержант 24-ї бригади.
11 місяців воював на Донбасі. 5 червня повернувся додому. Із сім'єю живе в райцентрі Яворів на Львівщині.
— У військкомат прийшов добровольцем. Там не знали, що зі мною робити — військовий пенсіонер, інструктор. Відправили на Яворівський полігон учити новобранців. Хотів попасти в 95-ту десантну бригаду, я там колись служив. Не пустили. На Донбас поїхав із третім територіальним батальйоном (згодом перейменували на 24-ту бригаду. — "ГПУ").
— На полігоні попали до мене хлопці в зеленій формі. Обуті в берці, схожі на експерименталки — наче легенькі кросівки. Упав дощ, за день взуття розлізлося. Знайшов коробки, в яких його привезли. Там примітка: у цьому взутті можна ходити не більш як шість годин. Під час занять із рукопашного бою форма рвалася. Через місяць бійці ходили хто в чому. Взували кросівки, тапки. Якось заборонили на вихідні виїжджати за межі полігона. Мовляв, приїде якийсь депутат. Наші берці-експерименталки дали на ремонт — їх підлатали, накремили. У мене нерви не витримали. Беру пару й розриваю перед комбатом. Хлопці почали аплодувати. Усіх відпустили на вихідні додому.
Миронець служив у конвойній роті на Луганщині.
— В АТО харчування волонтерське. Тушонки було багато, але на ній довго не проживеш. Зранку — каша, в обід — зупа з тої каші, на вечір — знову каша. До Луганського аеропорту із собою сухпай возили. Якось приїхали, хлопець із Дрогобича питає, чи є вода попити. Даю пляшку, зрадів: о, мінералка. А можна собі взяти? Бо ми вже другий тиждень тут із калюжі п'ємо. Біля Луганська місцеві допомагали, але втихаря. Якщо сепари дізнавалися, у людей горіли хати.
Попросили кулемети — прислали п'ять. Обгорілі, пошарпані — мабуть, були в Іловайському котлі. З п'ятьох зібрав два. Тепловізори привозили волонтери. В одному батальйоні, коли пішли на ротацію, їх здали чи командирові, чи заступнику. Доки прийшли нові бійці, тепловізори зникли. Якось наші відступали, ми збирали поранених. Дивлюся, сумка лежить. Я її в машину закинув. Через тиждень відкрив, а там тепловізор. У наступному бою через нього пролетіли осколки, розбився.
До добровольців на війні ставлення не однозначне. Один комбат казав: добровольців не шкода. Дав йому по морді. За це мене позбавили нагороди, — каже Олексій. — Мали везти "Гради". Попросили танкістів, аби прикрили. Один каже — не поїду, по мені снайпер стріляв. Питаю: ти був поза танком? Відповідає: ні, в танку. Кажу: так що тобі той снайпер зробить? У військових установка: в небезпечні місця треба посилати добровольців. Кадрових рідше на завдання відправляють. Був командир, який тільки по карті показував: їхати треба сюди. На позиціях ніколи не був. Наші хлопці якось на передовій узяли бойовика. У штабі не знали, що робити з ним. Питають: а нафіга ви його брали?
1 
1
Коментарі