29 жовтня з полону на Донбасі звільнили дев'ятьох бійців: Олександра Ширіна, Володимира Поліщука, Володимира Дмитренка, Івана Бойка, Дмитра Поліщука, Сергія Ткаченка, Карата Мухамедова, Романа Смагулова, Олександра Михайлюка. Їх обміняли на 11 бойовиків.
Наступного дня на коригувальника вогню терористів обміняли львів'янина Ореста Петришина. Служив у Нацгвардії. 14 лютого його роту направили в Дебальцеве на Донеччині. Через три дні Орест потрапив у полон.
— Більше двох місяців не було обміну полоненими. У Мінську домовлялися. Але бойовики хотіли обміняти десятьох їхніх на п'ятьох наших. Це нерівноцінно. Переговори вели з усіх сторін. Нарешті домовилися, що наших людей буде більше, — розповідає 44-річний Олег Котенко, координатор волонтерської групи "Патріот". — Найважча була ситуація в Олександра Михайлюка. Він — офіцер, кіборг. Таких віддають неохоче. На нас вийшов батько одного з бойовиків. Три тижні тому була домовленість, що наші відпустять його сина, а ми заберемо Михайлюка й Петришина. Та обмін зірвався. Петришина не звільнили. Він важкий — травми голови і спини. На спині йому вирізали свастику. Дмитренко, Поліщук, Ширін попали в полон у травні цього року. Це 17-та танкова бригада. Їх викрали. Іван Бойко в полоні із серпня. Його з товаришами захопила ворожа розвідка. Вони підірвалися гранатами — Бойко вижив. Роман Смагулов із Луганська служив у "Айдарі". Як потрапив у Донецьк — невідомо. Карата Мухамедова наша сторона передала бойовикам під час одного з обмінів як їхню людину. Вони його не признали своїм, повернули назад.
— Сашу призвали в десантні війська. З його друзів ніхто не пішов по повістці в АТО. А він медогляд пройшов за день. Через два дні поїхав на навчання. Казав, що все вміє і знає, — розповідає Оксана Васенко, 52 роки, із села Нижнє Дережнянського району Хмельницької області, мати 33-річного Олександра Михайлюка.
Він служив у 81-й бригаді. Раніше працював будівельником. З дружиною Ларисою, 34 роки, мають 2-річну доньку та 7-річного сина.
— Я працюю на молочному заводі, то директор сам їздив у Київ. Купив Саші каску, каремат, рукавиці. Даже пилку, щоб різати дрова. Ми її в Костянтинівку посилали поштою, продовжує Оксана Васенко. — 19 січня син останній раз дзвонив. Набрав із чужого телефона. Сказав, що його розрядився. Коли знов подзвонить — не знає, бо в оточенні, стріляють з чотирьох сторін. 21 січня його взяли в полон у Донецькому аеропорту. Їх там били й катували. Бойовики виклали два відео в інтернет. На першому — він з хлопцями у військовій формі, дуже змучені. На другому — переодягнені, як бомжі, побиті, у Саші синяк під оком.
Востаннє Олександр на 10 днів приїжджав додому на Новий рік.
— Казав, хоч би не попасти в полон. Його товариш привіз усім рідним подарки, попрощався. І загинув в аеропорту, — говорить Оксана Володимирівна. — Ще один друг казав: хоч би мене не забили. Бо в жінки нема батьків, маємо малих дітей. Теж загинув. Саша розповідав, що ліг подрімати в терміналі. Товариш прийшов: займай позицію, а я трохи відпочину. За 10 хвилин приміщення підірвали. Те місце привалило. Товаришу перебило обидві ноги. Саша з 15 хлопцями його діставав. Казав: як я міг піти? Вася кричить — пристріли мене. Його достали живого. Помер потім. Хлопці відстрілювалися до останнього. Поранені помирали. Прийшлося просити бойовиків, щоб допомогли врятувати поранених.
До Сашиного приїзду готовилися, як на свято — курей рубали, кролів били. Він дуже любить м'ясо й олів'є.
У полоні лишаються 139 українських військових і цивільних, за офіційною інформацією. 800 осіб вважають зниклими безвісти.
3 
1
Коментарі