"Хапальний рефлекс важливіший за освіту і знання". Максим Стріха про причини падіння рівня освіти в Україні

 

У чому ви бачите головну проблему теперішньої української освіти?

– Негараздів купа – безгрошів'я, низький соціальний статус освітян, зношеність матеріальної бази. Але є проблема більша, про яку не так часто говорять: невідповідність суспільного запиту й того, що роблять освітяни. Зараз школярі та студенти мають безліч прикладів, що для досягнення успіху в українському суспільстві не обов'язково вчитись і мати знання. Не треба бути моральною і чесною людиною, аби стати начальником. Натомість треба мати міцний хапальний рефлекс. Відтак викладачу страшенно складно мотивувати учнів до того, що потрібно мати не диплом, а знання, чесно складати іспити, а не намагатися дати комусь хабарі. Все суспільство дає хабарі, тому диваком виглядає сивочолий професор, який від них відмовляється.

У школі вчителі вчать моральних цінностей, а в практичному житті успішні люди в Україні плюють на них. Освітяни не можуть відповісти учню на питання: "Нащо воно мені?" Коли вищі щаблі держави зай­мають люди з такими біографіями, то чому учень має прагнути до іншої біографії, щоб досягнути соціального успіху.

Проблема недостатньої мотивації може розтягнутися на десятиріччя?

– Цю хворобу треба подолати. ­Основу для оптимізму шукаємо в громадських ініціативах, акцентуємо увагу на чесних ­людях. Але, з іншого боку, такий стан суспільства може тривати досить довго. Багато країн Африки й Латинської Америки загнивають десятиліттями, і всі на них махнули рукою.

Залізного переконання, що все зміниться на краще, нема. У суспільстві утворився міцний механізм негативної селекції. ­Більшість громадян ніби нормальні. Але як тільки справа йде про розпорядження бюджетними ресурсами, то система потребує найгірших із них – безсовісних, здатних брехати в очі, тих, які не мають моральних гальм. ­Талановитих або чесних система не потребує. За останні два роки державний апарат просто добили. Він тепер спроможний діяти тільки в інтересах "вибивання коштів", а в інтересах суспільства – ні. ­Чиновники знають, що просування вгору не залежить від якості їхньої роботи. Чесний і сумлінний назавжди лишиться "головспецом", бо завідувачем його відділу поставлять чергового "донецького", якого підберуть зовсім за іншими критеріями.

Якою є якість наших учителів і викладачів вищих навчальних закладів?

– Тільки ледачий не лайнув їх бодай раз. Але в яких умовах вони працюють? ­Мізерна, за європейськими мірками, зарплатня. ­Величезне, за тими самими мірками, педнавантаження. Дуже часто – самодурство начальства, абсолютна соціальна незахищеність. Купа безглуздої бюрократичної звітності, яка майже не залишає часу на ­само­вдосконалення і наукову роботу. За таких умов подив викликає не зниження рівня вчителів і викладачів, а те, що досі не відбулося загального колапсу освітньої сфери, те, що в наших школах та внз і сьогодні працюють багато порядних та фахових людей.

Чому в світі знання конвертують у гроші та соціальний статус, а в нас – це виглядає дуже проблематично?

– Я колись очолював комісію, яка встановила відсутність у Андрія Кислинського диплома про вищу освіту. Але це не завадило йому стати заступником голови ­Секретаріату президента України, а потім – заступником керівника СБУ. Людина навіть не "купила" диплом, для проформи все ж з'являючись на "проплачені" іспити й заліки, а просто його сфальсифікувала. І при цьому зробила стрімку кар'єру. Тобто, затребувані не сума талантів, компетенцій, енергійності, а інші чинники.

Наукові звання стали елементом купівлі­продажу. Як це впливає на науку?

– Так, купуються. І це дивно: наука загнана в глухий кут, а серед наших еліт популярні звання кандидатів та докторів наук. ­Напевно, вони це цінують, як державні ордени – брязкальця для втіхи. У природничих і технічних науках дипломи купують рідше, бо середньостатистичному нардепу складно говорити про напівпровідники чи генну інженерію. Але коли йдеться про соціальні й гуманітарні науки, то ситуація страшна. Кількість "природничників" і технарів за роки незалежності дуже скоротилася, зате кількість економістів і правників суттєво зросла, однак чомусь це не впливає позитивно на рівень економіки чи правової культури суспільства. Чи не тому, що серед цих економістів із правниками суттєвий відсоток людей із купленими дипломами?

Дуже показова афера Андрія Слюсарчука – "доктора Пі". Згідно з повідомленнями ЗМІ, в нього була фантастична біографія й феноменальні здібності. Проте розмовляв він чомусь не як інтелігент, не як доктор наук, а як людина, яку відрахували з провінційного ПТУ. Це й помітила сумлінна журналістка, – і дальше викриття "доктора Пі" ­стало справою техніки. Але хтось провів Слюсарчука до президента Ющенка, який ­прийняв рішення відкрити для ­цього пройдисвіта ­інститут мозку. ­Наступним ­патроном "­доктора Пі" став нинішній ­міністр освіти ­Дмитро Табачник, який підписав подання на його нагородження ­Державною премією – указ Януковича про нагородження нею Слюсарчука досі не скасовано. ­Тобто, представники еліти не ­здатні визначити різницю між петеушником­­недоуком і класним нейрохірургом. Чому? ­Напевно, тому, що їхня свідомість націлена на бюджетні потоки та їх "розпил". Усе інше вони не вміють аналізувати.

Нинішня еліта чогось боїться? Наприклад, що з'явиться контреліта.

– Очевидно, боїться. Навіть невинні демонстрації змушують непокоїтися. От зараз вчителі зарубіжної літератури повстали проти нової програми міністерства. Курс ­зарубіжної літератури дозволяв дітям українською мовою вивчати Данте, Шекспіра й Пушкіна. Дмитро Табачник вирішив перейменувати цей курс на світову літературу. Це – абсурд, бо українська література також є частиною світової. Але для міністра було важливо уникнути слова "зарубіжна" щодо російської літератури. Далі цей курс почистили від усяких Гомерів з Данте, а натомість поставили Єсеніних і Кочеткових – загалом симпатичних, але неспівмірних з Данте й Гомером – із "побажанням" вивчати їх мовою оригіналу. Вчителі повстали. Зараз їх викликають у певні кабінети й вимагають зняти підписи під листами – бо протести, тим більше колективні, владоможців ­лякають.

Якою є якість шкільних підручників? Поліпшується вона чи погіршується?

– Наше суспільство на диво мало уваги приділило події, яку варто було б оцінити не лише як освітянську, а й як національну катастрофу. Ще позаторік нова влада ухвалила рішення про перехід від так і незапровадженої 12­річки до 11­­річки. Але ж перед тим країна десятиліття готувалася до 12­річки! Щороку друкували по комплекту підручників для чергового класу – і цьому передували обговорення й апробації. А зараз виявилося, що слід фактично одномоментно викинути ті підручники й підготувати нові – для всіх класів, починаючи від першого. Те, як взялися за цю справу в Міносвіти – бодай на прикладі вже згаданого курсу світової літератури, – демонструє: їх цікавить не якість підручників, а певні цілком матеріальні можливості, які при цьому відкриваються. Наші ж діти ще багато років будуть приречені вчитися за поспіхом зліпленими, ­неузгодженими одна з одною книжками.

Чому природничі й технічні науки втрачають популярність на користь гуманітарних?

– Українська економіка влаштована так, що високі технології їй не потрібні. Це – трагедія нашого сучасного і майбутнього. ­Економіка у нас низькоукладна, енерго­містка і часто зорієнтована не на кінцевий продукт. Є певні винятки – Пінчукові заводи в Дніпропетровську використовують технології нашої металургійної науки. Тому вони й зараз тримають помітний сегмент світового ринку. Але простіше поставити завод по розливу кока-­коли, використовувати старі апробовані технології і, не маючи ніяких венчурних ризиків, робити бізнес. Держава не сприяє інноваціям.

Наша наука могла б виконувати замовлення іноземців. Але законодавство ­побудоване так, що їм майже неможливо тут ­працювати. Замовник переведе гроші на казначейський рахунок університету чи академічного інституту, а вони зникнуть у дірці дефіциту бюджету, не дійшовши до тих, хто виконуватиме замовлення. А банківські рахунки ці інститути з університетами відкривати не мають права.

В українській науці залишаються тільки героїчні люди. Але й вони довго не протримаються – бо більшість із них пенсійного або, в кращому разі, передпенсійного віку. А молодь у науку майже не йде – як можна вимагати від талановитої молодої людини починати свій шлях із 1600 гривень на місяць? Утримуючи за ці кошти родину й винаймаючи житло? Тому не диво, що найталановитіші або швидко емігрують, або перекваліфіковуються на щось прибутковіше.

Яким чином за таких умов нав'язати культ навчання?

– Для цього треба політична воля. Це міг зробити Віктор Ющенко після Майдану – з його тодішнім захмарним рівнем підтримки. Але він любив робити інші речі. Наприклад, зустрічатися з усілякими "докторами Пі". Про нинішніх і говорити не треба, бо вони потреби в цьому просто не розуміють. У майбутньому все ­можливо, але буде дуже складно. Ми потрапили в яму. Зараз відійде старше покоління науковців, і нема кому передати естафету. Є проблема й з популяризацією науки. Суспільство про науку і ­вчених майже не знає, бо в популярних "­таблоїдах" друкують лише дурість із сенсаційними заголовками. Все доведеться починати з нуля.

Кількість людей із вищою освітою зростає. Це якось стимулює її якість?

– В Україні досі є хороші університети – Київський, Харківський, Львівський, "КПІ", Могилянка. Список можна продов­жувати. Але велика кількість інших зорієнтовані насамперед на легальний продаж дипломів.

Однак загалом те, що студентів в Україні зараз більше, ніж було за часів СРСР, – це непогано. У наших соціальних ­умовах краще протримати дитину чотири чи шість років у інституті, ніж кинути в реальне життя, де її чекає багато неприємних речей. Хоча й самі майбутні студенти, і їхні батьки мають розуміти: рівень вищої освіти падає. По-­­перше – ­через ­відсутність суспільного запиту. По-­друге – нема університетської автономії. Нарешті, триває загальне падіння рівня вітчизняної науки.

Чому міністр Табачник не скасував зовнішнє незалежне оцінювання? Адже це було частиною його програми.

– Все­таки вони трошки зважають на суспільну думку. ЗНО справді мало певні ­недоліки, але – значно більше переваг і користувалось підтримкою суспільства. ­Наведу такий опосередкований результат незалежного оцінювання. 2009 року з гуртожитків Київського університету виписалися 1300 людей, а поселити треба було 1900. Це означає, що поступили багато хлопців і дівчат із сіл та малих містечок, які раніше не мали жодних шансів потрапити в столичний університет. Це сталося завдяки незалежному оцінюванню. Різко забрати цей шанс у їхніх наступників влада може, але суспільство точно це запам'ятає. Тому зараз цю систему намагаються розмити й погіршити поступово, а не одразу.

Що мотивувало Партію регіонів внести скасування зовнішнього незалежного тестування в передвиборну програму?

– Мотивували гроші. Розповім один переказ. Правда чи ні – не знаю, але розумні люди втямлять. До одного міністра освіти приїхав один із ректорів внз економічного профілю із Західної України з валізкою доларів і наполегливим проханням не робити такої дурниці, як ЗНО. Чому? Для ректора вступна кампанія – жнива. Він перебуває на вістрі корупційної схеми. Усі гроші стікаються до нього. Впровадження незалежного оцінювання зламало ці схеми. Друге: український нардеп звик, що одним телефонним дзвінком може влаштувати будь­-кого у будь­-який навчальний заклад. ЗНО унеможливило це.

×