"Російська Федерація кидає в бій дедалі більше старої, другосортної зброї" – Філліпс О'Брайєн

Думки у виданні The Atlantic професора стратегічних досліджень в Університеті Сент-Ендрюс у Шотландії Філліпса О'Браєна

У мирний час багато що з того, що кажуть про національну могутність країн, є припущеннями. Різні претензії можуть бути засновані на сподіваннях, упередженнях або просто на користолюбстві. Аналітики та експерти можуть упевнено говорити, що одні держави, безперечно, великі, а інші – слабкі, що одними керують генії-стратеги, а іншими – корумповані нездари. Твердження можуть звучати дуже правдоподібно як факти, навіть бути абсолютно переконливими, бо немає ніякого способу дізнатися правду.

Доки не вибухне війна. Російсько-українська війна тепер усуває більшу частину нісенітниць, які домінували в дискусіях про міжнародну силову політику, кидаючи виклик пересиченим уявленням, що робить державу могутньою і що робить керівництво країни ефективним. Ця переоцінка стосується не лише спірного довоєнного аналізу Росії та України чи теорій міжнародних відносин. Навпаки, вона спрямована на те, як думаємо про те, як країни взаємодіють одна з одною, про національну владу та лідерство.

Найкраще почати з широко поширеного напередодні війни уявлення, що ми є свідками зіткнення між великою державою, керованою досвідченою, кмітливою людиною, а деякі навіть казали "блискучим лідером", і маленькою державою, ослабленою національними розбіжностями і очолюваною колишнім гумористом. Ця динаміка великої та малої держав була прийнята практично повсюдно групою вчених та аналітиків, які проголосили себе "реалістами".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У Норвегії є спільний кордон із Росією. Ми готові до воєнної агресії" – Сандра Андерсен Ейра

Можливо, найвідомішим реалістом у світі є Генрі Кіссінджер, колишній держсекретар США та давній прихильник ідеї великих лідерів та великих держав. Кіссінджер, який регулярно зустрічався з Володимиром Путіним, виступає за те, щоб змусити Київ піти на такі поступки, як передача Криму РФ, міжнародно визнаного частиною України,але анексованого Москвою 2014 року. Для Кіссінджера було важливо, щоб США ставилися до Росії, як до великої держави. Щоб вони прийняли заяву Москви про особливий інтерес до України.

Академіки теж дотримуються цієї думки. У лекціях, виступах у ЗМІ за кілька місяців до вторгнення такі відомі діячі, як Джон Міршаймер і Стівен Волт, описували російсько-українські відносини як "велика держава – мала держава", що діють у заїждженій схемі. У цьому аналізі Путін був розумним стратегом із сильним розумінням того, чого хотів, а українці слабкими, і для світу було б краще, якби їхній статус визначався сильними. Росія була, на думку Міршаймера, "однією з трьох великих держав" у світі, а Путін – раціоналістом, який бажав забезпечити собі буферну державу на кордоні. Волт говорив, що Україні доведеться змиритися з пригніченням і підпорядкуванням свого народу інтересам Росії, бо "війна з великою державою гірша і приносить набагато більше страждань".

Інші аналітики, як Семюель Чарап, навіть вважав, що Росія настільки сильна і так легко розтрощить слабку Україну, що Захід не має давати підтримку Києву, бо все це буде витрачено намарно, коли російський каток піде вперед.

Все це звучало дуже розумно, але потім Росія вторглася в Україну, і дихотомія великої і малої держав виявилася протилежністю реалізму. Фундаментальна проблема полягала в тому, що Росія від початку виявилася зовсім не "великою" державою. Направивши майже всі свої передові військові частини, російська армія захопила лише 20% України. Це далеко від її початкових спроб взяти Київ і підкорити всю країну, і вона зазнає жахливих втрат в особовому складі та техніці. Вона вже відчайдушно намагається відновити свої сили, знаходячи солдат скрізь, де тільки може, навіть дозволяючи громадянам, віком понад 49 років, вступати в армію, кидаючи в бій дедалі більше старої, другосортної зброї.

Сила Росії виявилася настільки переоціненою, що це дає нам можливість переосмислити те, що робить державу великою. Вступаючи у війну, військові здібності Росії включали великий ядерний арсенал і те, що вважалося однією з найбільших і передових армій світу. Все це вказувалося як причина її сили.

Однак війна може показати нам, що збройні сили настільки сильні, наскільки сильними є суспільство, економіка та політична структура, які їх зібрали. У цьому випадку Росія була далеко не великою державою, а фактично глибоко ущербною, багато в чому державою, що слабшає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни потріпані, не мають сил захопити навіть Донбас" – литовська політологиня Довіль Якнюнайте

Справді, з цієї точки зору, її можна розглядати як силу, що перебуває у відносно крутому занепаді. Її економіка займає 10-те місце у світі за величиною і порівняна з бразильською. Але навіть це приховує, наскільки вона вражена, адже більшу частину свого багатства отримує на видобутку і продажу природних ресурсів, а не на виробництві чогось сучасного. Якщо говорити про технології та інновації, то Росія навряд чи увійде до 50 найважливіших країн світу.

Більше того, російське керівництво та її президент, якого в багатьох колах називають хитрим діячем, показали себе лідерами катастрофічно сконструйованої держави, яка мала неправильні уявлення, душила справжні дебати та дозволяла одній людині спровокувати катастрофу. Дивно, що цей урок нам доводиться засвоювати знову і знову – диктаторські режими схильні розкладатися тим більше, чим довше вони при владі. Бо лояльність до джерела влади стає пріоритетнішою для чиновників у всіх ешелонах держави, ніж хороша робота. Держава Путіна підживлювала його помилки і створила недієздатну армію, скуту корупцією та неефективністю.

Ми також повинні переглянути наше розуміння основних понять моралі та психологічної прихильності. Одна з найдивовижніших речей для аналітиків, які сприймали Україну як маленьку державу, а Росію – як велику, полягає в тому, що українські військові та народ чинили опір надзвичайно завзято, а поведінка російських військових вказує на серйозні проблеми з мотивацією.

Українці показали національну самовідданість, яка зробила сміховинною будь-яку ідею про завоювання Росією цієї країни, початкову мету Путіна.

Ми бачили, як це розігрувалося знову і знову в сучасній історії, коли менша країна охоче билася і могла зламати більшу державу. Чи то двічі в Афганістані, чи двічі у В'єтнамі, бойовий дух і відданість боротьбі означають більше, ніж те, яка сторона "сильніша".

Нам є за що дякувати українцям. Якоюсь мірою одна з найважливіших речей, які вони зробили – змусили нас переглянути багато наших уявлень про національну могутність і баланс між державами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Захід посилає Україні достатньо зброї, щоб вижила, але замало для перемоги" – американська експертка Мелінда Гарінґ

Нам потрібно переглянути і повністю перебудувати те, як ми судимо про те, що робить державу "великою" або що є найважливішою частиною національної сили. Збройні сили, можливо, слід розглядати як породження основних економічних, технологічних і політичних характеристик країни. Військова міць надалі має величезне значення, але, з цієї точки зору, вона відображає суть своїх творців, а не замінює їх. Слабка, відносно відстала і невинахідлива економіка важко управлятиме сучасними збройними силами, навіть якщо у цих збройних сил є те, що вважається передовою зброєю.

Крім того, нам потрібно бути обережними у звеличенні здатності авторитарних чи диктаторських держав вести війну. У мирний час такі держави можуть здаватися рішучими й авторами добре продуманих планів, але їхня системна слабкість у придушенні інакодумства та заохоченні обманів може призвести до стратегічних катастроф у тому, як починаються війни, і в тому, як їх ведуть.

Нарешті, національна міць ґрунтується на прихильності та ідентичності, які не можна забувати.

Російське вторгнення в Україну не було ситуацією, коли велика держава напала на меншого сусіда. Це приклад великої, глибоко порочної держави, що вторглася до меншої, але дуже відданої. Баланс сил між ними надалі має значення, але необхідно краще зрозуміти, що становить цей баланс.

Переклад Gazeta.ua

×