"Минулого разу нам навіть не повідомили, що буде судове засідання. Ми випадково дізналися і прийшли всією братією. А суддя перенесла засідання. Мабуть, хочуть тихенько вирішити справу. А потім прийдуть інспектори з виконавчої служби і викинуть нас із пожитками на асфальт", — бідкається 56-річна Віра Стеценко.
З нею журналісти "ГПУ" зустрілися в будинку N6 на вулиці Новодарницькій у Києві, в якому мешкають колишні працівники фармацевтичної фабрики "Дарниця". Віра Стеценко 20 років пропрацювала на цьому підприємстві. Змінила кілька спеціальностей. Перед звільненням з роботи була переглядачкою ампул з ін"єкційними розчинами.
Вже шість років пані Віра разом із сусідами безуспішно відстоює в судах право жити у своїх квартирах. А керівництво фабрики, за словами мешканців будинку, хоче відібрати їхнє житло, щоб продати за теперішніми київськими цінами. Зараз справу розглядає Апеляційний суд Києва. Інтереси фабрики представляє Олена Терлецька — донька судді Верховного суду. Через це в справедливість судового рішення люди не дуже вірять.
У квартирі Віри Олександрівни холодно, в коридорі одна стіна не пофарбована. Жінка спеціально не робить ремонту, щоб експерти могли оцінити, в якому вигляді вона отримала своє житло.
Мене витягнули з-під крапельниці і повели попід руки на збори
Будинок N6 на вулиці Новодарницькій почали будувати в останній рік існування Радянського Союзу — навесні 1991 року. Призначався він для робітників фабрики "Дарниця", які стояли в черзі на житло. Після розпаду СРСР державних грошей вистачило тільки на фундамент і три з половиною поверхи. Також проклали підземні комунікації для постачання тепла й води, збудували трансформаторну електропідстанцію. 1993 року будівництво зовсім заморозили. Два роки незавершена споруда мокла під снігом і дощем, будматеріали з майданчика розтягували на приватні дачі.
— Ми бігали мало не щодня дивитися на те будівництво, — згадує Віра Стеценко. Більшості жити було ніде. У 1995 році нас зібрала на збори дирекція фабрики. Пояснили: закінчать дім невідомо коли, грошей ані у держави, ані у підприємства немає. Запропонували робітникам звести шість з половиною поверхів своїм коштом. У серпні я підписала договір про дольове будівництво. За цим документом я зобов"язувалася заплатити по $43 за квадратний метр житла — на мою квартиру виходило всього $2989. Частину суми я заплатила акціями фабрики, частину мені вираховували із зарплати. Те, чого не вистачало, платила "живими" грошима в касу підприємства, — Віра Олександрівна шурхотить пожовтілими від часу квитанціями.
— Тоді, на акціях, нас обдурили вперше, — додає її сусідка і подруга Тетяна Васильєва, 46 років. — Забрали їх у нас майже за безцінь. Десь в той час директором у нас став пан Загорій. Попередній керівник ніколи не обманював робітників, тому ми вірили й цьому. На початку 1996 року Загорій зібрав працівників і сказав, що грошей на будівництво не вистачає, потрібно доплатити. Весь наступний рік щомісяця ми вносили по $100 (за трикімнатну квартиру. — "ГПУ") в касу підприємства, не через банк. Думаю, ці гроші пливли до чиєїсь кишені. Ніякої проектно-кошторисної документації робітникам не показували — мовляв, що ви в цьому тямите.
У грудні 1996 року будинок нарешті здали в експлуатацію. Жителі отримали ключі й підписали акти прийому-передачі квартир. Але через два місяці їх змусили завізувати інші документи — договори купівлі-продажу власних помешкань.
— Я не мала де жити, тому заселилася одразу, — розповідає Віра Стеценко. — Потроху робили ремонт. У квартирі не було ні обіцяного паркету, ні чавунних батарей. У нещільно припасовані вікна страшенно дуло, і на початку лютого я сильно застудилася, потрапила в лікарню із запаленням легенів. Шостого числа я дізналася, що всіх власників квартир на Новодарницькій терміново викликають на фабрику. Мене витягнули з-під крапельниці й повели попід руки на збори. Пам"ятаю кімнату: в кутку сидить мовчазний нотаріус, поміж столами бігає, як господиня, Люба Павлик із відділу соціального розвитку фабрики. На кожну людину виділяли 3–4 хвилини, на жодне запитання не відповідали. Виявилося, що при здачі нашого будинку його оформили на фабрику, причому як її приватну власність. Це ж юридична нісенітниця — підприємство ж колективне! І після цього фабрика захотіла продати нам наші ж квартири. Хоча вона не доклала до нашого будинку ні копійки, частину його спорудила держава, решту — ми. Дирекція ще й поживилася нашими будматеріалами!
Віра Стеценко одягає окуляри і показує пальцем на рядок в договорі купівлі-продажу. Там написано, що за свою квартиру жінка повинна платити "умовними одиницями" і що розраховуватися за неї вона може впродовж 15 років.
Інтереси фабрики представляє Олена Терлецька — донька судді Верховного суду
— Де ви бачили таку валюту — "умовна одиниця"? Є долар, гривня, карбованець. І ніде в цьому договорі не вказано, який порядок погашення боргу. Так само не написано, що до договору додається додаткова угода. А мене змусили підписати її. За цією угодою платити за квартиру я мала кожний місяць за курсом долара США, і встановлювалася драконівська пеня. Місяць затримки мені коштував $50.
Серед стосів документів, які зберігає в себе вдома Віра Стеценко, є ксерокопія з бухгалтерії "Дарниці". Там написано, за скільки продано будь-яку квартиру в будинку N6. Серед колишніх фармацевтів трапляються сторонні люди. Їм продавали житло тих, хто на якомусь етапі відмовився від участі в будівництві. Якомусь співробітникові Київенерго продали трикімнатну квартиру приблизно за $3 тисячі. Віра Стеценко переконана, що саме стільки коштувала у 1996 році її трикімнатка.
— Я за весь час заплатила вдвічі більше, — показує свої розрахунки жінка і зітхає: — Бувало, що хліба в хаті не було. Заробила гіпертонію.
Віра Стеценко і Тетяна Васильєва — вже бабусі. У обох заміжні дочки і малі онуки. Таких сімей у будинку N6 чотири десятки. За роки, поки вони намагалися встановити справедливість — повернутися до дольових договорів і не платили по купчих, набігли десятки тисяч доларів пені. Тепер відступати людям нікуди. Більшість із них або безробітні, або пенсіонери.
— Нам нічого не залишається, як накласти на себе руки, — каже 46-річна Тетяна Васильєва. Якщо суд не поверне мешканцям будинку N6 на Новодарницькій право власності на житло, вони можуть вчинити самогубства прямо у своїх квартирах.
"Грош і з нас не дер"
Представляти інтереси колишніх фармацевтів, що живуть на Новодарницькій, у суді в 2000 році взявся адвокат Сергій Нечитайло. 11 квітня 2001 року 43-річного правозахисника жорстоко побили у власному під"їзді. Через два дні адвокат помер. Напад пояснили побутовою суперечкою, але люди шептались про розправу.
— Справа про його вбивство і досі не закрита, — розповідає "ГПУ" Тетяна Васильєва. — Це був один з найкращих юристів в Україні, фахівець міжнародного рівня. Був членом Народного руху, балотувався в депутати. Йому пропонували очолити управління юстиції міста Києва. Такого рівня адвокатів в Україні було всього троє — ще Сергій Головатий, який тепер міністр юстиції, і Віктор Медведчук. Гроші з нас він не дер, навіть відсотка з виграної справи не просив.
Люди пригадують, що юрист взявся за їхню справу серйозно — закидав листами прокуратури і суди, писав у міністерства і Верховну Раду, виступав на телебаченні, організовував своїх клієнтів на пікетування Київського міського і Верховного судів.
Після вбивства Нечитайла сиротою залишилась його донька Богдана.
4 
1
Комментарии