— Донецький аеропорт украй важливий для Кремля та самопроголошеної ДНР. До Маріуполя прибула міжнародна місія з визначення кордонів 30-кілометрової буферної зони. Найближчими днями бойовики старатимуться вибити українські війська з летовища. Тоді значний шматок землі стане їхнім за документами, — каже генерал-лейтенант 81-річний Леонід Дядюк, уповноважений з військово-політичних і мобілізаційних питань Південного оперативного командування. Він у відставці, працює на громадських засадах.
Для розмови з генералом винаймаю однокімнатну квартиру в місті Кобеляки на Полтавщині. Там він проїздом. Телефоном каже, що має 2 години — потім вирушає на зустріч у Запоріжжя. Приїжджає іномаркою, просить взяти з салону парадний кітель.
— Це для фотосесії. Я його вкрай рідко вдягаю, — поправляє нову польову форму.
Доки на кухні заварюю чай з малиною, Леонід Олексійович дістає кілька десятків фотографій з місць служби: Берлін, Дрезден, Мангейм, Еберсвальде, Кабул, Кандагар. Був двічі поранений, інвалід другої групи. Говоримо про події на Донбасі.
У регіоні активізувалася третя сила — бойовики, які не підпорядковуються ні самопроголошеним республікам, ні Москві. Що це за формування?
— Немає третьої сили. Там кілька груп терористів. Відсотків 10 з них не проти, щоб на території Донбасу діяли українські закони. Ще є розрізнені групи по 60–100 чоловік. Їхні керівники борються за сфери впливу з російськими підрозділами і з формуваннями ДНР та ЛНР. Такі групи з'явилися, бо на тій території не сформувалися навіть зародки громадянського суспільства. Там тупий феодалізм, усе завжди трималося на особистій відданості: батько — директор, син — заступник. Решта людей — бидло. А зараз вони взяли зброю. Між бандитськими формуваннями триває боротьба за вплив у регіоні.
Ідею особливого статусу Донбасу розробили в Києві чи Москві?
— Проект "Новоросія" замутила Москва. Використала інтереси Ахметова, Колеснікова. Їм хотілося залишатися князьками й далі правити Донбасом. Та ситуація вийшла з-під контролю. Але особливий статус деяких регіонів Донбасу — це українська ініціатива. Цей статус нам потрібен, щоб хоч трохи заспокоїти ситуацію. Прийнявши його, ми не здали Україну. У документі чітко написано: особливий статус дається тільки деяким районам за умови складання зброї.
Путіна це влаштовує?
— Його не влаштовують жодні статуси. Від нього тільки й чути: треба вести переговори з керівниками самопроголошених республік. А розмовляти там ні з ким: бандити, п'яниці, наркомани й зеки. Ідеологічних немає. Є охочі бути місцевими князьками та заробляти на хаосі, крові. Вони не розуміють, що Москва їхнього сценарію не допустить. Їх потім або знищать російські спецслужби як відпрацьований матеріал, або зіллють як терористів.
Що зміниться на Донбасі за три роки особливого статусу?
— Там уже все змінилося. 80 відсотків населення хотіло до Росії, а зараз навпаки: більшість — за Україну. Бачать, що люди, які виїхали в Росію — нічого там не мають. Досі за Путіна ті, хто воюють, і ті, свідомість яких просякнута московською пропагандою.
Що робитиме Путін?
— Розхитуватиме ситуацію, і не лише на Донбасі. Він хоче Запоріжжя, Харків, Миколаїв, Одесу. Зараз на першому місці у Кремля — суходіл до Криму. Маріуполь — це єдина доріжка, де він землею може проїхати на півострів. По-іншому — тільки на поромах і катерах. Але танки й тисячі тонн продуктів так не перевезеш. Та й вода з електрикою йде з України. Тому в Путіна два варіанти: відмовитися від Криму або пробивати сухопутний коридор. У Кремлі, впевнений, проробляють другий варіант.
Як не допустити повномасштабного вторгнення?
— Стримати Путіна не може ніхто. Мир на Донбасі оголосили, однак миром там і не пахне. Бо ідеологам Кремля він не вигідний. А ситуацію вони розхитують вже з певною оглядкою на реакцію Заходу.
Стратегію поглинання України розробили в Москві ще 15 років тому. Готували поступову, безболісну здачу України. У квітні 2008-го на саміті НАТО в Бухаресті Путін зондував ґрунт — як реагуватиме Захід на втручання у справи України. Казав, що третина нашого населення — етнічні росіяни. А кордони нинішньої України створили за радянських часів, бо отримала після Другої світової території від Польщі, Чехословаччини, Румунії та Росії. Тоді Європа це проковтнула.
Досвід яких країн міг би допомогти в цій війні?
— Допомогти можемо самі собі та нормальне військове забезпечення. Воювати українці вміють, у нашій крові — дух козацтва. Однак воювати маємо сильною армією, а не партизанськими загонами. Якщо буде повномасштабне вторгнення, то Європа й Америка почнуть надавати нам сучасне озброєння. Без нього нічого не вийде.
Якої зброї бракує військовим?
— Високоточного комп'ютеризованого озброєння: танків, гармат, зенітно-ракетних комплексів. Ми виробляємо станції радіотехнічної розвідки "Кольчуга", системи залпового вогню "Бастіон 1" та "Бастіон 2". Мали й проект багатофункціонального комплексу "Сапсан", що розробляли 2007-го й за шість років закрили рішенням тодішнього міністра оборони, росіянина Павла Лебедєва. Щоб налагодити виробництво, потрібен час та фінансування.
Погане озброєння призвело до невдач під час АТО?
— У нас немає регулярних збройних сил. Воюють окремі батальйони, міліціонери, працівники СБУ та добровольці. Немає централізованого командування, бо Генштаб не справляється з управлінням. У батальйонах немає начальника фінансів, продовольчої служби, замів із технічного обслуговування. То звідки візьмуться перемоги в армії, що спирається тільки на волонтерів?
Нещодавно був на армійському продовольчому складі. 10 років тому закупили холодильні камери й поклали в них десятки тисяч тонн продуктів, якими можна було кілька місяців годувати всі батальйони. За цей час усе розграбували. Це результат кадрових прорахунків. Кадри — головна проблема і Порошенка з Яценюком. Продовжують робити ставку на особисту відданість, а не на кваліфікацію.
Як розвиватимуться події на Донбасі?
— На це відповісти може лише Путін. Зараз він пригальмував, бо міжнародна спільнота налаштована проти Кремля. Хоча по-справжньому світ так і не втрутився в цей конфлікт.
Що потрібно зробити, аби люди на Донбасі протверезіли?
— Слід організувати свою пропаганду. Зараз вмикаєш приймач і чуєш переважно передачі російських радіостанцій. Далі їх інформація поширюється у вигляді чуток, перебільшень, маніпуляцій. Ми з цим майже не боремося. А патріотизм не з'являється на порожньому місці.
Народна пісня про Путіна дратує російського президента?
— Там система налагоджена так, що хтось пукне в бік Путіна, то на стіл йому ляже про це доповідь. Народна пісня дуже його дратує, бо її підхопили мільйони, і не лише в Україні. Путін — кагебіст. Він усвідомлює, що це — сильна контрпропаганда, створена простими людьми. Потрібно більше подібних пісень та висловів. Це поступово протверезить і росіян. Там також є адекватні люди. Хай їх поки що відсотків з 20.
Командував розвідкою в Афганістані
Леонід Дядюк народився 1933 року в місті Люботин на Харківщині.
Закінчив Бакинське вище загальновійськове училище. Служив командиром взводу зенітних установок у місті Миргород на Полтавщині.
Із 1974-го — заступник начальника політвідділу ракетної бригади в Кіровограді. Служив у Німеччині, керував ідеологічною розвідкою під час війни в Афганістані.
— Я — інтернаціоналіст із націоналістичним душком. Завжди цікавився, що змусило Сталіна піти на винищення селянства, інтелігенції, військових та церковників, — каже.
У відставці, на громадських засадах працює у штабі Південного оперативного командування.
Живе в селі Китайгород Царичанського району на Дніпропетровщині. Має двоповерховий будинок. На другому поверсі створив музей старовинних годинників.
Видав автобіографічну книжку "Від терну до зірок". Пише вірші.
Одружений. Син В'ячеслав із сім'єю живе в Києві.
3 
1
Коментарі