Чому в Європі перестали говорити про Україну і чому розділення країни на Захід та Схід – це добре, розповідає письменник Андрій КУРКОВ
Що за кордоном зараз найчастіше питають про Україну?
– Нічого. Зникли такі запитання. Раніше завжди більше цікавились Україною, ніж моїми книжками. А зараз тільки журналісти під час інтерв'ю розпитували про ситуацію з Тимошенко, з Луценком, про відносини з Росією. Але це був професійний інтерес.
Чому так сталося?
– Думаю, Україна в їхніх очах застигла. Таке враження, що вона не розвивається, а пішла назад. Питання ж виникають, коли є якийсь рух уперед.
Їм важко збагнути те, що в нас відбувається?
– Ні. І так звана хаотична слов'янська душа, і корумпована політика, й історії про олігархів їм добре відомі. Світ нас відкрив. І, може, тому, що в українців уже нема секретів, він і втратив інтерес до нас.
А прийняти Україну до себе Європа готова?
– На початку грудня про угоду з ЄС там ніхто не говорив. Україну вже сприймали як країну, яка не скоро зможе стати членом унії. І в людей відчуття, що вона й не хоче цього. Що триває така гра: шантаж Європи дружбою з Росією і шантаж Росії – дружбою з Європою.
Після помаранчевої революції на нас чекали. Але ми нічого не зробили, щоб у ці двері увійти. З 2006го інтерес зник, бо на Заході зрозуміли, що нічого не відбувається. Що знов були політичні декларації без дій.
Є сподівання, що Євро-2012 теж позитивно вплине на імідж України у світі. Ви теж так вважаєте?
– Це не вирішить питання іміджу. Серед уболівальників мало інтелектуалів і тих, хто цікавиться іншими країнами та культурами. Вони приїдуть подивитися футбол. Коли повернуться додому, говоритимуть – поганий чи хороший був матч. Якщо провалимо організацію чемпіонату, тоді скажуть: "Більше туди не поїдемо". Культурним чи політичним відкриттям України це не стане.
Сподіваюся тільки, що після Євро на пару років залишаться відремонтовані дороги й готелі. Головне, щоб це підтримували. Коли всі вболівальники поїдуть, ресторани, яких набудують, залишаться без клієнтів. Почнеться реструктуризація місцевої економіки. У нас відбудеться чемпіонат Європи з баскетболу 2015 року. Так ми весь час змагатимемося, щоб когось приймати.
Є ефективніші методи творити імідж держави: проводити реальну зовнішню культурну політику, а не обмежуватися формальною участю у різних закордонних виставках – як шанхайська Expo чи книжковий Франкфуртський ярмарок. На останньому цього року ми були у павільйоні недорозвинених країн. Наш стенд був останній, стояв у кутку окремо від інших, мав 3 на 3 метри. Мені казали, що туди української делегації поїхали 74 людей. На стенді ж був один старший чиновник, який не знав жодної мови.
У різних куточках Європи ви відчуваєте, що ті люди подібні до наших?
– Та люди скрізь такі, як наші. Корупція не тільки в Україні. На верхніх щаблях вона є скрізь. Схитрувати чи не сплатити податки і французи, й німці годні, і бельгійці, ірландці. Тому Європа прагне прийняти загальні закони щодо податків – щоб ловити власних громадян, які заробляють в сусідній країні. Єдине – там є законослухняність, а в нас її нема.
А на душевному рівні? Можливо, у французів чи ірландців є риси, які відсутні в українців?
– У нас людина відкрита, готова до спілкування, із задоволенням гуляє, насолоджується життям. Ірландці, шотландці – такі самі. А от від німців, швейцарців ми відрізняємося – за пунктуальністю, працездатністю, за бажанням чогось досягти і витратити на це 20 років свого життя.
Бізнес поукраїнському – це не бізнес понімецькому. Там, якщо людина відкриває ресторан – вона сама в ньому працює, інколи й кухарем та офіціантом. А в нас купують приміщення, забивають його меблями й обладнанням, набирають людей і тоді питають: а де прибуток? Хоча у кнайпах уздовж одеської траси справді позахідному. Там родина відкрила ресторанчик, годує людей і заробляє собі зарплату. Це саме зарплата – там нема великого прибутку. Але в цьому є сенс життя.
Вам в Україні останнім часом комфортно?
– Є два різні комфорти – психологічний і політично-соціально-економічний. Психологічно – комфортно, і я завжди із задоволенням повертаюся додому. Тут мої друзі, родина й колеги, з якими маю багато спільних проектів. А політично-соціально-економічний комфорт – це інша штука. Мені не подобаються дуже багато речей, хоча ще більше незадоволений був на початку 2000-х. Потім у 2004-2005 роках обидва комфорти збіглися.
Зараз політична годинникова стрілка відхилилася, і знов є два окремі комфорти.
Реабілітуватися в очах Заходу нинішня українська влада ще зможе?
– Захід сприймає людину один раз і свого ставлення не змінює. Назвіть політика в будь-якій країні, який прийшов із негативним іміджем і змінив його на позитивний.
Щось можуть прощати, на щось – не звертати уваги. Муаммара Каддафі якісь країни запрошували в гості, приймали. Але, коли його вбили, жалю особливого ніхто не мав. І таке відбувається з усіма диктаторами. Навіть Авґусто Піночет, який прийшов до влади в час величезної кризи й відбудував Чилі в економічному сенсі, через політичні речі все одно потрапив до суду.
Тобто ліміт довіри Віктор Янукович уже вичерпав і навряд чи поверне його?
– У Януковича був ліміт довіри з боку його виборців – треба їх питати, чи він виправдав сподівання. У мене не було до нього ані ліміту, ані довіри. Я приблизно собі уявляв, що буде, коли він прийде до влади. У принципі, так і виходить. У цьому плані Янукович – дуже прогнозована людина.
Що варто втілити насамперед в українській політиці, в соціальній сфері? Із практики тих країн, де ви побували, і що вам особливо сподобалося.
– Із 1991-го громадяни України поступово втрачали мораль. І тон у цьому завжди задавала влада. Як на місцевому рівні, так і на державному. Ми стали аморальним суспільством, в якому нормою є присутність у керівництві аморальних політиків. А абсурдом у цій ситуації є ще й їхнє бажання прийняти закон про захист суспільної моралі.
Починати треба з малого – на заході країни в цю справу втручається греко-католицька церква. Вона впливає на ситуацію, і там у людей є бажання очиститися й жити, хто може, по моралі, по вірі. А центральна та східна Україна живуть за іншими законами. І доки ми хоча б частково не повернемо людям прагнення жити морально й чесно – ніякого нового суспільства не з'явиться. Навіть якщо прийде чесний політик. Але з ким він прийде, хто буде його фінансувати? Чи може чесний політик працювати за нечесні гроші, які йому надають спонсори?
Іще одне – у нас нема відчуття нації. Наведу приклад Південної Кореї. 1998-го в них була серйозна криза, ринки впали. Прем'єр-міністр сказав по телебаченню: "Ми можемо врятувати країну від економічного колапсу, тільки якщо кожен зрозуміє свою відповідальність і поділиться з казною тим, що може дати". І люди понесли своє золото, гроші, заощадження. Перераховували з власних банківських рахунків на державний те, що мали. Нація врятувала державу. Вистачило грошей на пенсії, на зарплати – і країна не впала.
А тепер назвіть українського політика, який може звернутись до народу, й щоб йому повірили. Є українці, що скажуть: "Я понесу свої заощадження в державну казну"? У нас – гармонія взаємної недовіри між суспільством і владою.
Однак є щось і добре, перспективне?
– Наші незалежність і демократія базуються на двох парадоксах: незалежність від Росії зумовлена українськими олігархами, які не хочуть пускати тамтешній бізнес на свою територію – тому що тоді їм треба буде зникнути.
Друге велике щастя, яке чомусь усі вважають нещастям, – це те, що є дві різні України, східна й західна. У нас неможливо створити одну глобальну північнокорейську партію, яка об'єднає всі кутки країни, і щоб усі погоджувалися з нею. Цього не може бути, бо в нас щонайменше дві ментальності – й одна половина завжди буде в опозиції. Баланс між ними – це те, що схоже на демократію чи діалог.
На кого ви орієнтуєтеся в Україні?
– Моральними авторитетами є і Ліна Костенко, і Мирослав Попович, і Мирослав Маринович. І менш відомі люди, які роблять добру справу, добиваються чогось. Нещодавно був у місті Гусятин на Тернопільщині. Давно знаю чоловіка, якай там став мером. Щойно він заступив на посаду – показав, що можна не красти гроші, й вистачить на освітлення райцентру. Ремонтує центральні вулиці, площі, багато чого іншого робить. Але на нього, звичайно, іде атака – тому що він не член Партії регіонів, а райрада вже під ними.
Чому явище "радянської людини" виявилося таким стійким?
– Це – історичний генотип. Від нього важко вилікуватися. Спочатку Америка були англійською колонією, де ходили англійські фунти. Потім увели долар. Після цього ще 50 років у незалежній Америці люди називали долар фунтом.
Чим скоріше змінюються умови й правила життя, тим швидше генотип стає інший. А радянські умови й правила життя частково змінилися хіба зовні. У Росії – повна подібність. Недавно Володимир Путін виступав перед пенсіонерами і сказав: "Не бойтесь. Новая Россия – это тот же Советский Союз. Мы вас в обиду не дадим".
Якісь досягнення у трансформації радянської людини в українця є?
– З'явилися прагматизм і нормальний економічний егоїзм, який у крові в українців. Цей егоїзм відрізняє нашу ментальність від російської. У позитивному сенсі він є ознакою хуторянської психології. Бо українець із задоволенням працює сам на себе. На державу він не любить робити. Куркулі виростили значно більше хліба, ніж у колгоспах – за кілька років після колективізації.
Ознаки економічного егоїзму – свій шмат землі, свій кордон, а найбільші вороги – це найближчі сусіди. Головне, щоб зник страх перед владою. Це важливий поштовх до демократії. На сході країни страх починає зникати. Там уже пішли соціальні протести.
Якщо в Україні встановиться верховенство права, за сценарієм якої країни розвиватимемося?
– Будемо подібні до тихеньких Чехії чи Польщі. Такою, як Франція, Україна не стане. Ми – не колективний народ. У нас кожен сам по собі. Українці охоче займатимуться власною справою. Тільки серйозні соціальні процеси зможуть їх об'єднати.
2 
1
Комментарии
72