У столичному Театрі драми і комедії йде спектакль, що співвідноситься з Майданом
Серед київських театральних прем'єр, що з'явилися перед Новим роком, привертає особливу увагу комедія "Чого прагнуть жінки?". Її створили за п'єсами давньогрецького драматурга Аристофана в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Постановник – молодий режисер Андрій Білоус. У планах лівобережців ця річ була заявлена ще торік. Але Білоуса призначили керівником столичного Молодого театру, тож публіка втратила надію побачити Аристофана. Одначе, попри свою божевільну зайнятість у Молодому театрі, Білоус виявився людиною слова й таки поставив на лівому березі обіцяну виставу.
У ній є якась дивна інтрига.
Перед нами – нібито звичне розважальне шоу, з тих, що просочилися з нічних клубів уже й на сцени театрів. Сам сюжет для подібного видовища годиться якнайкраще. Бо п'єса про те, як давньоафінські жінки, щоб зупинити війну, домовилися між собою: не давати своїм чоловікам, аж доки ті не перестануть воювати. Звісно, для пристрасних грекинь, молодих і не дуже, це не так-то легко – не давати! От навколо цього й крутиться вся вистава, мов стриптизерка довкола жердини. Вся винахідливість чоловіків спрямована на те, "як узяти", а вся жіноча фантазія – на те, "як не дати". Напруга стрімко наростає, і розпачливий стогін стоїть не лише на сцені, а й у залі.
Тут не йдеться всерйоз ані про війну, ані про жодні інші соціальні проблеми. У виставі таки справді нема нічого, окрім майстерно зробленого каскаду естрадних номерів із блискавичним переодяганням та напівроздяганням. Автор пластичного вирішення – Лев Сомов. Усе це яскраво, динамічно і стильно, а на сцені працюють улюбленці публіки.
У нас є нібито всі причини назвати цю виставу легковажною ознакою падіння смаків, художньої невибагливості та інших гріхів, у вир яких скотилося театральне мистецтво.
Але отут якраз і схована певна інтрига. Бо це видовище залишає на дні вашої душі ще якесь дивне відчуття. Воно нібито й не основне – але дуже важливе і серйозне. Ви досить швидко забуваєте, чому іржали протягом вистави. А оте, нібито не основне, меланхолійне відчуття продовжує жити всередині вас. Що воно означає і звідки береться?
Уся винахідливість чоловіків спрямована на те, "як узяти", а вся жіноча фантазія – на те, "як не дати"
Воно явно заховане в головній жіночій ролі. Її грає актриса Анастасія Тритенко. Це – Праксагора, та афінянка, яка всю цю феміністську кашу й заварила. В цій ролі є певна "надмірність", без якої будь-яке шоу запросто обходиться. Хоч саме вона затіяла цю гру "давати не давати" – в ній самій нема банального кокетства. Зате є трепетна надія на визволення. Ця Праксагора – єдина, хто знає, що все буде добре. Дивно, але при цьому вона нікого не нагадує, її не можна "впізнати" або співвіднести з кимось у реальності. Це, можливо, найзагадковіша роль цілого театрального сезону. Можливо, Анастасія Тритенко грає когось такого, кого ще нема, але обов'язково буде. Власне, ця особливість рятує всю виставу від одновимірності. Якби можна було уявити неможливе: що в банальному стриптиз-барі з'явилась велика драматична актриса, настільки сильна, що всі забули б, де вони є, і задумались про добро та вічні істини, про які можна розповідати навіть дітям. Звісно, я перебільшую: тут не стриптиз. Але порівняння якраз придатне, бо суміш тілесного шоу з високим драматизмом дає вибуховий ефект.
Ще одна інтрига схована в сценографії Олега Луньова. Він вибудував простір так, наче це не тісна сцена Лівобережного театру, а здоровенна сценічна коробка театру імені Франка чи Російської драми. Це чудовий обман зору, і простір здається тривожним, немов потрапляєш у гірську ущелину, й ця тривога не покидає протягом усієї вистави. Але що перед нами? Це не площа давніх Афін, а обшитий металом корабель, побачений зсередини, з глибини трюму. Що то за корабель? Він явно містичний. Якщо це не Летючий Голландець, то, можливо, "Титанік", або крейсер "Аврора", або ота сама жовта анархічна субмарина, у якій "всі ми живемо". Принаймні, на "Аврору" натяк є: героїні інколи співають старих більшовицьких пісень. У будь-якому разі – це приречений корабель.
Але, за всіма законами театру, якщо є корабель, він мусить кудись пливти. Аналогічно – якщо є рушниця, вона мусить вистрелити в останньому акті. Але цей корабель не пливе нікуди. Принципові критики кажуть: так не може бути! Одначе режисер Білоус теж знає правила. І якщо в нього цей корабель стоїть – значить, Білоус так хотів. Зрештою, нам залишається милуватися тим, як естетично-переконливо стоїть цей корабель. Він стоїть, а в надрах його трюмів та на палубах відбувається оце божевільне свято бажання та опору.
Цей спектакль не прямо співвідноситься з Майданом – і водночас таки співвідноситься, мов два кораблі, що йдуть паралельними курсами.
Що було найскандальнішим у культурі за рік?
Шансон-співак Олег Гаврилюк став народним артистом – 57%
Наталія Заболотна зафарбувала картину "Страшний Суд" – 21%
Директорів видавництва "Факт" ув'язнили на шість років – 11%
Дениса Матвієнка усунули з посади керівника балетної трупи Національної опери – 7%
Колектив Музичного театру вимагає звільнити Влада Троїцького – 4%
1 
1
Коментарі