Як видавець і перекладач я часто опиняюся перед вибором: перекласти й видати чудову книжку, яка заслужено підкорила багатьох читачів за кордоном, чи відкласти цей черговий вимріяний проект? Можна мати високі прагнення й видавати гарні книжки, які практично ніхто не купуватиме. За кілька років видавничої діяльності ми з чоловіком позбулися багатьох ілюзій. Наприклад, коли гарно перекласти й видати прекрасний текст, то його неодмінно купуватимуть, обговорюватимуть. Ми зіштовхнулися з фактом, що українці недовірливо ставляться до неукраїнських авторів, протиставляючи їм рідне, але часто менш цікаве чи якісно написане чтиво. Чому так?
Відповідей напрошується багато. Іноді у нечитанні винні й видавці, які купуючи права на світовий бестселер, не роблять бодай мінімальної промоції книжки (хоча тут потрібно більше зусиль, аніж коштів). Можна відразу назвати чимало книжок, які здобули розголос у світі, але не в нас. Це "Читець" Шлінка, романи Корнелії Функе, репортажі Ришарда Капусцінського, книжки Карлоса-Руїза Сафона, Ольги Токарчук.
Не остання причина нечитання в катастрофічному падінні рівня освіти в Україні. Ми зіштовхуємося з типовим стереотипом "бідного студента" із крутим смартфоном. Бо справа не в тому, що студент не має грошей на книги. Справа в тому, що книжки йому не потрібні. А студентство завжди вважалося публікою читаючою. Чому сучасний студент, за рідкісним винятком, не читає? Бо йому не дозволяє читати його рівень освіченості. Коли я говорила зі студентами про читання, то найчастіший відгук про якусь книжку це: "Прочитала на одному диханні!" І невтямки їм, що "на одному диханні" книжок не читають. Їх обдумують, осмислюють, перечитують, аналізуючи прочитане й переживаючи його.
Платна форма навчання уможливили отримання вищої освіти практично всім. Інша справа, чи потрібно це. Суттєво збільшився потік студентів із сіл та маленьких містечок, де найчастіше книжки не купують і не читають. По-перше, їх там купити немає де. По-друге, для багатьох це даремне витрачання часу, добре, якщо читають обов'язкову літературу, яку вимагають у школі. Не читають батьки. Удома практично немає книжок, бо вони не вважають за потрібне змалечку читати своїм дітям і тим самим привчати їх до читання. Відповідно ця нечитаюча молодь, приїхавши до міста, у кращому випадку "читатиме на одному диханні" романи Люко Дашвар, але вже аж ніяк не "Пані Боварі" в перекладі Лукаша. Бо Люко Дашвар пише доступно й примітивно, напружуватися особливо не треба. Ось він ще один стереотип: лише наша, українська письменниця (український письменник) може написати так цікаво, бо хто про нас напише крім нас самих? А світ поза нами не існує, читати треба своє, так як їсти треба власну ковбасу...
Не формується культура читання, люди часто не можуть відрізнити якісного тексту від імітації, "на одному диханні" читають "Вічника" і, приміром, високохудожні романи Ольги Токарчук. Отака всеїдність... Але у нас відсутні й будь-які програми підтримки читання бодай серед дітей (їх ми ще можемо навчити читати!), як-от відома програма наших сусідів "Уся Польща читає дітям".
Ще одна проблема, яку мені часто доводиться спостерігати – це читання дорослими виключно дитячих книжок. Тобто дітям ще книжки купуються (собі – вже ні, переважно мотивуючи це відсутністю коштів), і дорослі їх теж прочитують. Я не кажу, що це погано – читати дитячі чи підліткові книжки, та коли читання дорослої людини обмежується дитячими книжками, це вказує на інфантильність смаку й виразну обмеженість. Одна справа, якщо батьки хочуть знати, що читає їхня дитина, і прочитають дитячу книжку, аби потім обговорити її із сином чи донею. Зовсім інша, коли дорослі книжки перестають існувати.
Стан бібліотек давно вже відбиває загальний стан нашої культури. Я постійно спілкуюся з бібліотекарями, мій 11-річний син записаний до районної дитячої бібліотеки із 5 років. Стан фондів прикро вражає. Фінансування бібліотек усіх рівнів так і не стало для влади пріоритетом, відповідно маємо зношеність більшої частини фондів, коли діти вимушені читати книжки, видані ще в минулому столітті, чий санітарний стан давно нічому не відповідає, а верстка сторінок є непридатною для дитячого зору.
Співпраця бібліотек із видавцями є абсолютно необхідною як у плані присутності видавництва в читацькій свідомості, так і у фінансовому плані. Усе просто: бібліотеки не закуплять видані книжки – видавець не надрукує нових. Наприклад, минулого року, коли після 5-річної перерви відновилася програма закупівлі готових книжок видавництв для дитячих бібліотек України, наші книжки з'явилися в бібліотеках усіх областей нашої країни, у тому числі там, де наші книжки відсутні в торгівлі. Чи продовжуватиметься програма й далі? Невідомо. Чи покращиться стан наших бібліотек? На жаль, підстав для оптимізму тут не надто багато.
Божена Антоняк (нар. 1971), перекладач та популяризатор художньої літератури з польської, серболужицької, білоруської мови, співвласниця львівського видавництва "Урбіно".
2 
1
Комментарии
85