Голова Центру досліджень політичних цінностей Олесь Доній, 36 років, вважає корисним розкол у владній команді і сумнівається в незворотності розвитку української демократії.
Напередодні річниці помаранчевої революції багато хто запитує себе: за що ж боролися?
— Так, у тих, хто брав участь в революції, є велике невдоволення. Але я дивлюся на неї як на історичний процес. Відбувся другий етап національно-демократичної революції. Під час першого, наприкінці 80-х — початку 90-х, Україна виборола незалежність — у результаті компромісу між національно-визвольним рухом і бюрократичним компартійним апаратом. Ще тоді було закладено протиріччя між європейськими устремліннями країни і совдепівськими підходами до управління нею. Рано чи пізно це мало призвести до конфлікту. Що й сталося рік тому.
Дрібні конфлікти та скандали не перекреслюють історичного значення помаранчевої революції. Люди вийшли на вулиці й відчули, що можна впливати на владу, змінювати її. Відтоді вони впевненіше почуваються з міліціонером, суддею, бюрократом, пожежником. Це дуже глибинні речі, які вже не залежать від ставлення до Ющенка чи Тимошенко. Перетворень, що відбулися, конфліктами у владі не змінити.
Але за рік усе так замулилося, було стільки зневіри та розчарувань. Думаєте, люди все ще відчувають, що здатні на щось вплинути?
— Особисто в мене розчарування немає, бо не було замріяності. Слід чітко розуміти: перемога Ющенка тоді була єдиним можливим способом змінити існуючий режим. Але не варто забувати, з чиєю допомогою нинішній президент здобув перемогу. І що навіть за всіх сприятливих умов, коли вже й частина конформістів перебігли з тодішнього владного табору до Ющенка, він набрав неповних 52 відсотки. На ці проценти працювали націонал-демократи, харизматичний лідер популістського типу Юлія Тимошенко, соцпартія Мороза з лівою ідеологією, бізнесмени з власними інтересами на майбутнє. Один Порошенко з 5-м каналом або Деркач з телерадіокомпанією "Ера" чого варті. Тобто, коаліція була надзвичайно строкатою.
Є підозри, що ще під час революції певній кількості старої еліти була обіцяна недоторканість
Суперечності всередині нової влади були закладені з самого початку. До того ж ті, хто стояв на Майдані, боролися за зміну самих принципів влади, а ті, хто на сцені — значною мірою за свою участь у цій владі. Тому для нашої демократії, та й для самої влади, була дуже корисною вереснева криза, розкол у помаранчевій команді. Нова влада не відчувала конкурентоспроможної опозиції. Не маючи також чітких моральних принципів, вона перероджувалася й загнивала. Багато помаранчевих лідерів нехтували Конституцією та законами, що було недопустимо. Вони ж прийшли до влади на плечах людей, які проти цього боролися.
А вереснева криза привела до протверезіння. Це було дуже добре для духовного й морального очищення влади. Тому що конкуренція з'явилася і серед колишніх союзників. А голоси розчарованих не переходять до старої опозиції — вони залишаються у межах помаранчевої коаліції.
Так, прихильники революції після цього скандалу розгублені. Але політичні партії відтепер ретельніше дбатимуть про свій імідж. Погляньте: фігуранти корупційного скандалу мають проблеми навіть всередині власної партії. Вони повинні виправдовуватися! І це при тому, що немає ніякого судового вердикту. Тепер навіть партія влади для перемоги на виборах повинна думати: а який імідж у людей, які будуть у першій п'ятірці. Це — успіх помаранчевої революції.
Однак тих, хто робив її, не може не зачіпати те, як самовпевнено поводяться Янукович, Медведчук, Ківалов.
— Є підозри, що ще під час революції певній кількості старої еліти була обіцяна недоторканність. Недостатня прозорість помаранчевих лідерів ці підозри підсилює. Згадайте, як ми дізналися про таємний договір між Ющенком і Тимошенко щодо розподілу посад. Ті, хто ніби боровся за відкритість і прозорість влади, водночас таємно складали протоколи! Постає запитання: скільки ще секретних угод або домовленостей було укладено? Чому випустили за межі України таких одіозних фігур, як Бакай? Цілком можливо, що були якісь гарантії і щодо того ж Ківалова.
Один Порошенко з 5-м каналом або Деркач з ТРК "Ера" чого варті
Загалом, нинішня політична еліта здається перехідною. Вона до певної міри є уламком кучмівської системи. Багато з теперішніх можновладців за часів Кучми були не послідовними опозиціонерами, а його вихованцями. Вони обіймали непогані посади, жили за законами тодішнього президентського оточення й переймали всі його риси. Звичайно, під час виборів для залучення голосів проголошували радикальні гасла. Але згодом виявилося, що нова влада не завжди прагнула втілювати їх у життя. Можливо, вона просто не вміє жити і діяти інакше. Втім, за помахом чарівної палички тисячі чесних, фахових людей у владі не з'являться. Це — тривалий процес.
Чи варто було рік тому давати стільки обіцянок, адже люди вийшли на Майдан не задля них, а протестуючи проти фальсифікації виборів?
— Запал виборчої боротьби зумовлює радикалізм гасел і обіцянок. І якби їх не було, то чи набрав би Ющенко 52 відсотки? Якась частина виборців повелася на обіцянки. Не погодився б Ющенко на нелюбу йому політреформу — чи підтримали б його соціалісти? Це як мінімум 6–7 відсотків, а то й більше. А не кинув би гасло "Бандитам — тюрми!" — хтось відмовився б від нього й шукав би собі радикальнішого лідера. Тому арсенал гасел і обіцянок було використано сповна. Тепер завдання суспільства — тиснути на владу для того, щоб ці обіцянки виконувалися.
Рік тому здавалося, що революція є гарантією незворотності демократичного розвитку держави, а нині у багатьох виникають сумніви...
— Революція сама по собі не може бути запорукою незворотності демократичних процесів. Це лише зміна одних можновладців на інших. Гарантією поступу демократії може бути лише стан суспільства.
Чому випустили за межі України таких одіозних фігур, як Бакай?
Згадаймо початок 90-х. Тоді також здавалося, що демократичні зміни незворотні. Перемогу Кучми взагалі називали найбільшим успіхом демократії на пострадянському просторі, бо відбулася заміна одного президента на іншого шляхом виборів. А потім він поступово узурпував владу, дедалі більше нехтував демократичними процедурами. Суспільство виявилося до цього неготовим, сприймало все спокійно. Так само й політичні еліти. Пам'ятаєте, як на виборах 1999 року Кучмі підігравали праві партії?
Після помаранчевої революції ми бачили таке ж нехтування демократією і законністю з боку вже нової влади. Можливо, вона навіть почала робити це швидше й нахабніше за Кучму. Тому, знову ж таки, дуже важливою й корисною була вереснева криза. Інакше у влади виникло б почуття безкарності. А тепер воно надломлене.
Та все ж гарантувати незворотність української демократії особисто я не брався б. Усе залежатиме від нашої спроможності до постійного тиску на владу. Поки що суспільство демонструвало лише його сплески.
3 
1
Коментарі