Підприємець, депутат Черкаської міської ради 59-річний Микола Булатецький будує дім у Черкасах в мікрорайоні Казбет. Помешкання має два поверхи, жилий — поки що один.
18 березня по обіді їдемо в район Казбет. Будинок Миколи Булатецького наприкінці пров. Дачного над урвищем. На одному зі схилів недобудований бетонний спуск до Дніпра. Дорога біля паркана депутата всипана щебенем, частково вистелена тротуарною плиткою. Більшість домів на вулиці радянської забудови.
Булатецький із дружиною біля двору спілкуються з двома працівниками прокуратури. На одній із прес-конференцій губернатор Сергій Тулуб сказав, що треба перевірити, чи законно будується підприємець, оскільки територія належить до заповідника черкаських Дніпрових схилів. Микола Іванович тримає теки з документами на будівництво. Показує фото дому, що перебудував.
— Це заповідна територія згідно з рішенням обласної ради від 1991 року. У зв'язку з цим виникла необхідність перевірки, — говорить один із прокурорів. — Тут був археолог і казав, що ви не погоджували ці розкопки.
— Тут смітник був, такий як там, — Микола Булатецький показує на сусідній схил, засипаний сміттям. — Я розгріб і зробив людям сходи. Що не так? Я не собі це роблю.
— Ви пошкодили пам'ятку археології таким чином, — продовжує прокурор.
— Що я пошкодив? Мусорку? — перепитує депутат. — Я і той схил прибрав би від сміття, так скажуть, що Булатецький захопив.
Заходимо через хвіртку до двору. При вході росте молода берізка.
— Це на честь моєї доньки Насті, яка загинула 1995 року. Її образ асоціюється саме з цим деревом. Коли вона загинула, я не думав, що буду жити. Кожен ранок думав: "Якби скоріше померти". Кожен ранок ходив на могилу, — говорить Микола Іванович, на очах з'являються сльози. — Через два роки зрозумів, що її вже не буде.
Дім — двоповерховий з округлим дахом. На другому поверсі прозорі двері та великі вікна. Вхід із двору.
— Раніше будинок був одноповерховим. Місце це дружині одразу не сподобалося. Коли зайшли, у попередніх господарів собаки в хаті жили, запах неприємний був.
Сходами піднімаємося на другий поверх, де тривають роботи.
— Ці сходи придумав я. Скільки нервів пішло на те, щоб зробити саме таку вигнуту форму. Це повністю поверх сина Максима. Купляли із задумкою, що робимо родинну садибу разом із сином. Він мав сюди ще три роки тому переїхати, але вимушений жити на квартирі. Не переведу їх ніяк, бо невістка командувати буде, — жартує Булатецький. — Спочатку планували, що вхід буде зсередини. Але потім я подумав: старітиму і вони мене катуватимуть, а я ж люблю волю й ні від кого не залежати. Вирішили зробити окремий вхід знадвору.
Господар на хвилину зупиняється на балконі. Дивиться на річку.
— Головне питання тут не хата, головне тут — Дніпро.
У коридорі стоять шість туй — занесли, щоб перезимували. Робітники стелять підлогу. Приміщення розділене на три кімнати — дві спальні, вітальню, в якій відгородять кухню.
— Перший поверх зробили років три тому. Двір, будинок — усе проектував я. Клумби садила дружина Тетяна. Хотів оригінальний дім. Придумав таку круглу форму для даху. Колись архітектор Попель плив по Дніпру, побачив мою хату і запитав у людей, чия це така цікава. Потім попросився в гості подивитися будинок.
На першому поверсі дві кімнати і велика кухня. Скрізь ідеальна чистота. У коридорі-вітальні стоять диван і шафа-купе. На полиці — велика скляна ваза, до половини наповнена монетами. Зверху застромлений качан кукурудзи.
— Це те, що заробляє нам гроші. Я вдячний долі і кукурудзі. Коли вирішив зайнятися своєю справою, обрав сільське господарство, — розповідає Микола Іванович. Йде до веранди, показує металевий стовп біля входу. — От тут зроблю пам'ятник качану — великий світильник зі склом кольору янтаря. Я навчився вирощувати кукурудзу і ставлюся до неї, як до любимої жінки. Землю орендуємо у людей, на початку зібрав усіх і кажу: "Я не обіцяю, що зроблю вас щасливими, але нещасними зі мною ви точно не будете". От раз посіяли овес, а він у ціні — 400 гривень. Я в збитку однозначно, кажу братові: бери по 200 кілограм вівса і просто роздай людям.
В першу чергу Микола Булатецький веде до свого робочого кабінету. Там світло-сірі шпалери, бежево-сірий килим. Під стіною стоїть ліжко, застелене червоною постіллю, з іншого боку диван, журнальний столик, у тумбочці стос газет і журналів. На тумбочці дві фотографії — одна сімейна, друга — з Іваном Леньом, солістом рок-гурту "Козак Сістем", та Анастасією Розлуцькою, помічницею нардепа Олеся Донія.
Поряд з робочим кабінетом — спальня. Посередині — старовинне ліжко. Його купили 30 років тому. Частину кімнати займає гардеробна, крізь нішу видно акуратно складений одяг подружжя.
— Це ліжко знайшов у Києві, коли був на курсах. Купив за 250 рублів. Тоді це були великі гроші. Його особливість у тому, що воно без бильця, а з моїм зростом це перевага. До того ми спали на підлозі — скручували поролон і робили мати. Коли переїхали в цю хату, запропонував купити нове ліжко, але Тетяна відмовилася.
Йдемо до кухні. При вході — великий стіл з темного дерева, за ним — вісім стільців.
— За цей стіл сідаємо часто, — каже дружина депутата Тетяна. — Коли жили в квартирі, гості рідко приходили. А зараз на Новий рік збираємося родиною — ми, діти, сваха. На Різдво збираємо хрещеників. На Старий Новий рік приїжджають його брати із сім'ями.
— У нас спочатку під стіною була плита, тут жінка каже: "Я хочу, щоб плита була так розташована, що коли ти сідаєш їсти, могла тебе бачити і щось робити". Пояснюю їй: "Таню, ну вже ж газ підведений туди". Ну таки переробив, переграв, щоб плита була на барній стійці, як вона хотіла.
Сідаємо за стіл.
— Ми ж нічого не купили до чаю, — каже Тетяна Павлівна. Ставить тарілку із сирниками. Насмажила їх, доки ми ходили будинком.
— Оце ти вже напекла? — дивується Булатецький. — От єдине, з чим не можу змиритися, так це те, що вона обмежує мені свободу. Прийшов знадвору, питає: "Ти витер ноги?" — "Так", — відповідаю. А вона: "Ти можеш ще раз витерти?" — сміється Микола Іванович. Стоїть у пальті. — Я що, життя буду тратити на те, щоб ноги об коврик витирати? О, це ще при вас я вдітий, а так би уже й у кухню не пустила.
— У мене комплекс людини, яка працює в дитячому садочку, де має бути ідеальна чистота, — говорить дружина.
Микола Іванович сідає на бежевий диван під стіною. На ній висить портрет покійної доньки Анастасії. Тетяна Павлівна приносить таріль з бутербродами з м'ясом, сиром, вази з цукерками і горіхами. Помічаємо на кухонному столі самовар.
— Колись хотіли колекціонувати, на квартирі лишилося декілька. Є один дуже старий. На Криваліївському ринку купили ще за купони, — говорить жінка. Ставить кожному великі чашки чаю. Розповідає про перший день у новому помешканні.
— Це було після Нового року 2008-го. Син привіз нас із чоловіком сюди, і ми лишилися в чому були. Потім просила, щоб хоч посуд передав. Це був найприємніший період — коли все пусте і ми нічим не були захламлені.
— Найбільше часу проводжу на кухні за столом у кріслі. І не за їжею, а за читанням новин, — каже Микола Іванович.
— У кінці року виношу до тонни газет, — сміється дружина.
— Будинок — це моє родинне гніздо, якщо хтось його захоче забрати, то скажу словами губернатора Тулуба: хто до нас прийшов з мечем, той від нього і загине, — говорить суворо Булатецький.
Тетяна Павлівна доливає всім чаю. Пригощає фруктами — грушами, ківі, чистить мандарини. Коли прощаємося, насипає на гостинець у паперові пакети сушених яблук.
20 вантажівок сміття вивіз Микола Булатецький зі схилу біля будинку.
30 вазонів із квітами є в будинку депутата.
3 
1
Коментарі
1