9 травня зранку до Алеї героїв на центральному кладовищі Полтави в селі Розсошенці сходяться родичі та друзі загиблих бійців. Опівдні має розпочатися панахида.
Могила 38-річного Мирослава Кабушки — крайня, свіжа.
— Коли син пішов на війну, я став волонтером. Возив запчастини до машин, — каже батько 63-річний Олексій Кабушка. Піджак зняв, тримає в руках. — Син був бійцем 81-ї десантно-штурмової бригади. Загинув під Авдіївкою, — Олексій Михайлович дістає хустинку з кишені. — У день, коли Мирослава не стало, я йому дзвонив. Він не відповідав. Потім прислав есемеску: "Розмовляти не можу, на позиції, нас криють". Коли набрав знову — його вже не було.
Над могилою 44-річного Валерія Боняківського розвіваються два прапори — України та "Правого сектора". Мати 71-річна Марія Боняківська вириває бур'ян.
— Син пішов добровольцем. Спочатку — у "Правий сектор", потім — у батальйон "Дніпро". Загинув 16 жовтня 2014-го. Відірвало праву руку до плеча. До госпіталю не довезли.
На Личаківському цвинтарі-музеї у Львові о 14:00 священик править біля могил бійців на полі №76. Починається злива. Чоловіки вистрілюють сигнальними ракетами. Здалеку доноситься "Життя за волю" хриплим голосом.
Львів'янка 45-річна Ярослава Береза садить квіти на могилі сина Івана-Віталія, який загинув позаторік неподалік Зеленопілля на Луганщині. Йому було 23. Матері допомагає донька 11-річна Софія.
— Серце кричить: це неправда. А мозок каже: його нема, — плаче Ярослава Береза. — Син енциклопедію знав напам'ять. Бувало каже: "Про це читайте на такій-то сторінці", майже завжди вгадував. Вступив в університет на нанотехнології. Міг не йти в АТО, він — напівсирота. Та не послухав. 11 липня стояв на блокпосту. О четвертій годині здав зміну, ліг спати. Через п'ять хвилин їх розбомбили. На сусідньому ліжку хлопець вижив, а синові у грудну клітку поцілили.
Мені двічі снився. Після похорону казав, що вже прийшов додому. Другий раз, ніби маленький, говорив: "Свічку треба запалити". Я до 40 днів щодня до нього ходила, тепер раз на тиждень. Пам'ятник обіцяють поставити, поки що з формою не визначилися. Держава виділила кошти.
Береза молиться на сусідній могилі, де лежить побратим сина Юрій Голуб. Теж загинув під Зеленопіллям. У нього залишилися незрячі батьки та брат-близнюк Тарас.
— Юру поховали, а наступного дня Тарасові повістка прийшла. Батьки не пустили, — зітхає.
— Такий же молодий, як мій чоловік. Теж у 26 років загинув, в Афганістані, — 57-річна Ольга Худякова стоїть біля могили бійця полку "Азов" Ігоря Білошицького 8 травня на Лук'янівському військовому кладовищі. 2014-го одну з ділянок тут назвали Алеєю героїв — поховані військові, які загинули на Донбасі.
Цвинтар розташований неподалік столичної телевежі. В першу світову війну тут ховали померлих у госпіталі бійців. 1943 року кладовище стало військовим — перенесли кілька братських могил червоноармійців, які звільняли Київ.
Люди зупиняються біля Алеї. Бородатий безхатько під парканом в усіх, хто проходить повз, просить 10 грн.
— Дайте на упокой души, — каже. — Здесь героев нет. В гражданской войне их не может быть.
— Дать бы тебе в морду, но не поймешь, — плює під ноги лисий чоловік у чорній футболці.
Тут поховані герої України Олег Міхнюк, командир роти батальйону "Айдар", луганський доброволець Темур Юлдашев.
Біля могили десантника Олексія Марченка стоїть сивий чоловік у червоному светрі. Поправляє фотографію на хресті.
— Усі думали, що Льоша в плєн попав. Був у Донецькому аеропорту, коли його підірвали. А він загинув. Упізнали по ДНК, — каже чоловік. Не називається. Разом служили у 81-й аеромобільній бригаді.
Охоронець кладовища 55-річний Олексій Григор'єв розповідає, що на Алею героїв часто приходять люди.
— Хтось квітку принесе, хто поприбирає. Сьогодні вранці вдова Міхнюка могилу до ладу привела. Казала, пам'ятник скоро ставитимуть.
3 
1
Коментарі
1