"Я ніколи не почувався самотнім, бо відчував, що Леонард поруч зі мною"

Розмова з режисером і головною акторкою американського фільму "Маестро"

"Маестро" – байопік, створений за подіями життя американського композитора, автора музики до мюзиклу "Вестсайдська історія" Леонарда Бернстайна. Режисер фільму Бредлі Купер ("Зірка народилася") також виконав головну роль, а Кері Малліґан зіграла Феліцію – дружину Бернстайна. Продюсерами фільму є Мартін Скорсезе, Стівен Спілберґ, Тодд Філліпс і сам Купер.

Фільм відстежує стосунки Леонарда й Феліції з перших днів їхнього знайомства. Сварки, примирення, прем'єри, гомофобія та расизм американського суспільства 1950–1960-х. Світ музики постає як мрія, яку Леонард-Ленні здійснює знову і знову. Частину сцен знято в чорно-білому зображенні. "Маестро" був номінований на сім премій "Оскар", зокрема в категорії "Найкращий фільм року".

 

У рамках міжнародної промокампанії картини відбулася онлайн-пресконференція з Бредлі Купером і Кері Малліґан. Свої запитання поставив і кореспондент "Країни"

Бредлі, те, що в "Зірка народилася" і "Маестро" наскрізною темою є музика, – це збіг чи це говорить про ваші інтереси за межами кіна?

Бредлі Купер: Напевно, і те, і те. Хоча це точно не було чимось усвідомленим. Я взагалі не знав, чи ще зніматиму після "Зірка народилася". Але потім з'явився цей проєкт, і я полюбив диригувати. Спочатку була ідея звуку гітари, а потім – одержимість диригуванням. Тож, справді, перше зернятко – музика. Але лінія є не тільки в музиці, а й у сюжеті – фільм про стосунки.

Чи було складно під час передання характерів Леонарда й Феліції залишатися вірними їхнім історичним особистостям?

Кері Малліґан: Завжди важливо вловити діалект. І я, безумовно, відчувала, що на той час, як ми дісталися до знімального майданчика, про це вже не потрібно було турбуватися. Але Ленні – знаменита людина, тож його образ вимагає чимало роботи. Я відчувала, що маю трохи більше свободи, тому що Феліція не така відома. Але її голос мелодійний і красивий. Те, як вона говорила, схоже на те, ким вона була, тож я прагнула якомога точніше зобразити її. Я могла сидіти та пробігати ці сцени знову і знову з Бредлі й почуватися комфортно ще до того, як почне працювати камера.

Бредлі: Я не входив у цю роботу, знаючи щось про Бернстайна, крім образів, що вже існують. Намагаюся олюднити, вивчити цих людей, розкопати все, що можна, увібрати їх у себе, і тоді вони починають ніби самі розповідати мені, хто вони такі. А потім – що там за історія?

Що найбільше здивувало в постаті Леонарда Бернстайна під час підготовки до ролі?

Бредлі: Оскільки я не мав жодного уявлення про нього, то все стало відкриттям. Найбільше здивувало те, наскільки фрустрований він був. Я сам був фрустрований ним як дослідник і письменник. Тому що він являв собою так багато речей одночасно. Ніколи не дозволяв навішувати на себе ярлики чи помістити себе в коробку. Він міг здивувати вас і водночас триматися до смішного послідовно в тому, ким він є. Він змусив мене думати про кіно по-іншому, думати про ритм по-іншому, думати про оповідь по-іншому. Він змусив мене розширитися в художньому плані, щоб розповісти частину його історії.

Музиканти в оркестрі звичні до того, як їхній диригент рухається і веде їх. Бредлі, а як же вам вдалося перестрибнути чималий час, необхідний, щоб створити переконливу синергію між вами й оркестром у фільмі?

Бредлі: Я віддав би все це Лондонському симфонічному оркестру та їхній здатності підлаштовуватися під мене. Я справді намагався бути схожим на Ленні й водночас не відмовлявся від своєї ідентичності як диригента – любив диригувати ще в дитинстві. А потім ми повертаємося до розмови про речі, які вас дивують, або про те, ким була ця людина. Знаєте, ніколи не хотів наслідувати. Це завжди так: як знайти злиття мене і його? В усіх відношеннях. Навіть голос. Із Крісом Кайлом (легендарний американський снайпер, Купер говорить про фільм 2014 року "Снайпер". – Країна) я теж так робив. Не хотів пародіювати Кайла. Я хотів сказати: "Де тут те, що я вірю, що я – це він?" Якщо я повірю, що я – це він, то так і буде. Це все, що мені потрібно зробити. І я не хочу відмовлятися від своєї природної любові до цієї музики й до того, як моє тіло рухається під неї. Але я хочу зробити це в рамках Ленні. Він справді дозволив мені виразити себе через цю музику. Це Ленні ввів мене в гру, навчив, як диригувати оркестром, своєю неприкритою свободою. Фізично й мелодійно. Через рух. А також допоміг Яннік Незет-Сегін (канадський диригент. – Країна).

Чим саме?

Бредлі: Він репетирував із ними саме в темпі запису 1973 року, щоб було ясно, що це інтерпретація Ленні. Інтерпретація – каверзне слово, коли йдеться про диригентів. Я колись дивився інтерв'ю з німецьким диригентом, який говорив про те, що це не інтерпретація, а те, що він робить із музикою, злегка її уповільнюючи, – це темп воскресіння. Виходить, оркестр знає, чого ми прагнемо? Вони репетирували з Янніком, а потім я диригував ними, й ми записували звук наживо прямо під час знімання. Але я відчував, що, навіть якщо я все зіпсую, вони все одно зроблять правильно. І раптом ця синергія сталася. Це було майже як спіритичний сеанс.

Кері, як знайшли необхідне співпереживання до Феліції, щоб зіграти її з такою чутливістю і повагою?

Кері: У нас був безперешкодний контакт із їхніми дітьми – Джеймі, Ніною та Олександром. Бредлі постійно розмовляв із ними про те, що пов'язано з фільмом. Сценарій писався на основі фільмування в їхніх будинках. І вони справді хотіли заповнити всі прогалини. Пам'ятаю, як намагалася провести з ними Zoom під час COVID, з усіма трьома, і завжди вони розповідали всі ці анекдоти одночасно і з таким ентузіазмом, що нічого не було чути.

 

Вони дали нам реальне уявлення про Феліцію та її життя. А потім я ­поїхала в Сантьяго, Чилі, й познайомилася з її численною ріднею там. Її племінник провів для мене екскурсію містом і показав усі місця, де вона зазвичай ­проводила час, школу, в якій вона навчалася. А в тій школі показали шафу, в яку замикали неслухняних дітей. Це досить суворий монастир. Звідти вона і приїхала до Нью-Йорка: не обов'язково, щоб утекти, але заради почуття пригоди – покинути таке місце та вирушити на інший кінець світу, щоб стати актрисою. Це говорить про її мужність. Що більше я дізнавалася про неї, то більше хотілося дізнатися. Я полюбила її.

Бійка між Ленні й Феліцією на День подяки – кульмінаційна сцена. Як готувалися до неї?

Бредлі: Нам допомогло те, що я написав її за кілька років до цього за 20 хвилин. Дивно, як вона прийшла до мене. Пам'ятаю, як уночі я написав її на своєму ноутбуку. Божевілля. Відправив її Кері тієї ж ночі. Ми працювали над цим роками. Коли почали знімати, це стало, як п'єса. Думка, чи пам'ятаєш ти свої репліки, навіть не виникала. І так, під час побудови фільму я використав широкий кадр. Завжди думаю про те, як глядач сприймає фільм. І від глядачів залежить, як розповідаю, де ставлю камери, куди я поміщаю їх, нас, вас. Тож це завжди буде широким кадром із багатьох причин. Такий публічний характер життя Ленні та Феліції. Вони завжди ділять кадр, весь фільм. Вуаєристський елемент. Немає почуття безпеки. А коли виникає розлад, камера віддаляється.

Тож ми повинні були залишатися в цьому просторі, щоб кульмінація спрацювала. У мене була ідея задіяти два довгофокусних об'єктиви для одночасного фільмування великим планом, але я знав, що не зможу цього зробити, тому що ми не побудували декорацій так. Тож це був третій дубль. І все. Після цього ми вирушили додому.

Кері: На цьому фільмі все було набагато живіше, ніж те, до чого я звикла. Спосіб, яким Бредлі працює, – один рух камери, все в один дубль. Усе або нічого. Тож я ніколи не стримувалася. Ми просто йшли й були ними. І оця сцена сварки – було схоже на те, що зараз у нас буде жахливий бій, і ось він починається.

Феліція говорить очима й мімікою не менше, ніж словами. Як це вплинуло на ваш підхід до неї?

Кері: Було цікаве інтерв'ю з нею для "Особистого світу Олени Бернстайн", яке зробив Джон Ґруен. Він спитав, що це означає – бути дружиною великого диригента? І вона відповіла: "Багато чекати. Багато курити". Тож уявіть її внутрішній світ, у якому вона знайшла спосіб зберігати спокій прямо посеред урагану. І водночас здавалося, що вона висловлює власну думку з будь-якого приводу. Бо в інтерв'ю в неї справді своя думка про все: від стилів акторської гри до місць, де можна жити й куди можна поїхати у відпустку, про їжу, яку треба їсти, магазини, в які треба ходити. Тому вона здавалася гучним персонажем у моїй голові, але були певні компанії, де вона трималася тихо.

Як вам працювалося з Бредлі як режисером і актором?

Кері: Він як досвідчений актор привніс багато свого, і те, що він знайшов, працює на нього. Не знаю, чи збіглися ми в тому, як нам подобається працювати, чи так із кожним. Усе було зроблено, щоб ви не відчували, що вас знімають. До речі, моєю дитячою мрією був театр. У моїх знаннях про кіно є величезні прогалини, і я завжди вважала його більш некомфортним середовищем, ніж сцена. Тому щоразу, коли я підходжу до знімального майданчика і люди починають вигукувати команди, а камери близько до мого обличчя, я завмираю. Мені потрібно багато часу, щоб почуватися комфортно. Але Бредлі забрав усе це. Ніякого "Мотор!", різких команд, гучних криків. Він зробив усе можливе, щоб залишалося відчуття, що це просто група людей і ми перебуваємо в повністю відтвореній квартирі в будинку "Дакота". І так було щодня. Пам'ятаю, я гримувалася 4,5 години для сцени, де друзі приходять у гості до хворої Феліції. Бредлі сказав: "Сиди в цьому кріслі, друзі прийдуть і побачать тебе. Я почну звідси. Буду входити повільно і хочу зробити це тільки один раз. А потім ти зможеш піти додому". І ми вчинили саме так. Зробили один дубль. Мені знадобилося більше часу, щоб зняти макіяж. Бредлі – неймовірний режисер.

То що є найскладнішим у тому, щоб узяти на себе одразу функції режисера й головного актора?

Бредлі: Найскладніше було зберегти віру в себе, що фільм відкриється мені, якщо я продовжуватиму наполегливо працювати й залишатимуся вірним своєму баченню. А це справді був Ленні. Ленні давав мені цю впевненість упродовж усього процесу. Я ніколи не почувався самотнім, бо відчував, що Леонард поруч зі мною.

×