Я з філологічної родини, з сім'ї із зацілілою історичною традицією. Мені багато чого дано з дитинства - це були мої переваги "на старті" порівняно з багатьма ровесниками, зокрема й літературними.
У шостому класі, коли хворіла, замикалася в кімнаті і читала "в ролях" Лесину "Кассандру" перед дзеркалом. Кращої інтонаційної постановки на інтелігентний жіночий голос немає. Я задавала би ці драми читати 13-14-річним дівчаткам у шкільному театрі. Коли проходиш таку школу у "формативні" роки, потім тебе важче одурити тим, хто пропонує себе на жіночі "рольові моделі". На все життя навчаєшся зразу розпізнавати, де "справжнє", а де фальш.
Як зустріла в Америці Оксану Соловей (письменниця, перекладачка родом із Полтави. - "Країна") - одразу пізнала "породу". Вперше наживо побачила жінку, яка красиво курить. І після того не бачила. Уся наша "гламурна" естетика - лише спроби імітувати радянських дорогих куртизанок а-ля Ліля Брік.
Моя бабуся розповідала, що в школі їх учили запам'ятовувати якомога довші речення. Вона була чемпіонкою в класі і запам'ятовувала речення з 36 слів. А це складний синтаксис, складні логічні зв'язки, вміння розрізняти суб'єкта, предиката, одразу розставляти їх "по місцях". Я думаю, така освіта давала тому поколінню вміння куди краще, ніж ми сьогодні, асоціювати на позір віддалені речі, як кажуть футболісти - "бачити поле".
Мій перший бунт відбувся років у 4. Я застрайкувала і відмовилася ходити в дитсадок. Мене абсолютно вбивала необхідність підкорятися загальному розкладу - навіть гратися не тоді, коли хочеться, а о певній годині. Я сприймала це як насильство.
Образ старшої сестри - оце Соломія Павличко. Це тип жінок, яким ніколи не буває легко, але з якими всім легко й добре. У неї в крові було - дбати про слабшого
Я була з тих дітей, яких батьки приїжджають забирати з піонертабору посеред зміни.
Я реставратор утрачених смислів. Таким чином розбудовую простір, в якому тільки й можу жити й писати.
Віра Агеєва не раз казала, в якій розпуці вона від думки, що 1985-го Софія Зерова була ще жива: "Я ж уже на той час закінчила університет, була в аспірантурі й ніхто мені про неї не сказав". Софія Федорівна доживала віку в якійсь там кімнаті київської комуналки, а повз її дім ходили молоді філологи, які не мали найменшого поняття про те, хто ця бабуся і що вона знає. Того знання вже ніколи не реставруєш.
Із молодих літ дружила з Соломією Павличко. Навіть не знаю, із чим можна порівняти її смерть. Для мене це була найбільша втрата після смерті батька.
Образ старшої сестри - оце Соломія. Це тип жінок, яким ніколи не буває легко, але з якими всім легко й добре. В неї був якийсь титановий хребет. Це була людина, на яку можна було покластися абсолютно в усьому. І вона якось одразу легко все на себе брала - без мамання, панькання, квоктання. У неї в крові було - дбати про слабшого.
Кожне покоління має свого лідера. Як правило, це - інтелектуальний лідер, моральний, духовний. Я навіть сказала б, без лідера немає покоління. Коли Соломії не стало, виявилося, що на ній держалося ціле культурне середовище і ціле наше покоління.
Дуже добре пам'ятаю момент, коли мені вперше по-справжньому стало страшно. Я у десятому класі, в країні триває кампанія з боротьби з "летунами" - тими, хто змінює місце роботи. У програмі "Время" показують зразкового робітника, він гундосить: "На этих 11 станках я работаю уже 19 лет". І мене пронизує якийсь метафізичний жах. Я одразу уявила собі все його життя: як він кожного дня прокидається в тій самій убогій типовій квартирі, де навіть точку для радіоприймача визначено. Їсть ті самі крохмальні сосиски на сніданок, сідає в тролейбус і їде тим самим маршрутом на завод. Стоїть над своїми станками до шостої вечора, тоді йде в той самий гастроном, купує ті самі крохмальні сосиски і їде тим самим маршрутом додому. І так 19 років! Яке майбутнє в мене може бути в цій країні? Що мене жде? Куди драпати?
Десь у тому ж віці подивилася фільм "Мій американський дядечко". Герой і героїня, в яких був роман, зустрічаються через 10 років. У неї вже інша професія - займається дизайном одягу. І от вона йому каже: "Мені завжди подобалося різко змінювати своє життя". Це був такий момент заздрості! Як люди живуть! Вони самі обирають своє життя! А тут усе тобі визначено до самої смерті - робота, прописка, ізвінітє, до свіданія. Реально зона.
Я з досить юних років знала, що "варежку" треба тримати закритою.
Чи страшно мені зараз? Від того, що діється в Україні? Та ви що, жартуєте? Мені вже давно страшно від того, що з усім людством відбувається. Колись Томас Венцлова (литовський поет, літературознавець, перекладач. - "Країна") вирішив уперше в Радянському Союзі опублікувати Борхеса. Прийшов до редактора одного з літературних часописів, а той його питає: "А як цей Борхес ставиться до Радянського Союзу?". Венцлова відповідає: "Понимаете, он не то что против советской власти, его Солнечная система не устраивает". Так-от, мене вже теж давно Сонячна система не влаштовує. А ви мене хочете Януковичем злякати?
Я дуже довго вірила в присутність в Україні отого, що називається простим селянським здоровим глуздом. Він нас на світі й держить. Це те, за що нас товариш Сталін так не любив і взявся нищити в 1930-ті. Селянин міг якоїсь книжки недочитати, але він дуже добре розумів, що оці, хто прийшли з портретами Маркса, перепрошую, ушльопки. Бо в нього була своя, віками вивірена, намацальна, емпірична правда - бюргерське, міщанське здорове почуття реальності. Сто разів осміяне й обпльоване російською інтелігенцією.
Усі зв'язки, що тримали радянське суспільство при купі, були патологічними, звихненими, антилюдськими. Але воно якось функціонувало. Ці зв'язки на пам'яті двох останніх поколінь весь час розпадалися в бік індивідуальної свободи. Так і вийшло - сьогодні маємо майже анархію. Суспільство позбавлене єдиного інформаційного поля, в якому були би відомі й описані єдині правила поведінки. Янукович не розуміє, що він смішний, бо нема йому дзеркала - кодексу правил, із яким він міг би себе порівняти.
Чоловікові система не давала стати чоловіком, тобто, відповідальним за своє життя. А жінці було легше, бо вона дорослішає, коли народжує дитину. Вона вчиться від природи
Літературних кар'єр у мене паралельно дві - українська і міжнародна. За кількома десятками моїх перекладних книжок - ціла мережа "виробничих" подій, знайомств, контактів. Хоч було би перебільшенням твердити, що я вже в європейському мейнстримі. Ще трошки часу треба, це на підході.
До 2005 року було так: приїжджаєш на якийсь міжнародний форум, а країни за тобою нема. Данський письменник розказує, що мусить пообідати зі своїм послом, бо вони йому спонсорували приїзд. Швед чи американець виставляють на програмках подяки своїм посольствам за допомогу, комусь зала для виступу оплачена його державою, в усіх національні прес-служби присутні... А ти - сирота. І воно муляє, коли чуєш від організаторів: "Ми пробували зв'язатися з українським посольством, але…"
Перший культурний шок стався, коли 2003-го виступала у Відні. Десь під кінець вечора відчинилися двері й зайшов довготелесий чоловік із величезним букетом. Це був тодішній посол України в Австрії Володимир Огризко. Так от, із 2005 року такі дипломати почали "розмножуватися". Нормальні дипломати, яким справді в кайф ця робота - представляти країну, і які щиро пишаються твоїм успіхом і як громадяни, і як культурні люди. Це було дуже приємно! Пам'ятаю, на одному з урочистих прийомів у Фінляндії місцевий інтелектуал за вечерею сказав: "Мушу визнати, що українська дипломатія подорослішала".
Якщо такий прошарок з'явився в дипломатії, значить, виростити такий корпус чиновників можливо у принципі. Значить, не варто впадати в суцільний песимізм.
Ніколи не прийму тези, що всі чиновники - суки. Тоді, значить, і все суспільство - суки, бо воно має ту владу, яку замовляє. Справді, нема різниці між яким-небудь олігархом, що чавить людей на дорогах, і, скажімо, бабусею, яка виносить на базар молоко, в яке вбурила прального порошку, щоб не псувалося, - крім того, що в бабусі менше грошей. Наші можновладці так і вважають, що абсолютна більшість їхніх виборців - це такі самі циніки-грошолюбці, яким просто "менше пощастило". І їх шалено дратує сама думка, що в суспільстві є люди із зовсім іншою системою цінностей, і що цих людей не так уже й мало, до речі.
"Гламурні" персонажі зі мною "спинку рівненько тримають". Один навіть привів на ділову зустріч асистентку у вишиванці.
У мене професія, з якою не можна емігрувати. Бо письменник не може емігрувати з мови. Нікому й ніколи це не пішло на користь. Порівняйте "Лоліту" Набокова по-англійськи і по-російськи: "Lolita playing tennis" і "Лолита, лупящая в теннис" - вслухайтеся, це ж звук ракетки, це абсолютно інша Лоліта, ця "лупящая"! Талановитий письменник може опанувати іншу мову рівно настільки, аби і в ній показати, що він - талановитий. Але, сорі, це такі непродуктивні затрати енергії...
Чому в українських жінок такі складні стосунки з українськими чоловіками? Важка колоніальна травма. Уся гендерна тема в "Кобзарі" будується на "дівчаток москалі украли, а хлопців у москалі забрали". Це розрив національного тіла - коли чоловік і жінка не можуть між собою комунікувати, бо між ними втручається "третій". Чоловікові система не давала стати чоловіком, тобто, відповідальним за своє життя. А жінці було легше, бо вона дорослішає, коли народжує дитину. Вона вчиться від природи. Це важкий, щоденний труд. Він дає навіть найлегковажнішій баришні велику школу діла, яке треба робити з повною самовіддачею і любов'ю, й одночасно з почуттям відповідальності. А так треба робити все. Так, як мати глядить дитину в перший рік, треба робити взагалі все у житті. Чоловікам в умовах "11 станків" цієї школи просто не було де взяти.
Мені з українськими чоловіками складно. Але в житті сильно помогло, крім Соломії, те, що я порівняно рано почала подорожувати і спостерігати за жінками інших культур. Базові проблеми всюди однакові. Десь у Франції чи Швеції ви сядете з кобітою, із вашою ровесницею, і будете говорити з повним порозумінням на ті самі теми.
Треба давати чоловікові фору й казати, що він - кльовий. Йому необхідна фора, в якій би він почувався попереду. Якщо такої немає, то треба її придумати і ставитися до цього поблажливо, як до дитячих примх.
Я хронічно закохана. Коли я незакохана, почуваюся дуже погано. Можна закохатися і в дерево, і в горобця
Дуже рідко трапляються чоловіки, достатньо зрілі і серйозні для того, що можна було б назвати повноцінним андрогінним партнерством - спина до спини. Я знаю кілька таких - це щасливі, цікаві подружжя. Але там немає стереотипів - яскраво вираженої "чоловічості" і яскраво вираженої "жіночості".
Шлюб - це ніжна дружба. Він базується не на сексуальному партнерстві. В ідеалі, найкраще, коли, навпаки, дружба переростає в сексуальне партнерство.
Я хронічно закохана. Коли я незакохана, почуваюся дуже погано. Можна закохатися і в дерево, і в горобця. Людина має постійно носити в собі цей стан, який єдиний дає зрячість. Мені він дає ту любовну увагу до світу, з якої тільки й хочеться писати.
50 років вважають ніби піком письменницької кар'єри. Уже нічого нікому не треба доводити, свою "армію" читачів маєш, і водночас ще маєш біологічної енергії, що дає змогу не лякатися нових задумів, хай би яких масштабних. І коли озираєшся (бо все-таки більша частина життя вже прожита, і, тьху-тьху, гріх жалітися) - хапаєшся за голову: скільки часу й сил було витрачено на заповнення білого поля, яке лишила по собі обірвана традиція! Мої книжки про Лесю, Франка, Шевченка були мені самій потрібні, щоб заповнити витоптане поле довкола себе, відновити контекст. Бо якщо просто "по білому" писати, "з чистого аркуша", воно елементарно не буде зрозуміло, пропаде в порожнечу.
"Сестро, сестро" задумувалась як роман. Але мене якось обірвала Соломіїна смерть. За рік сталося в близькому оточенні дві смерті й одне божевілля - як і з героїнями. Виникає вічне запитання: чи ти його передбачила, чи "накликала"? Домонтович казав: "Спершу Ренуар намалював своїх жінок, а тоді ренуарівські жінки з'явилися на вулицях Парижа". Це загальний закон творчості, і ніхто ще не встановив, чому воно так стається. Не про все можна писати.
Я просто обожнюю всіх своїх героїнь у "Музеї покинутих секретів", я від них "балдєю"!
Маю одну хронічну, фундаментальну проблему - побут, або матеріальний бік буття. Я його волію ігнорувати, що в принципі не є правильно. Коли купила квартиру, вона була в жахливому стані. Знайомі втішали: "Це ж такий кайф, зробиш собі ремонт, який захочеш". А воно - екзистенційний жах. Приходять, скажімо, робітники і весь час тебе питають: "А як отуто?". Та, блін, робіть, щоб добре було, тільки дайте мені спокій! Коли вже все зроблено, дивишся - ну, да, приємно, гарно... Але чи варто воно було отих затрачених сил і часу? Нє-а.
Я абсолютно безруке створіння. Хіба що на піаніно пограти можу. Усе, від чого повноцінна жінка нібито має ловити кайф - шопінг, садівництво, облаштування дому - не для мене. Я, вибачайте, навіть куховарити ненавиджу. Це чоловік значно талановитіше робить. Єдине виправдання: я працюю на рівні інших матерій.
Гроші теж, на жаль, вимагають уваги. Що більше їх, то більше ними треба займатися. Не буває так, що кладеш їх на рахунок і вони собі там лежать. Гроші люблять рости. А якщо ви не хочете ними опікуватися - вас починають обкрадати.
У нас у країні немає багатих людей. Лише совки, яким удалося багато вкрасти. Томазо ді Лампедуза говорив: справжня свобода відносно грошей може з'явитися тільки після того, як у трьох поколіннях доробляються до великих маєтків і втрачають їх. Тільки після цього з'являється ота легкість, коли людина з грішми на "ти".
Кармічних, екзистенційних проблем із грішми у мене немає. Мені від грошей треба одного - щоб не треба було про них думати. Більш-менш мій запит виконується.
1991 року я вперше поїхала до Америки - голим совком. З думкою, що якщо мені там заплатять за виступ на конференції, куплю собі джинси. А якщо пощастить - то ще й туфлі. Через місяць приїхала додому з двома валізами ганчір'я для мами, чоловіка, свекрухи. Мама три дні ходила ошаліла, потім сказала: "Ніколи в своєму житті не мала три нові блузки одночасно".
Домонтович казав: "Спершу Ренуар намалював своїх жінок, а тоді ренуарівські жінки з'явилися на вулицях Парижа". Це загальний закон творчості
Спортом? Ні, не займаюся. У мене просто хороша генетика і достатньо енергії. А якщо у вас всередині непогасний інтерес до життя, то будете живчиком і у 80. І у 80 будуть у вас закохуватися. Але треба б якось сподвигнутися й піти в басейн, чи що.
Мене дуже люблять немовлята, бомжі і собаки.
Історія успіху "Польових досліджень" полягає в тому, що в середині 1990-х я абсолютно свідомо вирішила створити прецедент комерційно успішної української книжки. Навколо тоді був повний завал - нова система книговидання не створена, стара розвалилася, а російська книжка вже тут. На полицях суцільні "Бешеные девственницы", і всі плачуться, а нічого зробити не можна... І в мені визріло програмове, злобне: "А, не можна? Так я зроблю!" Та й роман вийшов достатньо сердитий, кулакоподібний, є там цей елемент: "Як ви всі мене задрали, от я вам покажу!". От і вийшла - перша прозова українська книжка, яка миттю розійшлася. А за рік львів'яни, натхненні успіхом "Польових досліджень", видали Андруховича - і теж розійшовся. Тому нас і згадують із ним "в одній упаковці" як засновників сучасної української літератури - "батьки книжкового ринку"!
Моя репутація "стерви", великою мірою, від того, що коли в тебе є далекосяжна мета, то все, що їй заважає, рано чи пізно скидаєш, як баласт із корабля. І я справді "скидала" людей, "скидала" чоловіків, коли було видно, що в найголовнішому розуміння не буде. Робила так не раз, і не два. Особливо нема чим пишатися. Але я не жалію.
Мене українське культурне середовище боїться як чорт ладану. Бо є одна штука. Нас усіх вчать бути "хорошими дівчатками". Мене теж учили бути хорошою дівчинкою - не сміятися голосно, бути чемною, намагатися всім подобатися. Проблема в тому, що або ти "хороша дівчинка", або ти щось робиш усерйоз. Ось цей вибір, на жаль, мало жінок наважуються зробити.
Американці досліджували, чим відрізняються успішні жінки від успішних чоловіків. Майже всі успішні жінки пройшли "крізь систему", тобто добивалися успіху, граючи за правилами, за типом "відмінниць". Серед жінок рідко зустрічається казус Білла Гейтса, який вступає на перший курс Гарварду, а потім кидає, бо йому нецікаво. Виняток, хіба що, Мадонна, але вона мала "покровителя". Жінка або робить кар'єру через систему, або йде через чоловіків - класичний тип куртизанки, у нас - тип Тимошенко. Вона ж саме по чоловіках нагору йшла: номенклатурний муж, Лазаренко, Ющенко... В одного навчилася газову трубу паювать, в іншого - українкою буть, а останні три роки вже "косила під Путіна". Тут її й обламало. Тому що "Путіна" в Україні грати не можна.
2 
1
Комментарии
69