У двері хтось стукає.
— Проше до коляції, — каже пані Ева й чекає на нас із Володькою в коридорі. Веде на кухню й садовить за довгий стіл. На ньому — котлети, картопля, ковбаси, шинка, оселедець, шпроти і три види сиру. Окремо — кукурудзяні пластівці з молоком. Ми з товаришем примощуємося скраєчку й чекаємо. Півтора місяця заробітків у Польщі ми сиділи на китайських супах. Схудли кілограмів на 5 кожен.
За кілька хвилин заходить повариха баба Целя.
— Чого ви не їсте? — дивується.
— Чекаємо, доки всі зійдуться.
— Так це вам двом!
Ми з Володькою не віримо своїм вухам. Ще раз перепитуємо. Їмо як верблюди — у горб. Наступного дня всі поляки їдуть із санаторію "Бетанія". Останнім до нас заходить власник — ксьондз Болеслав.
— Настає Великдень, — каже. — Нікого з нас не буде три дні. Отут — показує на два холодильники — ваша їжа.
Ми оцінюємо запаси. За потреби могли би протягнути на них до літа.
Після свят нас завантажують роботою. Я збиваю киркою асфальт. Володька дістає бетонні плити й відвозить їх до дороги. 12 годин роботи даються взнаки. Зранку довго не можу випрямити пальці.
У неділю — єдиний вихідний. О дев'ятій ранку чую, як під вікнами гукає Ева.
— Ходіть-но на снідання!
Ледве стягую себе з ліжка. Опівдні історія повторюється. Кажу, що кави не питиму, бо сплю. За 2 години йду на обід. Пропускаю підвечірок о 16-й. Ледве прокидаюся на вечерю.
— Ти спиш, як дитина, — зауважує Ева.
Після місяця роботи Володька їде в Україну. Й одразу наймає бригаду садити картоплю на городі. На обід закуповує повну торбу харчів. Його мати сплескує руками:
— Ти думаєш, вони це з'їдять?
— Не знаю, — каже Володька і цитує улюблене прислів'я ксьондза Болеслава:
— Їжі й роботи ніколи не забракне.
1 
1
Коментарі