Початкову школу у селі Кам'янка Літинського району виставляють на аукціон. У ній залишився один учень — 8-річний Микола Зелениця. На наступних три роки дітей молодшого шкільного віку у селі не буде. Фінансувати заклад заради однієї дитини районне управління освіти відмовилося.
У Кам'янці 115 жителів, переважно пенсіонери. У селі працюють четверо людей: продавщиця в магазині, санітарка в медпункті, соціальний працівник і листоноша. Інші живуть із підсобних господарств та грошей зі зданого молока. Дехто підробляє у дачників, що приїжджають у село влітку. 10 школярів їздять до школи у сусіднє село Городище.
Уранці 19 лютого їду автобусом до села Осолинка цього ж району. Сільський голова Раїса Драч, 52 роки, зустрічає на зупинці. До Кам'янки автобус не ходить, тому їдемо в авто. На початку села зупиняємося. Далі — крутий спуск і підйом, село розташоване в ямі. Назустріч саньми, запряженими парою коней, виїжджає місцевий Іван Глодний. Називає себе "мєсною скорою помощью".
— До мене тут усі обращаються. Комусь що привезти — я. Вивезти на автобус — тоже я. Оно тільки що продавщицю з продуктами у магазин відвіз. Машина ж у село не їде.
Школа на протилежному горбку. До неї веде соснова алея, засипана снігом. Зупиняємося на задньому дворі біля криниці. Праворуч одноповерхова довга будівля. На дверях стара червона табличка з написом "Бібліотека". На даху лежить зламана вітром верба. Школа збудована за проектом відомого архітектора Григорія Артинова сто років тому. Кам'яний фасад пофарбований у зелений колір. У холі на першому поверсі стоять лавки. Тут проходять збори села та голосування на виборах. По обидва боки проходу — білі грубки. Такі в кожній із 18 класних кімнат. Доки навчалися діти, у школі на чверть ставки працював пічник. Розпалював грубки до приходу учнів.
— До мене вже звернулися троє бажаючих узяти це приміщення в оренду, — розповідає Раїса Миколаївна. — Двоє вінницьких підприємців і один із Літина. З Вінниці група підприємців хочуть влаштувати тут базу відпочинку для своїх працівників. Місце для цього тут ідеальне: біля школи є садок, недалеко річка, там водиться риба. Потрібні мільйони, щоб відремонтувати приміщення. Найперше тут треба міняти дах і вікна. Вони дуже хилі, пхни і випадуть. Балансова вартість будівлі — біля 400 тисяч гривень. Але експертна оцінка буде менша.
Різьбленими сходами 1905 року підіймаємося на другий поверх. У класі з народознавства розкидані залишки експонатів: поламана прядка, дерев'яне ліжко, ступи, корита, бодні. Парти з усіх класів знесли в один на першому поверсі.
— За 10 років, що головую, я зверталася і в Міністерство освіти, і в обласне управління, і в районне, — продовжує Раїса Миколаївна. — Приїжджали керівники цих управлінь, дивилися. Ми хотіли зробити щось на зразок дитячого будинку або школи-інтернату. Але все потребує коштів. Сказали, у нас в області достатньо шкіл інтернатного типу та дитячих будинків, і вкладати кошти у ще одне приміщення нераціонально, і їх немає. Приїжджало керівництво одного з вінницьких училищ. Вони могли б зробити тут базу для практики своїх учнів. Адже тут є земля. Але головна причина відмов — під'їзд до школи. Він незручний і все тормозить.
Хата 37-річного Івана Зелениці недалеко від школи. Крім 8-річного Миколи виховує ще двох школярів — 13-річну Світлану та Юлію, 11 років. Запитую хлопчика про навчання в Городищі.
— Не хоче він зранку вставати. Щоранку плаче: не хочу в школу, сама йди. Сидить на ліжку, очі ще заплющені, а сам одягає носки, — відповідає замість нього 30-річна мати Наталія. — Я казала до нашої вчительки: буду платити вам, тільки вчіть його вдома. А вона: а хто його тоді візьме? Де документи, що він чотири класи закінчив? Мусить ходити разом з іншими. Встають о пів сьомого ранку. Ідуть на початок села, там за ними приїжджає шкільний автобус. Привозить теж до села. А далі вони пішки додому.
2 
1
Коментарі