Найдешевшим було фруктово-ягідне - за 7 копійок. Найдорожчий "Каштан" - пломбір на паличці в шоколадній глазурі – коштував 28, як півлітра кефіру. Ціни на морозиво в Українській РСР трималися майже без змін від кінця 1960-х до кінця 1980-х
Із 1941-го в Радянському Союзі діяв найжорсткіший стандарт якості морозива в світі. Прийнятий 12 березня того року ГОСТ 117-41 уже в своїй назві окреслював увесь асортимент: "Мороженое сливочное, мороженое пломбир, фруктово-ягодное, ароматическое". Головна відмінність між кожною із цих чотирьох груп - вміст у ньому жиру й цукру. У молочних сортах морозива - 3,5% та 15% відповідно, у вершкових жиру було втричі більше - понад 10%, а в пломбірі кількість обох цих ключових складників була однакова - по 15%. На всій території СРСР - "от тайги до британских морей" - морозиво в стаканчиках, брикетах і на паличці виготовляли за єдиною технологією, упаковували в стандартну обгортку та продавали за однаковою ціною.
Усе змінилося через 25 років: 1966-го єдиний для всього СРСР передвоєнний держстандарт скасували. За прийнятими тоді новими "Технічними умовами" кожна союзна республіка тепер могла сама розробити для себе норми виробництва. Відтоді в кожному місті з'явилися свої різновиди морозива - із різними назвами, дизайном обгорток і ціною. У Києві, приміром, асортимент назв сягнув десятка. Найпоширенішими залишилися пломбір і вершкове в стаканчиках. Та з'явилися й "делікатесні" сорти - "Київське" і "Каштан" на паличці. Японці згодом жартували, що до Радянського Союзу варто поїхати, щоб подивитися балет, відвідати цирк і поїсти морозива.
Радянські санітарні норми термін реалізації морозива обмежували одним тижнем. Але так довго цей товар не залежувався навіть у холодні пори року. Радянська молокопереробна промисловість не встигала задовольняти "морозивні" запити громадян. "Я в дитинстві більш за все хотіла купувати морозиво, - зізнавалася героїня-підліток із повісті "Дівчинка та птахоліт", яку київський письменник Володимир Кисельов написав 1969-го. - Я зовсім не розуміла дорослих, які витрачають гроші на хліб, ковбасу, черевики, коли на них можна купити морозиво".
Жінки в білих халатах - а саме вони переважно торгували морозивом на київських вулицях у 1960-х - товар тримали в спеціальних візках із холодильною камерою всередині. Кришки візків не були прозорими, як нині, тому про асортимент покупці довідувалися із цінника. Та не все, що в ньому значилося, насправді було наявне.
- Мені, будь ласка, "Каштан"! - просив покупець
- "Каштан" закінчився, - відтинала продавщиця.
- Тоді пломбір.
- Теж нема.
- Що є?
- Лише фруктово-ягідне.
Воно було найдешевше. Ціни на радянське морозиво трималися майже без змін від кінця 1960-х до кінця 1980-х.
Порція фруктово-ягідного в білому картонному стаканчику, до якого давали дерев'яну паличку-ложку, коштувала 7 коп. На ці гроші можна було придбати два-три шкільних зошити. Купували фруктово-ягідне неохоче. Вважали, що його виробляють із натуральних фруктів і ягід. Але за смаком воно більше нагадувало підсолоджений лід із концентратом - зазвичай полуничним або малиновим. А коли тануло, залишалася рожева водичка з кісточками полуниці. Хоч у спеку, як у продажу не було ліпшого, задовольнялися й цим.
Якийсь час існував навіть один сорт овочевого морозива - томатне. Теж у картонному стаканчику із паличкою-ложкою. Порція - 10 коп. Червоного кольору - як помідор. На смак трохи нагадувало томатний сік. Але тільки трохи - бо було там щось "хімічне", як тоді казали, тож до звичного натурального томатного смаку було далеко.
- Дикое мороженое! - пам'ятаю, як відгукнувся про томатне один із покупців.
- Просто бурда якась, - почув іншого разу.
Вигадане в Києві томатне морозиво масовим попитом не користувалося, тож його виробництво невдовзі згорнули. Існувало воно кілька років на початку 1970-х, і нині не всі його пам'ятають. Так само, як і молочне - у таких же картонних стаканчиках, пріснувате на смак, за 9 коп.
"Нормальне" морозиво починалося з вершкового за 13 коп. - на паличці або у вафельних стаканчиках. Було й у брикетах - між двома вафлями. Треба було добре пильнувати, щоб біла маса не висковзнула зі слизьких вафель на асфальт, або й гірше - на сорочку чи костюм.
Найпопулярніший був пломбір у вафельному стаканчику - за 19 коп. Покупці зазвичай протягували продавщиці монетку 20 коп. Копійку ж решти не завжди отримували. Якщо наприкінці 1960-х таке траплялося зрідка, то в середині 1970-х стало неписаним правилом. Так продавщиці морозива трошки збільшували свій невеликий заробіток. Та врешті-решт держава полакомилася на ту копійку й за пломбір установили офіційну ціну - 20 коп. То був рідкісний випадок, коли радянські покупці зраділи підвищенню: зникало відчуття, що їх дурять.
Морозиво у стаканчиках - вафельних чи картонних - продавали переважно без обгортки. Просто зверху була приліплена кругла етикетка із зазначенням сорту, номера технічних умов й іншою некорисною інформацією. Ті наліпки люди знімали, не читаючи. Інколи стаканчик був забруднений. Якщо картонний - нема проблем. Але якщо вафельний? А таке теж траплялося. Хоч бувало, продавець протягував покупцеві порцію, загорнуту в квадратний аркушик сіруватого паперу - такий завжди стояв на столиках у їдальнях "Общепита".
Запечатаним у фірмову обгортку випускали лише недешеве морозиво. Наприклад, "Київське" - вершкове в шоколадній глазурі, на дерев'яній паличці. 22 коп. за порцію. Та найсмачнішим вважали "Каштан". Теж на паличці і в шоколадній глазурі, але всередині - справжній пломбір. Ціна була 28 коп.: стільки ж коштували в гастрономі півлітра кефіру в скляній пляшці.
У середині 1970-х в продажу з'явилося вершкове морозиво "Сімейне" у квадратній картонній коробці. Півкілограмова упаковка коштувала 48 коп. і була розрахована на чотирьох-п'ятьох осіб. Це був перший і, здається, єдиний сорт радянського морозива, не розрахований на споживання одразу після придбання. "Сімейне" купували або сподіваючись гостей, або везли для всієї родини на дачу - якщо розташована вона була не дуже далеко від міста й морозиво не встигало розтанути.
У спеціалізованих кафе-морозиво асортимент був ширший. У Києві таких на початку 1980-х нараховувалося кількадесят: "Умка", "Дюймовочка", "Сніжинка", півтора десятки кафе "Мороженое" з варіаціями назв - "Вода-Мороженое", "Сосиски-Мороженое" й навіть "Вино-Мороженое". "Культовими" серед них вважали два - на п'ятачку перед входом у Пасаж із Хрещатика та в напівпідвалі навпроти Бессарабського ринку.
Останнє кияни між собою називали "погребок". Кульки морозива - білого, горіхового, рожевого, крем-брюле - тут поливали сиропом. Для початку 1970-х - шик. А ще: у залі скрізь дзеркала, біля кожного столика - бра з канделябрами. Щоправда, усе задоволення псували відсутність вільних місць і черги до прилавку, особливо по вихідних.
"Погребок" проіснував до початку 1990-х.
Іще одне культове кафе-морозиво - "Пінгвін" на Куренівці - відкрили навесні 1972-го. Воно обросло легендами ще під час спорудження. Бо звели його в рекордно стислі терміни спеціально до приїзду в столицю Української РСР президента США Ричарда Ніксона. Той на своєму броньованому автомобілі мав їхати на Куренівку - відвідати Інститут надтвердих матеріалів.
Усі вулиці й будинки, розташовані вздовж "президентської" траси, терміново фарбували й підновляли. А в приватному секторі перед кожною хатою поставили однотипні паркани, пофарбовані однаково. Усю картину псувала благенька крамничка на розі вулиць Фрунзе і Сирецької. Її знесли. А щоб місце не світило пусткою, нашвидкуруч звели кафе-"стєкляшку" "Пінгвін". Щоправда, Ніксон його не оцінив - план візиту змінився й на Куренівку він не поїхав. Зате залишилося "американське" кафе, як охрестили "Пінгвін" кияни.
Інтерес до "американського" кафе у 1970-х був такий, як згодом до перших "Макдональдсів".
- А ты был уже в "Пингвине"? - можна було почути на київських вулицях. - Ещё нет?! Ну-у-у…
Або:
- Ну что, бывал уже в новом "Пингвине"?
- А как же! Спасибо Никсону, симпатичная кафешка!
Відвідати "Пінгвін" їхали з усього міста. По суботах і неділях вільних місць за столиками не було. Тут пропонували багато сортів морозива. Ще й поливали його варенням або подавали з курагою або чорносливом. Теж шик. В асортименті були також курага з вершками, торти, тістечка, молочний коктейль. Не в кожному столичному ресторані можна було таке замовити.
Ще однією "родзинкою" "Пінгвіна" був пластмасовий посуд - такого дива кияни тоді не бачили. Мініатюрні ложечки почали розбирати на сувеніри. Адміністрація зреагувала швидко: надалі замовляла звичайні - з алюмінію.
"Мороженое следует сделать массовым продуктом питания"
- Ты, Анастас Иванович, такой человек, которому не так коммунизм важен, как решение проблемы изготовления хорошего мороженого! - дорікнув одного разу Йосип Сталін наркомові харчової промисловості СРСР Анастасу Мікояну.
1936 року, побувавши із двомісячним візитом у США для вивчення досвіду роботи харчової промисловості й ознайомившись із тамтешніми технологіями виробництва морозива, нарком захопився зробити таке й у Радянському Союзі:
- Мороженое следует и можно сделать массовым продуктом питания, выпуская его по доступным ценам.
За часів НЕПу морозиво в Радянському Союзі виробляли приватники. Наприкінці 1920-х, із початком індустріалізації, виробництво доручили молокозаводам. Але для них морозиво було побічною продукцією, випускати її у великих обсягах не мали потужностей. А потім Мікоян з американської поїздки привіз технологію виготовлення штучного холоду, якої доти в СРСР не було, й іншу документацію. І навіть книгу Гуґо Зоммера "Теорія та практика виробництва морозива". Вона стала настільною для радянських харчовиків.
У червні 1937-го нарком підписав наказ № 897, який регламентував рецептуру, спосіб виготовлення та правила продажу морозива. Тоді ж на Московському холодокомбінаті № 4, якому присвоїли ім'я Мікояна, запрацювала перша в СРСР спеціалізована фабрика морозива. Оснащена найновішим американським устаткуванням, вона виробляла 25 т продукції на добу. 4 листопада, до 20-річчя більшовицької революції, випустили перше радянське морозиво на дерев'яній паличці. У Москві його назвали "ескімо" - від ескімосів, які живуть на Крайній Півночі. Але в Україні назва не прижилася. Казали: "морозиво на паличці". Або ще простіше: "на паличці".
Протягом 1938-1939 років фабрики морозива відкрили в Ленінграді й Харкові. А 1940-го - в Києві.
5 кілограмів морозива на рік -
таку оптимальну норму споживання для радянської людини визначив 1965-го Інститут харчування Академії медичних наук СРСР. 1990-го її зменшили до 3,15 кг. Сучасні українці в середньому з'їдають 1,5 кг морозива протягом року на людину. Для прикладу: у Швеції, Норвегії, Фінляндії цей показник сягає 12-13 кг
"Хто морозиво вживає, той квітучий вигляд має", -
мигала наприкінці 1960-х світлова реклама на даху одного з будинків на київській площі Калініна - нинішньому майдані Незалежності
3 
1
Комментарии
2