Марила Київською Руссю, хотіла побачити це на власні очі. Приїхала в Україну й зрозуміла: цікаво. Не можна робити об'єктивних висновків про країну, не перебуваючи тут: або читаєте західну пропаганду, або радянську. Правда лежить десь посередині.
У будь-якій країні не люди винні. Таким буває тільки режим. Українці вразили тим, що ходили по струночці: жодного кроку вбік. Усе розписано, за правилами. Від цього ставало сумно. Але потім побачила, що в душі всі роздвоєні. З вами говорить по-одному, а поза очі - зовсім інакше. Я губилася, ледь не кинула все. Але з часом збагнула - без зміни ця система не існуватиме. Бо штучне довго не тримається: штучне волосся рано чи пізно випаде, нігті зламаються.
Індійські друзі дали книжку Олександра Довженка й кажуть: переклади на бенгалі, ти ж знаєш російську. "Але ж тут літери інші, слова", - відповіла їм. Та якось витлумачила. З того перекладу сміялася моя викладачка російської, родом із Чернігова. Говорить: "Їдь в Україну, якщо хочеш учити українську мову".
Я дивилася на Віктора Батюка, який перекладав Рабіндраната Тагора з бенгалі українською, й думала: якщо він вивчив мою мову, коли навіть не був в Індії, то як же я не вивчу української, якщо тут живу? Учила за самовчителем, за радіо й написами в метро. Читала вірші та подумки перекладала своєю мовою.
У будь-якій країні не люди винні. Таким буває тільки режим
Щодня спілкуюся з рідними по телефону, їжджу до них раз на рік. Батько з братом були в Україні. Тато вивчив назви всіх українських місяців. Казав, такі романтичні, наближені до природи, не так, як "январь" і "февраль". Минуло 10 років після тих відвідин, а він каже: "У вас же зараз там листопад, так?"
Бачу Бога в кожній людині й учуся. У кожного є своя мудрість.
В українській культурі знайшла найдавніші традиції Індії. Все починається з простих речей, прикмет і забобонів: тут, як і в нас, не гукають людину після того, як попрощалися, не передають нічого через поріг, не показують гостям порожнього посуду. Це якісь вічні речі. В цьому і приємність - бути на чужині й побачити своє.
З матір'ю Терезою зустрічалася кілька разів. Як навчалася в п'ятому класі, вона приїжджала до нашої школи в Калькутті. Коли мені було 17, ми разом організовували демонстрацію для збору крові. Вона ходила вулицями Калькутти й закликала ставати донорами для хворих. Ми з дівчатами - ланцюжком коло неї, щоб її ніхто не штовхнув. Вона, маленька, тендітна, тоді з нами зо 2 кілометри пройшла. Пізніше товариство Миколи Реріха передало мені дві книжки для матері Терези. Вона сказала: "Ніколи не переставай любити. Людей завжди треба любити, хай там як". Я була настільки зворушена, що забула, про що хотіла спитати. З такою людиною довго розмовляти не виходить.
У людини має бути особиста сфера. Не люблю про таке розпитувати навіть найближчого родича.
Спокій дорожчий за все. Рідко ставлю прямі запитання. Треба оминати гострі кути. Я страшенно не люблю конфліктів і зайвих емоцій, бо їх вистачає в житті.
Для мене табу приїхати в чужий будинок, в чуже середовище і встановлювати свої правила. Я маю адаптуватися. Якщо не вдається, слід залишити це місце. Але міняти його під себе не буду. Коли сильно стукнути по яйцю, воно розіб'ється. Але якщо воно ламається зсередини - народжується пташеня. Коли імпульс іде зсередини - тоді це нормально, а втручання зіпсує все.
Дітям потрібне натхнення. Якщо казати, що вони щось можуть, діти здатні на чудеса.
Бачу Бога в кожній людині й учуся. У кожного є своя мудрість
Наприкінці дня підсумовую, що набула нового - чи слова, чи знання.
Бути щасливою - складний феномен. Такою людина може вважати себе порівняно з кимось. Коли бракує щастя, думаю, що комусь у цей момент може бути гірше.
Я на роздоріжжі. Живу в Україні 27 років. Відчуваю, що час піднімати якір, повертатися додому і робити щось там, аби люди дізналися про Україну. Тут є майже 38 ансамблів індійського танцю, а українських ансамблів в Індії - хоч би один.
Не розумію, коли країну оцінюють за землею, чорноземом, надрами, ресурсами. Найперша цінність у будь-якій країні - це люди. Вони роблять її. Американці навчилися це цінувати, відчиняють двері світу. В Кремнієвій долині скільки корінних американців? Мало. Приїхали всі - й українці, й індуси.
Касти в Індії - пережиток минулого. Умовне поняття. У вас є прізвища, наприклад, Бондар, Ткаченко, Рибак. Це означає, що їхні предки мали такі професії. У нас поширеніше поняття "варна" - древнє санскритське слово, яке означало "характер" чи "риса". У переносному значенні - здібність, схильність, дана Богом. Ми про них рідко кажемо, бо це глибоко особисте, як група крові.
Людина повинна щодня мати кілька годин усамітнення, крім сну
У моїй родині не визнають каст, усі родичі з різних. В Індії цю систему майже подолали. Але традиція, особливо в сільській місцевості, її береже. Та з нею треба боротися. Країна, яка заплутається в таких явищах, не досягне нічого.
Я танцюю з 3 років. Практикую індійські танці, щоб тримати форму. Танець - це частина йоги, медитація. Якби не ці речі, дуже важко було би мати над собою контроль. Будь-яке роздратування, гнів треба поступово віддаляти від себе, щоб вони не псували клітини й нерви.
Люди скрізь однакові. Я колись об'їздила майже весь світ як працівник ООН. Не була тільки в Австралії та Південній Америці. Різниці не бачу. Всі мають села й міста, скрізь ходить транспорт. Хтось їде по піску на верблюді, а хтось - на санках по снігу. Різними мовами розмовляють і клімат різний. А cерцем однакові, почуття ті самі. І це причина, чому глобалізація триває так успішно.
Людина повинна щодня мати кілька годин усамітнення, крім сну. Аби без сторонніх впливів щось збагнути, підсумувати, викинути з голови, а щось залишити. Побути наче в Гімалаях - де камінь і мовчання.
По мобільному говорю 30 секунд, хвилину щонайбільше. А потім прошу передзвонити на стаціонарний. Остерігаюся випромінювання.
1 
1
Комментарии