В окупованому Києві пізньої осені 1942 року письменник Аркадій Любченко записав до щоденника свій сон. Наче він у якомусь лісі, а там дерева підписані: Павло Тичина, Юрій Яновський – ніби кожен ховається всередині свого дерева. Десь тоді ж Любченко записав інший сон: на пероні зустрів Яновського. "Чому ви тут?" – "Бо я за незалежну Україну!" – "І я теж за незалежну Україну!"
Яновський тоді був у евакуації в Уфі. Чи снився йому Любченко? Якщо й так, то навряд чи він записав би це. Бо Любченко співробітничав із німцями, а ще доводився трохи родичем – Юрій Іванович був одружений із його падчеркою Тамарою. А в Яновського й без того вистачало небезпечних дружб і зв'язків.
Яновський зовсім не подібний до циніка й егоїста Любченка. Але в цій історії є дивні паралелі. Скажімо, тієї осені біля Софії в Києві Любченко купив у якоїсь баби грушу за 7 крб. Хотів купити ще одну – а нема за що. Тут підійшов мадярський офіцер, купив грушу й кинув своєму псові. Щось подібне трапилося майже в ті самі дні з Яновським в Уфі. До нього в гості приїхав Юрій Смолич із Алма-Ати. Привіз цілий рюкзак великих яблук сорту апорт-Симиренка. Яновський узяв двоє, собі й Тамарі, решту лишили в камері схову й пішли зі Смоличем у справах. А коли повернулися – все з'їли вокзальні пацюки. Відтоді, коли в Яновського траплялися прикрощі, він казав:
– Вони знову зжерли мої яблука!
А це бувало часто, що й довело письменника до ранньої смерті.
В юності він писав: "Хіба знає чоловік суму завтрашніх обставин своєї дороги?" Одначе не раз брався вгадати, скільки проживе. Ось його відповідь у анкеті ВАПЛІТЕ 1926 року: "Житиму ще на цім світі п'ять років (лікар сказав)". За рік: "Жити надіюсь ще років 10, а далі буде видно". У чомусь ці прогнози справдилися: за наступні 10 років партійна критика зробила все, щоб від живого яскравого письменника Юрія Яновського лишилася тінь. Втім у романі "Майстер корабля" 1928 року він зробив ще один прогноз – під іменем То-Ма-Кі описав себе 70-річним, але до цього віку не дожив.
Герої його ранньої прози – екзотичні. Ось, приміром, товариш Рубан, герой оповідання "Роман Ма". Спершу він комісар повстанської дивізії, потім командир бронепоїзда "КІМ". Автор каже, що Рубан – мішок загадок. Він був "мексиканським левом, а сопрано його нагана брало найвищі верхи". Або: "Ніякий спирт не мав впливу на командирову голову, і тим більше на командирів язик". Він з'являвся, як буря, й ніхто не міг врятуватися від кулі його парабелума. Його остроги задумливо дзенькали, й ліве око примружувалося, як на полюванні. "Ніхто не міг знати, що прийде далі на його дурну думку". Він холоднокровно взяв шаблю й заколов кохану дівчину, що виявилась ворожою розвідницею. І пішов геть. Коли йому повідомили, що дівчина вмираючи вимовила його ім'я, Рубан сказав: "Пустяк!" – і прострелив білу невинну кору найближчої берези".
Подібних персонажів він знав у юності – Єлисаветградщина, звідки родом, була тоді ареною боїв між махновцями, денікінцями, петлюрівцями і червоними. Це згодом описав у новелі "Подвійне коло" з роману "Вершники". Сам Юрій 16-річним устиг повоювати в кавалерії. Згодом, у 1920-х, зустрів колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника, який був начальником штабу отамана Григор'єва, коли той 1919 року брав Одесу. У романі "Чотири шаблі" Тютюнник описаний під іменем Шахая.
Письменник любив незвичайних людей. Знав молодого Сергія Корольова – разом училися в Київському політехнічному інституті. Потім Корольов підробляв статистом і каскадером на Одеській кінофабриці, де Яновський служив редактором. Серед його друзів і знайомих – Олександр Довженко, Лесь Курбас, Михайль Семенко, Ісаак Бабель, Майк Йогансен, Микола Хвильовий. Майже всі загинули в 1930-х.
Яновський чи не все життя носив ярлик націоналіста. Уважав, що література має бути органічно-національною, навіть коли пишеш про міжпланетні цивілізації. Про метод соцреалізму висловився так: "Це коли біля кожного літератора стоїть міліціонер із сюрчком". Свого рудого кота навчив ховатися під канапу при словах "Міліціонер іде!"
Про себе в одній з анкет писав: "Не курю, не п'ю, люблю солодке". Його улюблене чорнило – зелене. Стріляв дуже добре, дарма що білобілетник. А от за кермо панічно боявся сідати, хоч і вчився на інженера.
Студентом Яновський підробляв тим, що возив на собі дрова з Подолу на Лук'янівку – по Глибочицькій. Його тодішнього описав Микола Бажан: цибатий, незграбний, з довгою витягнутою шиєю, худі ноги в зелених обмотках, а на них важкі австрійські солдатські черевики. Кінооператор Данило Демуцький згадував Яновського одеського періоду: "Сором'язливий юнак із тонким профілем, мав дивну звичку – вітаючись з дівчатами, лівою рукою підтягував свої штани".
Ще в Єлисаветграді був закоханий у пишну блондинку Галю Москалець, подругу сестри Олени, що вчилася з Галею в педтехнікумі. В Одесі Олександр Довженко та Юрій Яновський разом закохалися в москвичку Юлію Солнцеву, яка згодом стала дружиною Довженка. Смолич у спогадах писав, що після того їхні стосунки стали прохолодними.
Ще одне захоплення Яновського – знову в Одесі – балерина Іда Пензо, що в "Майстрі корабля" описана як Тайах. Невдовзі вона опинилася в таборах, де провела багато літ. А дружиною його стала Тамара Жевченко, актриса театру "Березіль". Курбас давав їй значні ролі: Маклену – в "Маклені Ґрасі", в чергу з Наталею Ужвій, Улю – в "Мині Мазайлі".
Історія їхнього знайомства з Тамарою така. Письменник Аркадій Любченко та його дружина актриса Ольга Горська запросили Яновського до себе.
– Приходьте, якраз приїхала з Києва моя дочка! – сказала Горська – Тамара була в неї від першого шлюбу.
Вона не була красунею, але стільки було чарівності в її смаглявому личку, що, мені здається, всі письменники були потай закохані в неї
Яновський, ідучи в гості, купив іграшкового клоуна з червоним носом, бо чогось подумав, що дочка ще мала. А побачив дівчину з великими чорними очима й від несподіванки впустив клоуна додолу. Згодом ця лялька буде їхнім талісманом. Вони сподобалися одне одному й від того вечора більше не розлучалися.
Тамара виросла з батьком, священиком УАПЦ. Згодом його розстріляли. Пройшла дитбудинок і ремісничу школу. Сучасники згадували: невисока, по-хлоп'ячому збудована, метка, запальна, трохи схильна до афектації. Оксана Іваненко писала: "Вона не була красунею, але стільки було чарівності в її смаглявому личку, рухливій невеликій постаті, що, мені здається, всі письменники були потай закохані в неї".
Він звав її Мармарошем, Марою, Малою, Мокрою Собакою. Вона його – Остюком, як героя "Чотирьох шабель", Графом, Капітаном, просто Юркою. Але на "Ви", як і він її. Вони немало жили по чужих кутках. 1939 року оселилися в Києві, в будинку Роліт – робітників літератури, нинішня вул. Богдана Хмельницького, 68. Третій поверх, кв. 66. Тамара пішла працювати в Театр юного глядача, грала підлітків-бешкетників.
По війні Сталін знову взявся боротися з "націоналізмом". Восени 1946 року з'явилась постанова ЦК КП(б)У про журнал "Вітчизна", який із 1941-го редагував Юрій Яновський. Мовляв, редакція журналу "систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології, в творах ряду письменників і літературознавців перекручувалась і спотворювалась історія української літератури, проповідувалась національна обмеженість, ідеалізувались пережитки старовини в побуті та свідомості людей".
У той час Яновський написав роман "Жива вода". Там був епізод, де Сталін у солдатській шинелі з'являється перед бійцями на фронті. Автор зумів описати цю картину так, що в неї можна було вірити. У романі йшлося про "живу воду" визволення від фашизму. Але були й деякі натяки на тяжкі передвоєнні 1930-ті. Цього досить, щоб роман розгромили. На пленумі Спілки письменників 19 вересня 1947 року секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович у своєму виступі півгодини присвятив романові Яновського.
– Это не "живая вода", а "мертвая". Много собак в книге, очень много!
До критики змусили приєднатися колег – Олеся Гончара і навіть Миколу Бажана, що був кращим другом Яновського. Вони потім каялися. Гончар згадував про це в своєму щоденнику, коли Яновського вже не було на світі. Бажан же попросив пробачення віч-на-віч, і отримав прощення. А в кінці життя писав: "Не зітер і не зітру цього зі своєї пам'яті, не скину цього тягаря".
Після того погрому Яновський лишився без засобів до існування. Пішли під ніж 20 тис. примірників роману, кіностудія повернула сценарій, Літфонд не давав позичок, а видавництво "Радянський письменник" вимагало повернути 5 тис. крб гонорару. Юрій Іванович позичив і повернув 4 тис. Продавав речі, друкарську машинку, книжки з бібліотеки. Навіть письменницький "продовольчий ліміт" – 500 крб – йому скасували. Яновський написав листа Микиті Хрущову: "Я защищаю свое право на творческую работу. Критика в отношении меня вышла за пределы допустимых норм… Делят мою квартиру без моего ведома, обсуждают вопрос об уплотнении, переселении. Зачем это? Разве критика влечет за собою сокращение жилплощади? Помогите мне стать на ноги. Я еще не имею права перед народом и партией выходить в тираж".
Листа він так і не надіслав. Узявся переписувати "Живу воду" нова назва "Мир". Але з редакції московського "Нового мира" відповіли: "Нам відомо, що роман "Мир" є переробкою вашого попереднього твору, і вже цей факт змушує нас відмовитися його друкувати".
У квітні 1949 року опальний письменник раптом отримав Сталінську премію за цикл "Київські оповідання" – Сталін любив іноді робити подарунки своїм жертвам. Жити Юрієві Яновському лишалося недовго. Якось узимку 1954 року вони з дружиною пішли в гості до Михайла Романова, актора київської Російської драми, що жив біля театру, на Пушкінській, 19. Дорогою Юрієві Івановичу стало погано, але повертатися він не хотів. У гастрономі біля Опери взяли шампанське й рушили далі. У квартирі Романова викликали лікарів. Ті неправильно встановили діагноз – серце, хоча насправді прорвало виразку шлунка. Могла врятувати невідкладна операція, але до лікарні – тут-таки на Пушкінській, навпроти будинку Романова – Юрія Яновського перенесли запізно
Свій роман "Чотири шаблі" звав "Чітірі сашкі"
20 серпня 1927 року Юрія Яновського звільнили з посади художнього редактора Одеської кінофабрики – "за абсолютне незнання кінематографії… а також за складання юмористичних написів, чужих радянському духу". Тоді ще ВУФКУ – Всеукраїнське фотокіноуправління – провадило власну репертуарну політику: могло брати або не брати сценарії чи режисерів із Росії. Це була не лише ідеологія, а й економіка. Якщо в 1924 – 1925 роках українські фільми давали 7% касових надходжень у Росії, то 1927-го – 39%. З цього приводу конфліктували наші й московські кіночиновники. Останні потроху все брали до своїх рук. Усунення Яновського – наслідок тої боротьби. І "незнання кінематографії" тут ні при чім. Кінознавець Любомир Госейко пише: "Блискучий сценарист Яновський дав кінематографові те, чого за тієї доби не дали романи й повісті літературі – тексти надзвичайної драматургічної краси. При тім він один із перших, хто мислить кінематографічно, вказуючи на розкадрування, на позицію та рухи камери".
А от "юмористичні" написи – титри до німих ще тоді фільмів – справді траплялися. Імпортні картини дублювали українським текстом. Його часто спрощували, щоб полегшити публіці сприйняття. В епізодах бунтів і повстань регулярно з'являвся типовий титр: "Народові набридло!" Але ж це – Одеса! Отож "Народові набридло!" писали і в "Нібелунґах", коли Зіґфрід відрубує голову драконові, і в стрічці "Отець Сергій", коли отець підіймає сокиру, якою відрубує собі пальці, або навіть у мелодрамі, коли чоловік убиває невірну дружину. Редактор Яновський якщо й не був причетний до таких хохм, то міг бути до них поблажливий. Він любив каламбури.
Скажімо, замість "Все сметено могучим ураганом" співав: "Все сметено могучим Уркаганом!" – маючи на увазі Івана Микитенка, свого ідеологічного противника, автора роману "Вуркагани". А свій роман "Чотири шаблі" звав "Чітірі сашкі" – від "Четыре шашки".
Перепоховали перед приходом Хрущова
1902, 27 серпня – Юрій Яновський народився в селі Майєрове, тепер Нечаєве Компаніївського району на Кіровоградщині. Був першою дитиною в сім'ї, при хрещенні названий Григорієм.
Юрій Іванович нібито сам казав, що він – родич Миколи Гоголя, чиє друге прізвище також Яновський. Цей зв'язок напівміфічний: єлисаветградські Яновські належали не до тієї гілки роду, що Гоголі-Яновські. Хоча пращур у них, очевидно, був-таки один – полковник Остап Гоголь, соратник Хмельницького. До баби Мелашки, батькової матері, сватався колись сам Марко Кропивницький – і йому відмовили.
Мати, Марія Здорик (1882–1976) – багатого роду, з Великої Чечеліївки. Її батько мав там немало землі, частину якої згодом продав. Вчилася в Чигиринському монастирі, де, зокрема, викладали й французьку мову. Вона навчила Юрка читати й писати. Він виріс високий і красивий – схожий на матір. Коли по смерті сина їй перейшла частка його Сталінської премії, то нібито віддала ці гроші на потреби того монастиря.
Батько, Іван Яновський (1877–1939) – непрактичний ідеаліст, може, через те продав землю, й сім'я переїхала до Єлисаветграда (нинішній Кіровоград) ще до революції. Зайнявся комерцією. Мали дев'ятеро дітей: Юрій, Олена, Клавдія, Таїсія, Ніна, Міліца, Аркадій, Володимир і Микола. Більшість померли в дитинстві чи замолоду.
1909 – перебирається до Єлисаветграда, вчиться в тамтешньому земському реальному училищі, через яке в різний час пройшли Микола й Панас Тобілевичі, Євген Чикаленко, Володимир Винниченко, Євген Маланюк. Закінчує училище із золотою медаллю 1919 року.
1922 – вступає на електромеханічний факультет Київського політехнічного інституту. Того ж року "Пролетарская правда" друкує вірш Юрія Яновського "Море" – російською, під псевдонімом Георгій Ней. 1924-го в газеті "Більшовик" вміщено вірш "Дзвін", автор вважав це своїм дебютом у літературі. Йде з другого курсу КПІ.
1925 – перша книжка прози "Мамутові бивні". Наприкінці того самого року переїжджає до Харкова, де згодом вступає до створеної Хвильовим ВАПЛІТЕ – Вільної академії пролетарської літератури, яку 1928 року змусили "саморозпуститися". У 1926 – 1927 роках працює редактором ВУФКУ – Всеукраїнського фотокіноуправління, художнім редактором Одеської кінофабрики.
1928 – виходить роман "Майстер корабля". Цього ж року знайомиться з актрисою театру "Березіль" Тамарою Жевченко, яка стала його дружиною. 1930-го виходить роман "Чотири шаблі", який критика звинуватила в націоналістичній романтиці. Після цього знаменитий роман "Вершники" (1935) в Україні боялися друкувати, аж доки він не вийшов у Москві.
1947 – критика роману "Жива вода", звинувачення в націоналізмі. А за два роки Юрій Яновський отримує Сталінську премію ІІІ ступеня за "Київські оповідання".
1954, 25 лютого – помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі, дещо осторонь від почесних місць. Згодом Микита Хрущов захотів відвідати могилу, й за одну ніч письменника перепоховали поблизу центральної алеї.
2 
1
Комментарии
1