Люблю згадувати, як у сімдесятих роках, коли в нас не було телевізора, я вечорами ходив дивитися серіал про Штірліца – аж до ставка. Та хата й досі там стоїть, тільки давно порожня. А тоді в ній збирались на Штірліца тітка Лисовета, її сестра Галька, баба Любка й баба Мелашка. Я приходив із собакою Каштаном, який тоді любив вареники з вишнями. Отже, це було літо. Каштан спав коло порога, поки ми дивились кіно. Баби сприймали все специфічно. Їм було байдуже до пригод псевдоштурмбанфюрера. Зате якась третьорядна деталь могла дуже пожвавити їхній ентузіазм. Скажімо, десь на задньому плані на берлінській вулиці на секунду з'являлася якась дитина. Й баби починали: "А чиє воно, теє дитя? Що воно там робить? Мо, загубилося? А дома й не знають!"
Вони були мені трохи смішні, я ставився до них із дорослою поблажливістю.
А тепер і сам став схожий на тих бабів. Мабуть, це ознака віку – коли тобі робиться важливим третьорядне, а не головне.
От часто чую по радіо одну таку рекламу, де є діалог чоловіка і жінки. Він їй каже, що в нього переклинило суглоб абощо. А вона йому од тої біди одразу рекомендує якусь мазь чи щось таке.
Який суглоб, яка мазь – не запам'ятовується, одразу забуваю. Зате мене заворожують їхні голоси. Там чуєш явний драматичний контраст. З їхніх голосів зрозуміло, що він за неї добряче старший. У нього – колишній баритон, вже надірваний. А в неї – веселе, задерикувате й насмішкувате базарне контральто. І явно в неї є хтось на стороні. Ну, це їхнє діло. Так трапляється. Зате при цьому вона – добра й щедра душа, здатна порятувати й зробити щасливим усякого, хто їй зустрінеться. Оте її контральто якимось дивним чином свідчить, що в неї багато зустрінутих, але немає покинутих.
І мені од того гарно, хоч і трохи меланхолійно.
2 
1
Коментарі