Я в санкт-петербурзькому порту "Лісна гавань" наглядаю за вантажниками. Після зміни зайшов у кафе випити кави - і бачу по телевізору, що в Україні новий Майдан. То за два дні утряс усі робочі питання й поїхав до Києва. Мій директор казав, що я - дурень. А мені "за державу обидно".
Для мене Україна - від Карпат до Сахаліна. Тому докорів сумління від того, що працюю в Санкт-Петербурзі, не відчуваю. Просто там робота є, а тут немає. Друг порадив піти в порт, бо там можна добре заробити.
Коли кинувся під машину, яка вивозила Юлію Володимирівну, думав: або помру під колесами, або міліція заб'є, коли витягне. А вони відтягнули за руки й ноги, кинули на тротуар - і забули за мене.
Думав, ніч у СІЗО буде найстрашнішою в житті. Але нічого жахливого не сталося. Найстрашніша була, коли 13-річним посварився з батьками й утік із дому. Ночував у каналізаційному колодязі на станції метро "Лівобережна". Коли по тобі бігають щурі, а над головою їздять машини - ладен зробити все, аби цього не повторилося.
Тюрма пішла на користь, бо кинув палити. Мені передали цілий блок цигарок, я всі залишив хлопцям. І так повітря в камері бракувало. Маленькі, майже під стелею, вікна. Тьмяне скло, за ним решітка. Тільки на самому вершечку 2-сантиметрова смужка неба видніє. І прогулянка лише 20 хвилин на день.
Як випустили на підписку про невиїзд - годину надихатися не міг. Ходив містом і дивився на небо, у приміщення не заходив
Це гнітить більше, ніж розуміння того, що тебе закрили. Як випустили на підписку про невиїзд - годину надихатися не міг. Ходив містом і дивився на небо, в приміщення не заходив.
Мати багато грошей треба хоча б для того, аби коли посадять, попроситися у віп-камеру. Платиш 200 гривень на добу, але маєш нормальні умови - диван, телевізор, холодильник. Все, як удома, хіба що без телефону.
У тюрмі від'ївся. Бо на Майдані бутербродами перебивався, а там кашами годували.
Їжі мені завжди не вистачає. На базарі йду, виноград скубаю та їм. Хтось із знайомих побачив і прислав СМС: "Нехватчик". Так в армії називали хлопців, яким однієї порції мало було. Повариха тоді кричала: "Знову тебе нехватка рубить! Коли ви вже понаїдаєтеся?"
Три доби лежав на нарах і думав: який я дурень, що сім років тому не послухав друга Диню. Той пропонував приватизувати магазин "Харків" на Березняках. Я мав гроші, він - ідею. Вирахував тепер, що могли б отримувати по 100 тисяч щомісяця на брата. Це якщо не рахувати податків, хабарів і зарплат. Але я в ті часи бігав на Майдан на підтримку помаранчевої революції й не розумів свого щастя.
Пацани навчили мене ховати сірники в щілинах підлоги. Це називається "пацанячий подгон": лишаєш необхідні дрібнички своїм наступникам. Там же постійні ротації з камери в камеру - мабуть, щоб не здружувалися, підкопи не робили.
У камері про політику не говорив. Люди там переважно Януковича підтримують. Кажуть, він нормальний пацан, а бардак в країні через те, що йому не показують реальної картини. Бритоголовий чоловік, який сидів за розбій, вірить, що якби Янукович про все дізнався - розігнав би своїх міністрів і депутатів.
Першу ніч після тюрми ночував у друга Діми, прихильника Партії регіонів. Політика - політикою, а дружба на дорозі не валяється. Я ще одного товариша до нього з Майдану привів. Хлопець загримів разом зі мною в СІЗО й не мав де помитися й переночувати. Дімка побурчав, що я з його квартири штаб БЮТу роблю - але пустив, чисті шкарпетки дав, нагодував. Про політику за столом не говорили.
Міліція на Хрещатику не просто службу несе: таке враження, що привезли зі Сходу людей, для яких боротьба за Януковича - шкурне питання. Схоже, їх психологи спеціально відбирали.
За два роки в селі почав розмовляти із тваринами. У них такі виразні міміка й жести, що дивуюся, як люди досі не навчилися їх розуміти
Друзі замість "Привіт!" мені кажуть "Тебе ще не вбили?" Сміюся, відповідаю: "І я вас теж радий бачити".
Вірити можна лише друзям дитинства. На Хрещатику, коли стало відомо, що мене взяла міліція, один "друг", з яким стояли пліч-о-пліч, витягнув з мого піджака в наметі телефон. SIM-картку поклав назад, а апарат забрав. До речі, потім мені телефон подарували - майор, який відпускав на підписку про невиїзд. Просто витяг із шухляди мобілку й дав мені.
Про релігію принципово не говорю. Мама хрестила мене в православній церкві, але я сповідую Веди. Бо християнство було нам нав'язане, наші предки поклонялися пантеону язичницьких богів. Через це з батьками сварився не раз. Тато погрожував з дому вигнати. Але все затихло, коли я порозумнішав і припинив про це говорити.
Новий рік святкую в ніч проти 14 березня. Бо це правильно й за астрологічним, і за ведичним календарем.
Прожив дві зими в селі під Черніговом. Дві зими - це не два літа, там справді боротьба за виживання йде. Шишки збирав, робив картини з кори, соснових голок і каміння. Це було виправданням, чому я не обробляю город, а сиджу з газетою. Сільська бібліотекарка розказувала, що я всі книжки у неї перечитав. Але згодом покинув село, бо відчув дефіцит спілкування. Поговорити можна було хіба що з лісником, та й він іноді коло скроні пальцем крутив.
Вегетаріанство очищує свідомість. За два роки в селі я навіть яєць не їв. Почав розмовляти з тваринами. У них такі виразні міміка й жести, що дивуюся, як люди досі не навчилися їх розуміти.
Наймудріші птахи - круки. Вони по 300 років живуть. Жили б більше, але дзьоб стирається й вони не можуть добувати собі їжу, тому помирають від голоду.
Кохана, як почула, що мене міліція забрала в СІЗО - покинула мене. Назвала дурнем. Кричала: "Тобі Тимошенко що, квартиру подарує чи до себе на роботу візьме? Хай її англійський зять під машини кидається!"
Це нормально, коли дівчина хоче хлопця з квартирою, машиною і хорошою роботою. Це не жадібність, це життєва необхідність. Вона дитину народить - а хтось же має її в цей час забезпечувати, гроші приносити.
Хочу більш як двох дітей. Із першою дівчиною попрощалися, бо вона сказала, що більше одного разу не народжуватиме. За фігуру боїться. Я таких не розумію.
Змінити зараз в Україні щось можна, лише ввівши війська НАТО. Бо самі ми не зможемо з цією зграєю нагорі нічого зробити. Нас по одному пересаджають, решту - залякають, і на тому все скінчиться.
Це нормально, коли дівчина хоче хлопця з квартирою, машиною і хорошою роботою. Це не жадібність, а життєва необхідність
Викорінити зло неможливо. Але треба якось утримувати баланс між ним і добром.
Гроші я ніколи не цінував. Міг тижнями просиджувати в дорогих ресторанах і купувати одяг у брендових магазинах на Хрещатику, де накрутка 1000 відсотків - а наступного дня спати в підвалі й просити друга винести тарілку супу.
Найбільша сума, яку бачив - 1,5 мільйона доларів. Начальник якось знімав ці гроші з банківського рахунку, а я їх переносив. Він попереду пішов, а я ззаду ніс два повних пакети. Думав, поки дійду від дверей банку до машини, посивію. Все по дахах снайперів виглядав. Але обійшлося.
Буду жити 97 років. Сам себе так запрограмував. Обрав цей вік, бо не хочу бути на старості тягарем, щоб біля мене бігали та з ложки годували.
Часто цитую Сергія Мавроді (Засновник найбільшої в історії Росії фінансової піраміди МММ. - "Країна"). Розумний мужик. Мені до нього ще далеко.
Ночую у друзів або в наметі на Хрещатику. Додому принципово не йду. Із дитинства батьки не хотіли розуміти моїх поглядів. Не хочу тепер накидати їм свої проблеми.
Вертатися мені немає куди. Працедавець із Росії подзвонив і сказав, що я, звичайно, герой - але робота не стоїть, тому вони взяли іншу людину на моє місце. Зараз я - ще один безробітний українець.
Спочатку це було як весела забава. Тепер, може, й кинув би все - але відступати вже нікуди.
2 
1
Комментарии
1