Автор книги "АТО. Истории с Востока на Запад" Маргарита Сурженко написала продолжение. И если в первой речь идет о патриотичных людях Донбасса, то здесь - о "сепаратистах", тех, что остались на Востоке.
Gazeta.ua предлагает Вам отрывок из будущей книги Маргариты Сурженко "Новая жизнь", которая готовится к печати в Литературном агентстве "Discursus"
Ваня
***
Ваня любив цю осінь. Він любив цю тишу. Любив своє життя. Хлопець прокинувся рано і подивився на батьків, які спали в ліжку. Він посміхнувся і крадькома прокрався до коридору, накинув куртку і пішов надвір. Там він сів на лавці й дивився на осінь. Жовте листя прикрасило його двір і зробило все навколо прекрасним. Небо було блакитним. Хтось там на небі ніби дмухав на білі пухнасті хмари і вони повільно пливли, змінюючи свою форму. Вчорашній дощ залишив на асфальті мокрі сліди і змив бруд з будинків, очистивши їх. Дивовижно, як природа вміє маскувати сліди людських вчинків і людського зла. Ваня захотів дістати телефон і сфотографувати цю красу. Але всі його ґаджети лежали вдома розрядженими. Тому хлопець заплющив очі й постарався усе запам'ятати, щоб одного дня, коли він нарешті буде мати хороші фарби, все намалювати.
Хлопець подивився на годинник і зрозумів, що було занадто рано. Так як його планшет сів, а світло вимкнули, зайняти себе іграми було неможливо. Вчити домашні завдання не хотілось, до того ж субота була його законним вихідним. Всі дитячі книги та навіть деякі дорослі, були прочитані влітку. Тому хлопець вирішив прогулятись по своєму місту. Він зайшов додому і почав вивозити велосипед з балкону, намагаючись зробити це якомога тихіше, щоб не порушити сон батьків. Але тато все ж таки прокинувся. Він вже давно мав занадто чутливий сон.
Я покатаюсь. – пояснив Ваня свої дії, побачивши в коридорі батька.
Так рано?
Не спится. – знизав плечима хлопець.
Света нет?
Нет. Зато есть вода.
Чоловік пішов до туалету, а Ваня викотив велосипед до під'їзду, а потім на вулицю. Він поїхав по своєму місту. Десь всередині він відчував гордість за Луганськ. За те, що його місто вистояло і не зламалось. Центр було майже повністю відновлено, вулиці стали чистими, магазини працювали. На перший погляд Луганськ ніби й не бачив війни.
Ваня проїхав повз будинок свого однокласника і згадав, як нещодавно переписувався з ним в соціальній мережі. Той ганебно втік до України ще на початку літа. Тепер же нарешті згадав за свого "друга", з яким ще минулого року сидів на уроках праці разом. Ян питав про те, як життя в Луганську, чи є, що їсти, чи все нормально з житлом. Ваня певно порушив сподівання зрадника, повідомивши про те, що з ними все чудово. Що магазини працюють як і раніше, навчання в школі відновили, секції футболу так само працюють. Половина його однокласників повернулись до навчання. Дівчата ходять на танці, готуються до концерту, який має відбутись у школі наприкінці осені. Місто живе і пульсує. І мало чим відрізняється від того, яким було рік тому. Звісно на Луганську купа шрамів, які нагадують про найжахливіше в житті літо і змушують серце стискатись від болю. А ще майже кожного дня за містом лунають вибухи, і можна побачити чорний дим, який нібито засмоктує небо. Та людина звикає до всього. Адаптовується так само, як будь-який звір. Тому перестає реагувати. І починає бачити прекрасне, подолавши свій страх. Так і Ваня пережив катарсис по-луганськи. Від відчаю він перейшов до надії і віри у те, що скоро все налагодиться.
Ян багато про що питав, але Ваня не казав нічого, що могло б створити місту негативний імідж і змусило б однокласника радіти своїй втечі. Звісно Луганськ – це рана, яка ще кровоточить, яка ще не зажила. Так само, як і душі його мешканців – це глибокі рани. Але все це було занадто особистим і інтимним. Болем не можна ділитись з ворогом. Болем важко ділитись навіть з батьками, і аж ніяк не з ворогом.
Проте хлопець розповів Яну, що він щасливий і радіє з того, що пережив. Адже саме це випробовування відкрило йому очі на справжніх друзів і ворогів. Саме воно загартувало хлопця, ніби сталь. І такий тест на людяність цінніший за втрачену батьками машину чи море, яке цього року так і не вдалось побачити. Тепер він пізнав своїх сусідів. Тих що ділились з ними харчами і тих, що їздили за водою своєю машиною і навіть не запропонували набрати їм хоча б літрову пляшку. Пізнав сутність своїх родичів, деякі з яких поїхали навіть до самого Львова.
І ще хлопця дуже обурило питання Яна про майбутнє. Однокласник прочитав всі повідомлення Вані і ніби нічого не зрозумів. Бо спитав після цього лише одне – чи збирається він лишатись і як бачить своє майбутнє в Луганську? Це дуже здивувало Ваню і він зрозумів, що вести дискусії далі буде безглуздо. Адже ти розмовляєш ніби зі стіною. Звичайно ж Ваня і його родина будуть жити на своїй рідній землі і розбудовувати Новоросію. Вони не будуть втікачами, як тисячі тих, хто покинув місто. Вони пережили найстрашніше. Вони пережили зраду тих, хто прикидався друзями. Вони оговтались від ножа у спину, який встромила Україна. Вони мають сили, бажання і натхнення творити і розбудовувати своє місто.
Дванадцятирічний хлопець був певен, що через кілька років його однокласники будуть жалкувати через свою ганебну втечу. Вони захочуть назад, але чи пробачить їх Новоросія? Через кілька років Ваня збирався спитати особисто кожного, де ти був того літа, коли ми сиділи в підвалах? Де ти був тієї осені і зими, коли ми відбудовували наше місто? А потім збирався показати чим саме допоміг рідному місту він. Ткнути носом – тепер це інше місто, інша країна, наша. А ви лишайтесь в Україні, мерзніть, тіштесь зруйнованими містами і жалкуйте, що допустили колись цих фашистів до влади. Гуляйте одним містом з тими, хто вбивав "Беркут" і міліцію. І пожинайте свої плоди. Зустрічайте з пошаною солдатів, які вбивали мирне населення, вбивали дітей, катували військовополонених, знущались над пенсіонерами. Тільки пам'ятайте, що рано чи пізно за свої гріхи ви отримаєте покарання.
Ваня швидко крутив педалі на велосипеді, намагаючись втекти від поганих думок. Виїхав до закритого "МакДональдса" і проїхав до ринку. Бабусі вже продавали свіже молоко і овочі. Люди квапились купити щось, рухались немов у мурашнику. Було приємно спостерігати за тим, як місто оживало. Хлопець пишався мужністю цих бабусь і жінок. Вони привозили харчі з села навіть влітку, коли Луганськ намагались стерти з лиця землі. Серед рядів він побачив одну зі знайомих жінок, в якої мама купувала овочі і молоко майже все літо, і під'їхав привітатись.
Выходной, а ты не спиш? – посміхнулась Вані жінка. На вигляд їй було років п'ятдесят, та хлопець був певен, якби зняти стару хустку, вдягнути на жінку мамині високі підбори і костюм, вона б виглядала на всі тридцять.
Чего-то не спится. Да и ранним утром уже здесь. Как продажи?
Пока что только литр молока купили. Вот бери яблочко. – жінка простягнула фрукт хлопцю.
Спасибо. Как там у вас, не обстереливают?
Ох, стреляют еще как. Перемирие называется. Ночью так лупили, что мы заснуть не могли. Когда же их уже сметут с того Счастья? Засели они там.
Скоро, вы не волнуйтесь. Обязательно сметут. Главное верить и не сдаваться.
Подрастешь и будешь нас защищать?
Конечно, - без сумніву відповів Ваня і стиснув кулаки. З одніє сторони йому дуже хотілось проявити свою мужність, взяти до рук зброю і стати одним з героїв ополчення. З іншої сторони, так хотілось, щоб війна швидше закінчилась і проявляти себе він зміг би, як науковець чи підприємець. Попрощавшись і побажавши хорошого дня, хлопець поїхав далі.
Приблизно через годину своїх катань, Ваня зупинився, щоб відпочити. Навпроти був закритий "Блінок". Раніше хлопець дуже любив купляти в цьому вуличному кіоску з їжею каву і млинці. Він часто на вихідних катався на велосипеді з друзями, а потім прощався з ними. Казав, що вертається додому, а сам їхав сюди. Голодним і щасливим. Не хотів, щоб хтось заважав йому насолоджуватись смаком. Він купляв собі млинець за десять чи дванадцять гривень. Завжди не знав, що обрати. Спробувати нову начинку чи перевірену улюблену? Додати до курки солоного огірка чи улюблений сир, який плавився і тягнувся немов жуйка. Спробувати проекспериментувати з соусом чи краще додати грошей і купити дорожчу каву? Або ж гарячого шоколаду? Ваня розтягував задоволення, повільно відкушував, жував і ковтав. Завжди хотів купити ще один млинець, але робив це дуже рідко, бо не міг ображати маму, яка чекала його на вечерю. Вдома треба вдавати себе голодним.
Субота була днем аж трьох традицій. Велосипеди, млинці і мамині обіди. На вихідні жінка дуже любила готувати і втілювати в життя свої кулінарні ідеї. Її м'ясо з духовки, запіканки, салати, випічка завжди пахли на весь під'їзд. Кожна страва була настільки смачною, що Ваня щоразу задавався питанням, навіщо він купував той млинець. Але на наступних вихідних все повторювалось.
Тепер всі традиції залишились в минулому. Ніжне тісто млинця, традиційні витрачені десять гривень, кава, спокій, мамині смачні обіди і її щаслива посмішка. Суботи тепер були іншими і Ваня радів просто тому, що вони є. Хоч вони й були практично мертві. Сумна мама, яка не знає чим себе зайняти. Радість від того, що є світло і можна дивитись телевізор, що змушує забувати про самотність. Тато, який постійно розкручує велосипед, а потім закручує назад. Разом з тим суботи є, а значить з ними живе і надія на те, що все налагодиться. І будуть ще нові і кращі традиції.
Хлопець сів на бетонний шлагбаум – прямокутний камінь, що захищав двір від в'їзду автівок. Про смачні млинці з "Блінку" йому нагадувала лише одна вивіска, на якій не вистачало двох літер. Він дістав з кишені яблуко і почав його їсти, мріючи про те, що скоро все змініться на краще. Доївши яблуко, Ваня жбурнув огризок кудись в сторону.
Та раптом хлопчик побачив, як поруч, біля будинку, куди щойно приземлився недоїдок, хтось в камуфляжній формі підмітав землю. Він дуже здивувався, що двірник не був вдягнутий у жовтогарячий спецодяг. Але потім швидко зрозумів, що перед ним справжній воїн. Було важко пояснити як. Енергетика, сила, очі. Воїнів завжди можна розпізнати серед натовпу. За ними ніби слідами ходять люди – і ті, яких вони вбили і ті, яких захистили. В їхніх очах більше глибини. В одних та глибина наповнена світлом, в інших темрявою. Вже пізніше хлопчик розгледів ще і шрам на руці чоловіка, який ще раз доводив те, що ця людина смілива і героїчна. Вані стало страшно, що ополченець міг помітити огризок хлопця, який впав на щойно підметену землю. Можливо, варто було швидко втекти, але хлопчик навпаки підійшов ближче.
Почему вы подметаете? – спитав Ваня. Йому здавалось це вкрай несправедливим. Він був готовий вихопити мітлу, щоб допомогти бійцю.
Я всегда тут убираю осенью. Это мой дом.
Но для этого же есть дворники. Вы бы лучше отдохнули.
Я и отдыхаю. Морально.
А знаете, это правильно. Наши люди часто любят рассуждать о политике, давать советы нашим лидерам, а сами не видят, что происходит у них на лестничной клетке. Наводить порядок нужно, начиная со своего дома.
Полностью согласен. А что люди? Недовольны лидерами?
А когда люди были довольны? Им всегда что-то не так. Не понимают, что для того, чтобы город стал другим, мы должны трудиться все вместе. Спасать их никто не будет.
Ты прав. У тебя хорошие оценки в школе? Нравится физкультура?
Да, оценки хорошие, но это на самом деле не так важно. А физкультуру люблю, но чтобы быть полезным Новороссии, думаю, нужно больше учить другие предметы, а не заниматься спортом. Ведь нужно быть не только сильным, но и мудрым.
В таких смышленых ребятишках как ты, наше будущее. Но знаешь, слишком умным быть иногда достаточно опасно. Лучше держать свой ум в секрете. И использовать тогда, когда это будет нужно.
Ваня посміхнувся і кивнув головою. Він ще довго намагався зрозуміти те, про що сказав йому боєць. Ця фраза не виходила у нього з голови. Хлопець попросив у воїна ще одну мітлу, але чоловік запропонував скористатись граблями. Вони разом швидко вимели клумби і алею під будинком.
- Знаете, что я еще хочу сделать? На остановке возле моего дома нарисован флаг России. И кто-то умудрился наклеить на него объявление. Я содрал бумажку, но повредил краску. Чтобы освежить рисунок, нужна краска, и денег на нее родители не дадут.
- Я думаю, что смогу достать тебе краску. Быть может, даже принесу ее на остановку, идет? – спитав ополченець, і вони обмінялись телефонними номерами. Ваня був неймовірно щасливим за цей подарунок долі. Радів, що знайшов ще одного друга. Хтось казав, що Луганськ пустий. Що там нікого нема. Але ж ні, навпаки. Там було багато людей. Справжніх людей і справжніх друзів.
Хлопець катався ще дві години. Луганськ – порівняно невелике місто, тому за цей час Ваня побував і в старому більш зруйнованому місті, і в центрі, де вирувало життя і про війну майже нічого не нагадувало. Його велосипед нісся по слідах від танків, інколи потрапляв у дірки від снарядів або їхав по склу від розбитих вікон. Над ним пролітали хмари, а з дерев повільно падало жовте листя, виконуючи в повітрі свої останні танго. Інколи в очі світило сонячне проміння, а інколи волосся обдували пориви вітру. Та Ваня не зупинився жодного разу . Він впевнено крутив педалі, інколи відривав руки від керма, обіймав повітря, яке летіло на нього і посміхався. Ваня нібито намагався кудись встигнути. Встигнути розпочати своє нове життя.
3 
4880
Комментарии