Коли дізнався, що 22 січня на День Соборності опозиція організовує два мітинги, усвідомив: вони так нічого і не зрозуміли.
Перед тим медіа написали про сварку між членами опозиційного оргкомітету щодо послідовності виступу "лідерів". Я повірив, навіть не подумав, що то — дезінформація. Бо доводилося інколи спостерігати за цими "лідерами" зблизька. Амбітні політичні карлики. Їм із сорому горіти б десь на дачах, а вони сперечаються, хто буде першим. Невже досі не затямили: ваш час десь там, далеко у минулому. Все, що могли, ви вже змарнували.
Події на площі Софії підтвердили передчуття. Першим виступав Дмитро Павличко, якому давно б на політичну пенсію. Він "скромно" нагадав, що 20 років тому ось тут, із цієї сцени, відкривав мітинг на честь живого "Ланцюга Злуки". І вилив на присутніх потік банальностей, актуальність яких згасла десь наприкінці минулого століття. Виступав поет під дружні постановочно-організовані вигуки бютівської масовки "Юля! Юля!".
І ось, на сцені Юля. Та ж риторика, що й рік, три, п'ять тому: "Ви любите Україну? А її мову?". Тимошенко вперто продовжує нав'язувати сприйняття політичної реальності за формулою "Я та політики". "Я", звісно, втілення всього хорошого і позитивного, та вони, решта — негідники й розкольники.
Далі спікер підприємницького Майдану Олександр Данилюк пропіарив свій громадський рух "Спільна справа" і закликав записуватися до його лав.
"Свободівка" Ірина Фаріон звинуватила усіх попередньо виступаючих у пустослів'ї. Мов заклинання з її вуст звучала теза, яку вона виголосила щонайменше тричі: "Представник Західно-Української Народної Республіки Льонгін Цегельський, який виголошував Акт Злуки 1919 року, був прадідом Олега Тягнибока". Тобто партійного шефа Ірини Фаріон. Цього мені вистачило.
Усі ці самовихваляння схожі на шлюбні ігрища самців. Хтось показує яскравішого хвоста, хтось — більші розміри, а хтось приваблює криком. У такий момент є герой і всі інші. Ми для них і далі залишилися ось цими іншими.
Вони не збагнули причини поразки Тимошенко. Лідерами не називаються, ними стають. Вона так хотіла називатися лідером, що втратила цей статус назавжди, не здобувши його.
Однак опозиційні настрої клекочуть. У мене таке враження, що вибух суспільної лави гальмується саме через девальвованих "лідерів"-самопризначенців. Люди йшли б, та ні за кого. Громадськість вибухне за збігу двох обставин: коли вже не зможе терпіти свавілля влади та коли мимоволі визнає лідера, що зможе вивільнити протестний потенціал.
Влада ламає дрова з особливим завзяттям, однак місце лідера поки що вакантне.
2 
1
Комментарии