Історія з фронту, від якої волосся дибки
Можливо, на тому боці нічого не знають про обміни полоненими?
Розмовляла зі старим побратимом, дуже крутим бійцем, з яким ми нині на різних ділянках, з лютого він вже тричі поранений. Розповів історію, від якої волосся дибки, і показав фотки. Це було кілька днів тому, під час бою в одному з населених пунктів Донеччини. Вороги атакували позиції наших військ. Спочатку в бій пішли "бородаті" – у "гірці" та мультикамі, в дорогому взутті, з якісним спорядженням. Наші їх усіх знищили в ближньому бою – від 100 до 20 метрів.
Потім була "друга хвиля" – колишні засуджені. Вони були хто в чому, але загалом мали непогане озброєння. І наші їх усіх теж знешкодили. "Звідки знаєш, що то були засуджені?" – питаю. Він каже, що, по-перше, тих, хто сидів, з обличчя видно, а по-друге, потім на тілах наші побачили відповідні татуювання.
Мене шокувало те, що ці юнаки, яких кинули у бій без зброї – жоден! – не підняли руки і не закричали "не стріляйте, здаюся!"
І от коли наші ліквідували тих в'язнів, у бій пішла "третя хвиля". Мій побратим називає їх "дітьми". Каже, що були зовсім юні, деякі виглядали неповнолітніми, як студенти-першокурсники. І вони були зовсім без зброї! Бігли до трупів і намагалися взяти зброю у них. Наші покрошили їх, звичайно. Мене шокувало те, що ці юнаки, яких кинули у бій без зброї – жоден! – не підняли руки і не закричали "не стріляйте, здаюся!". Ніяким зомбуванням таку поведінку не поясниш. Пояснити її можна лише тим, що якби вони підняли руки, свої ж постріляли б їх у спини.
Чи, може, у них там нічого не знають про обміни полоненими, і ці юнаки думали, що в полоні їх закатують?
Капець…
