"На небесах не кохаються" - финалист "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "На небесах не кохаються" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Романа Данилюка из Житомира.

Полный текст:

У такі моменти ненароком помічаєш, що у всіх будівель є очі, і вони не те щоб сумні, але трохи за північ - і у вікнах гасять світло, втягують останні ковтки цигаркового диму, і більше нічого. Чи займаються люди ще коханням? Здавалося, ця темрява хотіла всіх, але трохи за північ і її гасили в попільницях, або викидали через вікно на квітник, і більш нічого. А колись нам могли позаздрити самі ангели, бо на небесах не кохаються, тепер тут заздрити нічому.

Ти примарилась мені вперше біля одного такого будинку, запахла на ключиці якоїсь тонкої незнайомки, але то не могла бути ти, мені залишалось покохати відбитки пахучих дотиків на тій блідошкірій крихітці. Потім ти частенько мацала перехожих, що зустрічались мені в міських бусах, продовжуючи на зупинках, на зап'ястях, на колінах, попереках, і навіть поміж манжетами чоловічих сорочок. Ти навмисне обираєш найпривабливіших і я спантеличений від твоїх смаків. Я міг би закохатись вже сотні разів, але кожна вона вже пахне тобою, я не можу зраджувати їм із твоїми феромонами – це було б не чесно думати про тебе, доторкаючись до чиєїсь шиї, уже зґвалтованої твоїм запахом. Якщо так, то чому тебе немає поряд, коли ти у всьому?

Потім ти натякнула на колір свого волосся, осінь протримала вишню біля мого вікна мідною аж до від'їзду. Дерево не було готове до зими, ти не була готовою до першого снігопаду. Скільки б я не заглядав у найширші зіниці незнайомок, у їх, наче ножеві, вирізи на сукнях, я не міг покохати жодну з них лише за схожі на твої відтінки мідного волосся. Виявилось, що зраджувати з тобою було б легше, ніж зраджувати з привидами твоїх частин тіла.

Дівчинко, ти так боїшся холоду? Я вже здогадувався, що цей сніг йтиме ще довго, у зими частісінько відстає годинник. Сніг наганяв мені чудовий апетит, я дивився, як він замотував у роли авто в моєму дворі, щось на кшталт "філадельфії з лососем в кунжуті". Їх я і замовляв додому з місцевого ресторану, а ще "суші з восьминогом", вони навіть більш були схожі на засніженість за моїм вікном. До чого тут була уся ця японська провінція - не знаю, але я тоді частенько уявляв твої очі. Вони весь час дивились на схід сонця, тому, можливо, тебе немає на горизонтах підвіконь мого морозного міста, ти надто любила теплоту своїх висхідних підвіконь квартири.

Після новорічних свят ніхто ні на що вже не чекав, не вірилось, що тебе не буде аж до кінця цієї зими. Та чи буде взагалі покінчено із твоїм раптовим зникненням? Можливо, причиною твоєї боязкості до холоду була зовсім і не зима? Незабаром я її знову знайшов у тутешній книгарні, серед сторінок "Лексикону інтимних міст" Юрія Андруховича, вона писала мені з Одеси:

"Любому Тобі.

Я не в захваті від цих двох, які з дня у день займають вільний столик у кафетерії моєї душі, замовляють найгарячіші чаї без цукру, і нахабно, наче б то навмисне, проливають їх. Песимізм щось пише на трикутничку серветки, передає записку Меланхолії. Вона читає, перечитує знову. Дістає тонку цигарку із свого клатчу, зі справжніх людських почуттів, а далі вони мовчки курять одну за одною, кидаючи сумні погляди на той зім'ятій клаптик . Він рве з нею кожного дня ось такими короткими записками з незрозумілим почерком, підбирає якийсь таємний шифр із комбінацій слів від її закоханого серця, але все марно, у них нічого не виходить. Розумієш, і кращого місця для своїх щоденних розривів, ніж тут, вони не могли знайти? Можливо, десь у світі є інші кафе, які профілюються на таких парочках? В Одесі мене не шукай, перегортай сторінку далі, інтиму в книзі вистачає.

Цілую, Твоя "

Листи подібні книгам - іноді їх хочеться перечитувати, тому з її боку було дуже доцільно написати мені той короткий анамнез своїх почуттів, у такій товстій та цікавій книзі. Я ще не раз повертався до Одеси, приїжджаючи з інших міст, покинутих автором на тих сторінках.
Замість того щоб з'являтись у снах, ти вешталась де завгодно: серед запахів на тілах чужинців, в гардеробних поміж лейбів від кутюр, у книгарнях, вечірніх рейсах, що везли тебе в міста, де між нами не було жодного розстібнутого ґудзика інтиму. Ти мерзла у готельних номерах, з очевидно білими подушками та постіллю, з виглядом на поетично-жовту осінь, вже другу між мною й тобою.

Ти не пірнеш у мій розтягнутий светр, зв'язаний не по тобі, у ці слабко опалені негодами сезони, що тримають твої замерзлі руки лишень до зими, після чого тебе тут знову нестане, вкотре.
А я навіть і досі не знаю, які очі у твого будинку, чи-то готельного номеру, і о котрій там докурюють останню цигарку. У мого - багатоповерхового - очі не такі сумні. Тут за північ не гасять світло у вікні - там пишуть вірші, у яких люди ще займаються коханням.

×