271 мільйон гривень держава виділяє цього року на кіно. Після двох етапів конкурсу відібрали 74 проекти для виробництва. За такого фінансування в Україні за п'ять років може з'явитися власна кіноіндустрія, вважає Андрій Дончик, голова експертної комісії Держкіно
Комісія Держкіно пропонує Міністерству культури започаткувати програму створення стрічок для масового глядача. Режисери приділяють більшу увагу авторському кіно?
– Другий рік поспіль не бачу бажання режисерів розказувати історію, зрозумілу масовій аудиторії. Та це не проблема. Дебют – це завжди право на власний погляд. Головне, щоб картина була цікава й оригінальна.
На цьогорічному конкурсі Держкіно виокремило кілька секцій. У темі "Героїзм воїнів у захисті України" представили багато робіт про АТО. Помітний рух у бік глядача. Насамперед – у воєнній драмі "Кіборги" Ахтема Сеїтаблаєва. Документаліст Сергій Лозниця хоче знімати художню повнометражку "Донбас". Фільм "Операція "Карпатський капкан" Тараса Ткаченка розповідає про Українську повстанську армію. За жанром це – драма з елементами детективу. Відчувається, що продюсери розуміють: треба не тільки просити, а й заробляти гроші. Намагаються орієнтуватися на аудиторію.
У секції "Національне кіно" є проект "Таємний щоденник Симона Петлюри" Олеся Янчука. Це не зовсім історія для масового глядача, але потенціал у ній є. Те саме можна сказати про спробу Володимира Тихого екранізувати п'єсу львівського драматурга Павла Ар'є "Баба Пріся". Це – між авторським і глядацьким кіно.
Позаторік серед повного метра була лише одна історія, що відповідала рівню жанрового кіно.
Важко уявити, що Сергій Лозниця знімає кіно для загалу.
– Його "Донбас" навряд чи матиме комерційний успіх. Але може зацікавити глядачів. Сюжет – сім історій, які висвітлювала преса. Лозниця пропонує погляд на Донбас з іншого боку – на екрані реалії ДНР зсередини. Фільм завершується розповіддю про полоненого українського вояка, якого прикували до стовпа, знущаються, приходять біля нього фотографуватися.
Наші режисери не хочуть чи не можуть знімати цікаві широкій аудиторії фільми?
– Я починав асистентом у Юрія Іллєнка. Спостерігав, як він знімає. Моє покоління кіношників виховувалося на тому, що бачило довкола. Ми не були знайомі з Голлівудом. Зараз режисери можуть передивлятися безліч класики.
Фільм "Танк" Максима Ксенди – про хлопця, що знайшов у лісі "Тигр" часів Другої світової і мріє продати його в обхід бандитів. Картина здобула підтримку не тільки Держкіно, а й на міжнародних кіноринках. Відчувається кліпмейкерський досвід режисера. Якби побачив трейлер "Танка", не знаючи почерк британця Гая Річі, сказав би: дуже круто. Але це – переспів.
Досить швидко отримали б із десяток цікавих робіт, якби знімали 50 картин на рік. І, можливо, власний стиль, а не кальки. Потрібен час і багато зробленого, щоб народилися наші форми, наша мова спілкування з масовим глядачем.
Коли може запрацювати вітчизняна кіноіндустрія?
– Коли фільми фінансуватиме не держава. Вона має дати лише поштовх. Якщо протягом п'яти років виділятимуть такі кошти, як нині, то вони почнуть повертатися в кіно. Стане зрозуміло, що це не лише реклама, не тільки можливість зняти дружину, а й прибуток.
Треба мати рекламний ринок, який окуповуватиме виробництво. Чотири-дванадцять серій у прайм-тайм повинні повертати витрачені на них гроші. Зараз один епізод серіалу коштує 15–20 тисяч доларів. Але так індустрія не розвиватиметься. Бо за такі гроші якісного кіно не знімеш. Телеканал ICTV спробував запустити фільм, де серія коштувала 50–60 тисяч доларів. "Володимирська, 15" мала стати українським аналогом російських "Ментів". Не вийшло. Але за іншими причинами. Ринок це не здивувало – він переповнений подібними серіалами. П'ятеро українських акторів замість московських ситуацію не змінили. Канал був змушений показувати менш затратний серіал "Прокурори".
Які фільми потрібні зараз?
– Якби зняти стрічку "Бандера", до кінотеатрів стояли б черги.
Хтось у комісії казав, що на війну на Донбасі мистецтву треба дивитися відстороненим оком, через деякий час. Але в Голлівуді через місяць після смерті Стіва Джобса оголосили, що зніматимуть про нього фільм. У нас би сказали, що заробляти на такій темі – блюзнірство. На Бі-Бі-Сі в архівах лежать стрічки – хоч це й цинічно – про всіх зірок, яким за 75. Наступного дня після смерті актора картина йде в ефір.
Майже 44 мільйони гривень Держкіно збирається виділити на дві стрічки до 100-річчя бою під Крутами. Ви казали, що відправили проекти цих фільмів на доопрацювання. Які мали зауваження?
– Сценарії сируваті за драматургією. Відчувалося: робили поспіхом. Хоча Олександр Даруга казав, що його ця тема цікавила давно. Колись він прочитав, що серед розстріляних під Крутами студентів двоє хлопців померли обнявшись. Режисер запропонував тему любовного трикутника. Двоє кохають одну дівчину. Перший – курсант, майбутній офіцер. Другий викликає його на дуель. Двобій відкладають, бо перший іде захищати Київ від більшовиків. Його суперник теж записується добровольцем. Через юнацький максималізм ні в чому не хоче поступатися. В бою стають друзями. Так і гинуть обнявшись.
Може, варто зосередитися на авторському кіно, якщо ми досі не спромоглися зняти цікавий масовому глядачеві фільм?
– У комісії Держкіно є кілька критиків, зокрема Володимир Войтенко, які поділяють цю думку. Пропонують робити тільки те, що в нас добре виходить. Українське авторське кіно має потенціал, історію, школу. У всьому світі знають Олександра Довженка, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка. Деякі члени комісії одразу рубають комерційні проекти – якщо фільми хоч трохи нагадують уже бачене в Америці чи Європі.
Дискутую. Держава вічно не зможе підтримувати виробництво фільмів. Глядацьке кіно треба підштовхнути, щоб воно зажило власним життям. І через пару років успішним режисерам і продюсерам Держкіно вже не буде потрібне. А стрічки для фестивалів, що прославляють Україну, завжди сидітимуть на шиї держави.
В якому стані перебуває українське кіно, порівняно з сусідніми країнами?
– Від Росії відстаємо і за обсягом, і за можливостями виробництва фільмів. Їхній ринок – близько мільярда доларів. А в нас поки що – 100 тисяч.
У Польщі торік 30 відсотків кінопрокату становили стрічки власного виробництва. Вони конкурують із голлівудськими блокбастерами, європейським кіно. В українських кінотеатрах – лише 2 відсотки вітчизняних фільмів. Поляки збирають із прокату 900 мільйонів доларів і майже третина цієї суми повертається у кіно. Ці гроші інвестують у виробництво фільмів.
Треба, щоб і Україна досягла рівня, коли хоча б чверть фільмів у кінотеатрах були вітчизняні.
2 
1
Коментарі