Присудили 10 років таборів і п'ять років — без права голосу

90-річний Іван Мамчур воював у дивізії СС "Галичина" на німецькому боці. Живе у Львові. Видав книrу спогадів "Нас доля світами водила. Сторінки пережитого".

Чому пішли в підрозділ, що підпорядковувався нацистам?

— У мене був вибір: або до лісу — в Українську повстанську армію, яка саме починала формуватися, або в дивізію. Я тоді навчався в гімназії, директор сказав: "У лісі добре. Але щоб у нас була незалежна держава, нам треба своє професійне, підготовлене військо".

До дивізії всі йшли добровільно. Нас не відрізняли від німецької армії — одягали, годували. Отримували по 7 марок на день. За них можна було купити курива.

Не думали, що по той бік фронту є такі ж українці, як і ви?

— Були різні думки. Траплялося, що один брат служив у Радянській армії, другий — у "Галичині". Але ми не хотіли бути частиною німецької армії. Прагнули створити власну.

Як жилося дивізійникові після війни?

— Багато моїх побратимів пішли на Захід, а я з товаришем-тернополянином повернувся в Україну. Одна із заповідей українського націоналіста: "Здобудеш Українську державу або загинеш за неї". Не міг порушити.

Три місяці переховувався у криївці. Батько через підкуп дістав мені тимчасовий паспорт на півроку. Поступив у будівельний технікум. Готувався в політехнічний інститут, та в березні 1946-го мене арештували. Присудили 10 років таборів і п'ять років — без права голосу. Відправили в Карелію, працював на шлюзах, потім — на лісоповалі. Тоді перевезли в Кенгірський табір у Казахстані. Коли відпустили, заборонили додому повертатися. Влаштувався там працювати в проектний інститут. Уже за Хрущова переїхав у Долину на Івано-Франківщині. Взяли старшим інженером технічного відділу. Слідкували на кожному кроці.

Зараз маю пенсію, як і у всіх. Міський голова Львова Андрій Садовий щомісяця додає до неї тисячу гривень. Не за те, що був у дивізії, а за тюрми й табори.

Ким почуваєтеся — героєм чи зрадником?

— За радянських часів дорікали, що зрадник. Нічого не відповідав. Я — ветеран, не більше. Була Перемога — нікуди не дінешся. 9 травня проводжу, як звичайний день.

×