"Упрямый украинец, себе на уме", – казали про Володимира Вернадського в Петербурзі
"Страшенно утискають українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книжки моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають". 1878-го це занотував 15-річний Володимир Вернадський – уродженець Петербурга.
1915-го в своєму маєтку в Шишаках на Полтавщині він написав статтю "Українське питання і російська громадськість". "У XVII та XVIII ст. російсько-українські відносини зводилися до поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності", – писав Вернадський.
– Упрямый украинец, себе на уме, – казали про нього петербурзькі знайомі.
Коли восени 1917 року прийшли до влади більшовики, Володимир Вернадський попросив у Петербурзької академії наук службове відрядження в Україну. Приїхав до родичів у Полтаву. Писав книжку про живу речовину. Із жовтня 1917-го до початку травня 1918 року вів щоденник. В українській революції побачив паростки шовінізму, якого не любив, – тільки вже українського. Однак, вважав, що український рух має перспективи. Вже в 1919 році писав: "Надо сознаться, что узкий и мелкий шовинизм этого движения, с одной стороны, не отвечающее действительности самохвальство, несправедливое отношение к русской культуре и та нетерпимость, которая является одной из самых тяжелых сторон национальных движений, удивительная фальшивая политика – с другой, заслоняет живые корни этого движения, его значение. Сейчас после ряда колебаний и борьбы украинское движение в тяжелых условиях русского националистического государства только закалится и, надеюсь, освободится от наносов и наростов, вызванных желанием мировой роли и отсутствием для этого реального содержания. Способность к организации украинцы доказали, и кадры здесь имеются большие".
За два роки – між статтею 1915-го і записами в щоденнику 1917-го – погляди Вернадського змінювалися й уточнювалися. Це видно з того ж щоденника. 11 жовтня 1917 року зазначає: "Украинское движение не имеет заметного выражения и никакой силы". 3 листопада: "Неужели рознь интеллигенции и демоса? Или немыслимы для устойчивости государства те формы жизни, к каким мы стремились все время? Много здорового в украинстве. Связь народа с интеллигенцией крепче? Больше здорового в интеллигенции? Меньше безумной иммиграции и евреев?" Останні три запитальні фрази звучать туманно. Логічно припустити, що він мав на увазі в кожній з них "должно быть" – тобто мусить бути міцніший зв'язок народу з інтелігенцією і так далі. Зрештою, потім сталось те, чого він боявся: хоча "много здорового в украинстве", а Українська Держава впала – саме через непорозуміння між інтелігенцією та "народом".
"Украина действительно объявила себя независимой. Авантюра?" – записав Вернадський 7 листопада 1917 року. Через кілька днів нотує, що Центральній Раді спертись нема на кого: "Украинские киевские войска – дезертиры и большевистски настроенные".
Роздумує, що може принести революція: "Рівність людей – фікція, і, як тепер бачу, фікція шкідлива. В кожній державі, в кожному народі є раса вища, яка творить і створює, і є раса нижча – раса руйнівників і рабів. Нещастя, якщо в їхні руки потрапляє влада і доля народу чи держави". "Нижчою расою", очевидно, були більшовики, вищою – вчені, інтелігенти.
Коли в березні 1918-го в Україну прийшло німецьке військо, Вернадський записує: "Немцы держат себя корректно, но как господа. Впечатление от украинской власти опять прежнее – бессилия и бездарности. Власти – нет, и не чувствуется она ни в чем. Обыватель считает, что настоящими господами положения являются немцы, что совершается настоящая оккупация и что мы попали в окончательное иго. Передают разговоры с немецкими властями, с презрением говорившими о Раде и гайдамаках – первая не может и не умеет управлять. Украинцы играют печальную роль марионеток, приведших в свою страну иноземцев-поработителей. Очевидно, все нашествие немцев не даром, и придется сильно за это заплатить".
У квітні 1918 року, після перевороту, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Міністр народної освіти Микола Василенко запрошує Вернадського до Києва. Він розробляє план створення Української академії наук. У листі до Василенка пише: "Академия наук есть собрание государственных ученых учреждений: библиотека, архив, геологическая и, если возможно, географическая карта, национальные музеи, институты для опытных и гуманитарных наук… Прежде всего, должно быть создано хорошо обставленное отделение украинского языка, литературы и истории и те отделы институтов, которые связаны с практически важными для государства интересами".
Володимир Вернадський і Михайло Грушевський домовляються, кого треба брати в Академію наук: українських чи російських учених. Грушевський пише: "У нас немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з'являться".
Вернадський відповідає: "Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в Академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили".
Закон про створення Української академії наук гетьман Павло Скоропадський підписав за місяць до падіння його влади – 14 листопада 1918 року. Вернадського обрали президентом УАН. Він зумів її зберегти і при Директорії Петлюри, і при більшовиках, і при білогвардійцях. Правда, коли останні прийшли в Україну в 1919 році, генерал Антон Денікін скасував усі закони, ухвалені попередніми урядами. Окрема Українська академія наук, як і окрема Українська Держава, не входили в його плани. Академія формально перестала існувати. Тоді Вернадський поїхав до Ростова, у ставку генерала, зустрівся з ним і зумів зберегти Академію наук.
Про колег – учених, академіків у тодішній Україні, писав: "Оставаясь украинцами, они принимают русский язык, как ирландцы английский, и русскую культуру как родную – но в то же время ясно чувствуют и свою обособленность, и свое значение в создании и русского языка, и русской культуры". Сам Вернадський залишався "упрямым украинцем". Запис у щоденнику від 5 квітня 1918-го: "С Ниночкой (дочкою. – "Країна"), когда гуляю, говорю по-украински. Я чувствую, что делаю успехи. Я отличаюсь от своих политических единомышленников тем, что считаю возрождение украинского языка очень большим положительным явлением"
"Я відчув у собі демона Сократа"
Наприкінці 1919-го Володимир Вернадський захворів на висипний тиф. Коли одужав, написав: "Я почав ясно розуміти, що мені судилося сказати нове в тому вченні про живу речовину (біосферу), яке я створюю. Я відчув у собі демона Сократа". Він тісно пов'язував діяльність людини, хімічні процеси, які відбуваються на Землі, і живу речовину. Доводив, що інтелектуальна і наукова діяльність людини змінює біосферу – так і виникає ноосфера.
Запис 1938 року: "У нашому сторіччі біосфера одержує зовсім нове розуміння. Вона виявляється як планетарне явище космічного характеру. Людство, як жива речовина, нероздільно пов'язане з матеріально-енергетичними процесами геологічної оболонки Землі – з її біосферою. Воно не може фізично бути від неї незалежним на жодну хвилину. Ми присутні й життєво беремо участь у створенні в біосфері нового геологічного фактора. Створення ноосфери з біосфери є природне явище, більш глибоке і могутнє у своїй основі, ніж людська історія".
Сповна ця могутність проявила себе аж тепер – коли людськими зусиллями біосфера змінена, можливо, незворотно: озонові діри, глобальне потепління. До складу ноосфери Вернадський включав розвиток всепланетної системи зв'язку і створення єдиного для людства інформаційного простору.
Із дружиною прожили разом 56 років
1863, 12 березня – Володимир Вернадський народився в Петербурзі в родині економіста.
Рід Вернадських походив від литовського шляхтича Верни, що бився на боці Богдана Хмельницького у війні 1648–1654 років. Його нащадки осіли у Києві. Дід Володимира, Василь, вислужив дворянство й відтоді став писатися "Вернадський". Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві. Був ученим-економістом. Коли отримав посаг першої дружини – маєток з кріпаками, то одразу звільнив їх. Кілька років викладав політекономію в Олександрівському ліцеї в Петербурзі. Був професором кафедри в Київському, пізніше – в Московському університетах. Очолював Петербурзький шаховий клуб.
Мати Володимира Вернадського, Ганна Константинович, була з української шляхти.
1868 – родина переїхала до Харкова – через хворобу легенів у Вернадського-старшого. Час від часу їздили до родичів на Полтавщину. Одне літо хлопець жив у садибі Григорія Квітки-Основ'яненка. Там багато читав і розпитував батька про Шевченка, Куліша, Костомарова, Максимовича – Іван Вернадський знав їх особисто. 1876-го родина повернулася до Петербурга. Володимир там закінчив гімназію і вступив на фізико-математичний факультет університету. Вивчав мінералогію і кристалографію. Закінчив університет і залишився в ньому для підготовки до професорського звання.
1886 – Володимир Вернадський одружився з Наталією Старицькою. Разом прожили 56 років. 1887-го народився син Георгій, майбутній професор російської історії Єльського університету в США. Донька Ніна – з'явилася на світ 1898-го – стала психіатром.
1888-го побував у відрядженнях в Італії, Німеччині, Австрії, Франції, Англії, Швейцарії. Працює в хімічних, кристалографічних лабораторіях, виступає на Лондонському геологічному конгресі. Обраний членом-кореспондентом Британської асоціації розвитку наук.
1897 – захищає докторську дисертацію і в 35 років стає професором мінералогії та кристалографії Московського університету. 1905-го залишив його й переїхав до Петербурга – на знак протесту проти масових арештів студентів у Москві. 1912 року стараннями Вернадського запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія. Восени 1917-го він, заступник міністра освіти в Тимчасовому уряді, вперше ставить питання про створення Академій наук – України й Сибіру.
1918 – обраний першим президентом Всеукраїнської академії наук. Коли більшовики повернулись до Києва 1920 року, Вернадський передав справи академіку-секретарю УАН Агатангелу Кримському. Сам переїхав до Криму, де заснував і очолив Таврійський університет. Туди з'їхалися вчені, які тікали від більшовиків із Москви, Петрограда й Києва. До листопада в Криму тримались білогвардійці барона Врангеля. Коли більшовики прорвали фронт на Перекопі, почалась масова евакуація. Серед евакуйованих був син Вернадського – Георгій, член "білого" уряду Криму. Британська асоціація розвитку наук пропонувала Вернадському разом із сім'єю перебратися в Англію. Відмовився. 1921 року більшовики вислали його в Петроград.
1922–1926 – відрядження до Праги та Парижа – на запрошення Сорбонни, де читав лекції з геохімії. 1927-го повертається і організовує Відділ живої речовини в АН СРСР та Біогеохімічну лабораторію, Комісію з вивчення важкої води, засновує нову науку – біогеохімію. У 1941–1943 роках разом із дружиною в евакуації в Казахстані. У роки Другої світової війни остаточно опрацював вчення про ноосферу. Вернадського шанували за старі заслуги, але ідеї про ноосферу за його життя вважали дивацтвом.
1945, 6 січня – помер від інсульту в своїй квартирі в Москві. Похований на Новодівичому кладовищі.
3 
1
Комментарии