"Чим Путін відповість на український контрнаступ" – Тетяна Станова

Думки у виданні Foreign Policy позаштатної наукової співробітниці Фонду Карнегі, засновниці й генеральної директорки аналітичної компанії R.Politik Тетяни Станової

Успішна контратака України означає, що вперше за 22 роки перебування при владі Володимира Путіна йому доводиться мати справу з елітами, які з ним не погоджуються зі стратегічними рішеннями щодо війни в Україні. І того, як війна може закінчитися. Почавши війну без внутрішніх обговорень і навіть не поінформувавши ключових гравців, Путін пішов на величезний політичний ризик.

Якби війна пішла добре, авантюра окупилася б. Але сьогодні, коли Україна контратакує, а Росія відступає, питання про рішення Путіна зростають. У Москві є побоювання, що Росія може програти вчисту. Якщо Путіну не вдасться переконати еліту, що він залишається сильним лідером із чітким розумінням, куди веде країну, невизначеність може стати значним політичним ризиком для його режиму.

Це правда, що частина російської еліти, наймогутніші, найамбіційніші й найдомінатніші гравці вважають війну катастрофою. Але практично всі в еліті не тільки співчують мотивам Путіна, а й поділяють його розуміння ситуації та мотиви розв'язання війни. Політичний мейнстрім залишається значною мірою антизахідним та антиліберальним. Не вважає Україну повноцінною державою і мріє перетрусити світовий порядок на помсту за 30 років західної уявної зарозумілості.

Багато хто в Кремлі вважає, що Росія не мала іншого вибору, як зробити щось катастрофічне. Що зруйнувало б нинішній порядок у світі й дало б можливість відновити його в більш історично справедливих, у їхньому розумінні, умовах. Простіше кажучи, переважає думка, що війна може бути катастрофою, але виправдана й зрозуміла.

Отже, у перші кілька тижнів війни в лютому й березні еліти консолідувалися навколо Путіна. Навіть ті, кого можна було вважати внутрішньосистемними лібералами чи технократами. Ті, хто дивився на дії Путіна зі страхом і розпачем. Усі виявили покірність. Багато хто покладає вину за цей геополітичний жах не на Путіна, а на Захід.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Операція "Відплата" не протверезила Єреван. Продовжують політику провокацій" – Акпер Гасанов

На перших етапах, до квітня, багато хто сподівався на швидке закінчення війни. Зрозуміло, на перемогу Росії, чи то мирну угоду з Україною, чи її повну поразку. Неминуча перемога Росії піддавалася сумніву лише з погляду вартості та тривалості війни. До кінця весни розуміння, що конфлікт може затягтися на роки, стало загальноприйнятим – Росія не може програти просто тому, що Україна не може перемогти, вважали вони.

Чи може? У вересні багато що змінилося. Несподівано успішна контратака України, перша з початку війни, викликала серйозні побоювання у російської еліти. А що, якщо Росія справді може програти? Важливо відзначити, що ці сумніви зосереджені не так на боєздатності російської армії або її військової могутності, хоча це викликає занепокоєння, як на Путіні та його здатності контролювати ситуацію.

Побоювання почали накопичуватися, а кількість питань, що залишилися без відповіді, зростала. Чи збирається Росія анексувати окуповані території? Чи проводитиметься референдуми про приєднання цих територій до РФ, і якщо так, то коли? Які регіони України вона забере? Чи здатна вона їх утримати? Де Москва знаходитиме кадри для роботи в органах влади там? Чи оголошує Кремль офіційну мобілізацію? Досі питання відкриті, а Путін мовчить.

Все, що він сказав – "усе йде за планом" і "всі цілі спецоперації будуть досягнуті". Це були єдині відповіді, які заслуговувала на почути еліта. Російський інформаційний простір, від опозиційних ЗМІ до внутрішньосистемних ЗМІ, наповнений чутками, витоками й припущеннями, що виходять з Кремля. Але ніщо не звучить переконливо, і нічого не справдилося.

Небажання Путіна порозумітися, розкрити практичні плани та наміри чи розвіяти побоювання – одна з головних причин, що його лідерство розмивається. Одна справа віддати долю в руки політичного лідера, який є перевіреною сильною людиною, здатною твердо стояти перед геополітичними викликами. Зовсім інше опинитися у повній залежності від лідера, який програє, але наполегливо не хоче нічого пояснювати.

Навесні Путіну не вдалося провести щорічне послання до Федеральних зборів – спільного засідання обох палат парламенту. Він відклав на невизначений термін свою пряму лінію влітку. Ухиляється від більшості тем, щодо становища на фронті. Він почав війну поодинці, і веде її поодинці, не залишаючи елітам іншого вибору, окрім як сліпо дотримуватися його тіньових обговорень і довіряти жменьці непублічних фігур, таких ізольованих, як і він сам.

Упродовж вересня давнє питання "Як ми збираємося перемогти у війні?" змінився на "Як нам уникнути поразки у війні?". Проблема в тому, що первісна концепція Путіна – виграти війну, вимотуючи Україну у військовому відношенні, повільно відкушуючи шматки від її території, бомбардуючи решту частин, і чекати, поки вона здасться, перестав бути хоч трохи переконливим, коли Україна розпочала контратаку.

Путін поки зробив лише два публічні коментарі з приводу контратаки. У липні, коментуючи можливий український контрнаступ, сказав: "Нехай спробують. Усі повинні знати, що за великим рахунком ми ще нічого серйозно не почали". Минулого тижня сказав, що "стримана відповідь" Росії на українські "терористичні атаки" не триватиме вічно, додавши: "Нещодавно російські збройні сили завдали в цьому районі кількох чутливих ударів. Назвемо їх запобіжними пострілами. Якщо ситуація триватиме так само, наша відповідь буде більш дієвою". Це не проливає світла, як Росія має намір уникнути поразки у війні.

Багато хто припускає, що Росія може мати лише два варіанти відповіді: ядерну загрозу Заходу або тактичне застосування його в Україні, або загальну військову мобілізацію. Останнє залишається дуже малоймовірним, тоді як перше означало б світову катастрофу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Путін нагородив військових, які були в Бучі. Дав сигнал, що злочини мають підтримку Кремля" – Евген Чолій

Було б неправильно припускати, що російське керівництво знає про плани та наміри Путіна. Будь-хто, хто посилається на інсайдерів чи кремлівські витоки, не бере до уваги, що ці погляди не відображають реальних поглядів Путіна, а лише припущення тих, хто може працювати навколо нього. Ці інсайдери можуть лише здогадуватись, передбачати, інтерпретувати чи покладатися на застарілі інструкції.

Яскравим прикладом є очевидна підготовка Кремля до проведення референдумів на окупованій території. Підсумовуючи витоки у ЗМІ та розмови з власними джерелами, виходить, що наприкінці серпня адміністрація Путіна працювала на основі червневих припущень, що до вересня Росія забезпечила б собі контроль над більшою частиною Луганської і Донецької областей – тих, які Кремль визнав незалежними суб'єктами напередодні вторгнення. Отже, вона могла б там щось провести.

У перші дні вересня стало очевидним, що політичний порядок денний розходиться з військовою ситуацією на місцях, а військовий порядок значно відстає. Усі плани припинили в останній момент, за кілька днів до наміченої дати референдуму – 11 вересня.

Вертикаль влади діє послідовно. Поки куратори внутрішньої політики, які відповідають за референдуми, готові розпочати підготовку до виборів, військові частини виборюють фізичний контроль над територіями, а лінія фронту весь час рухається.

ФСБ заперечувало проти референдумів з міркувань безпеки. Кожен орган має свій порядок денний і політичні пріоритети, які часто суперечать чужим цілям або загальним цілям військової операції. Схоже, Путіну не вдається зібрати все це докупи.

Військові невдачі й невизначеність і побоювання, що йшли за ними, що Росія може програти війну, посилили внутрішні розколи. Нинішня непроста ситуація на фронті поглибила розкол між двома великими групами: першу можна охарактеризувати як "нехай Путін робить, що вважає за потрібне", а другу – "час щось робити самим, якщо Кремль не справляється".

Перша група складається з технократів та високих чиновників адміністрації президента, кабінету міністрів та центрального банку. Вони намагаються зосередитись на своїх нібито мирних порядку денному і можуть лише спостерігати за розвитком військової ситуації, не маючи можливості на неї впливати. Хтось шукає політичних дивідендів. Наприклад, перший заступник голови адміністрації Сергій Кирієнко. Деякі, включаючи прем'єра Михайла Мішустіна й голову Центробанку Ельвіру Набіулліну, зосереджені на прямих обов'язках, ігноруючи військові звірства. Вони пасивні та старанні.

Друга група, яку можна підштовхнути до дії, набагато помітніша й гучніша. До неї входять різні гравці, зокрема ті, хто безпосередньо займається військовими справами. Такі, як збройні сили, спецслужби, національна гвардія, сили чеченського лідера Рамзана Кадирова й найманці мільярдера Євгена Пригожина. А також правляча партія "Единая Россия", внутрішньосистемна опозиція як комуністи та "Справедливая Россия", різні громадські діячі з домінуючих його консервативний табір. Усі вони або благають Путіна якнайшвидше завдати нищівної поразки української армії, або готуються діяти за власною ініціативою, як Кадиров, який закликав до самомобілізації, або Пригожин, який набирає ув'язнених, щоб ішли боротися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Війна на виснаження не завершиться остаточною воєнною перемогою" – Ярослав Грицак

Ця частина прагне запропонувати власні політичні програми, щоб заповнити вакуум, який залишає Путін у питанні, як Росія може виграти війну.

Тим часом невдачі спричинили обурення серед провоєнних активістів і блогерів. Коли Росія втратила контроль над важливою частиною Харківської області, соцмережі вибухнули стражданнями, що "Росія програє", "це катастрофа" та "де Путін?". А також закликами провести розслідування щодо міністра оборони Сергія Шойгу й генштабу за зраду батьківщині й за термінову повну мобілізацію.

Цей табір стратегічно лояльний та ідеологічно близький до влади. Він має істотного політичного впливу думку населення. Він не має структури та політичної організації. Він виглядає невинним для Кремля. Але в нинішній ситуації ця група стала вкрай небезпечною, тому що може формувати настрої еліт, поширювати інформацію про реальну ситуацію і підживлювати побоювання, що Росія може програти.

Упродовж 2021 року Путін був дуже зручним лідером для правлячих еліт. Його популярність гарантувала політичну стабільність та передбачуваність, а небажання проводити будь-які реформи забезпечувало збереження статус-кво. Хоча його високий рейтинг все ще захищає від політичної дестабілізації з боку простих росіян, він раптово перетворився на руйнівника – лідера країни з невизначеним майбутнім.

Але не помилитеся. Зростають не антипутінські настрої. Нині є політична потреба в рішучому, сміливому, добре поінформованому й компетентному лідері. Щодо Путіна ці дві останні якості зараз викликають сумніви. Їм потрібний лідер, який може спрямовувати, вирішувати проблеми, мобілізувати, коли потрібно, і вселяти надію на краще майбутнє.

Еліти хочуть, щоб старий Путін повернувся до своїх обов'язків повноцінного лідера, пов'язаного з реальністю та своїм оточенням. Але вони не знають, чи існує він взагалі. Ризику антипутінського перевороту немає, оскільки альтернативи йому поки що немає, а елітам, як і раніше, заважає страх перед спецслужбами та путінською всемогутністю. Але наростаюча невпевненість, нервозність і побоювання, що Росія може програти війну, підштовхнуть еліти до більш незалежних і сміливих дій проти своїх ворогів.

Політична зірка Путіна, що згасає, є найбільшою загрозою його ж режиму. І набагато небезпечнішою, ніж будь-яка можлива опозиція чи масові протести.

Переклад Gazeta.ua

×