вівторок, 16 вересня 2014 11:08

"Дружина Сосюри курила і матючки в розмову вставляла. При тому була дуже розумна"
2

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ 68 років, прозаїк, критик, публіцист, видавець Народився в селі Мар’янівка Шполянського району на Черкащині. У родині було троє хлопців і двоє дівчат. Залишилися тільки сестри. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Шевченка. Працював заввідділу критики газети “Літературна Україна”, редактором газети “Вісті з України” і журналу “Вавилон XX”. 1995-го заснував видавництво “Ярославів Вал”. Автор 39 книжок, найпопулярніші: “Марія Башкирцева”, “Поет із пекла” – про Тодося Осьмачку, роман-колаж “Никифор Дровняк із Криниці”, “Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші”. Цього року вийшла книжка про Майдан “Гамбіт надії”. Лауреат 13 літературних премій, зокрема Шевченківської. Виконавчий директор Ліги українських меценатів, один із засновників міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Вісім років є секретарем ради Національної спілки письменників України. 12 разів був у Канаді, 19 – у США. Був тричі одружений. Від першого шлюбу має доньку 44-річну Іванну, працює редактором журналу Viva. Від другого – синів 40-річного Мирослава – кінорежисер і 27-річного Святослава – бізнесмен. Має трьох онуків. Живе в Києві у двокімнатній квартирі. Тварин не заводить, відколи собаку Музу збила машина, а кота розірвала вівчарка
Михайло Слабошпицький у своєму видавництві ”Ярославів Вал”. Раз на два роки віддає книжки, що збираються в шафах, до сільської бібліотеки на Черкащині. Там працює сестра письменника

Павло Загребельний був найбагатшим письменником України, та більше за всіх і написав – каже Михайло Слабошпицький, письменник і видавець

– У мене хаос – що дома, що тут, – 68-річний Михайло Слабошпицький прочищає від книжок місце на шкіряному дивані у своєму кабінеті у видавництві "Ярославів Вал", в центрі столиці.

У прохідній кімнаті попід руки стоси запакованих видань. Пахне віддрукованими аркушами. У кабінеті книжки – на полицях, робочому і журнальному столах.

– Вдома теж вони всюди: в кімнатах, у коридорі, в кухні. Нема де жити, і головне – я нічого не можу знайти. Купую всі новинки. Раз на два роки ті книжки, до яких точно не повернуся, віддаю в черкаське село, де сестра – директор бібліотеки, – Михайло Федотович сідає в офісне крісло.

Худорлявий, високий, довгі ноги підгинає під крісло. ­Навпроти – велика картина Рафаеля Багаутдінова: на столі зображені кілька рукописів, книжок, одна розгорнута – з портретом Григора Тютюнника.

Ви дуже цінували Григора Михайловича?

– Та ми приятелювали. У ті часи, це був 1975–1976 рік, я не мав де жити і мешкав на дачі письменника Дмитра Бедзика у Ворзелі під Києвом. Там були дачі Миколи Рудя, Бориса Олійника, Юрія Збанацького. Краса неймовірна, корабельні сосни гудуть. І я все запрошував Григора поїхати туди. Якось після чергового чаркування в ресторані "Еней", що розміщувався в підвалі Спілки письменників, ми таки поїхали. Вранці заспали, похмілля. Я вже каву встав варити, а Григір ще спить. Кажу своєму синові Мирославу: "Йди буди дядька". Той і гукав, і стукав, аж доки не почав лоскотати йому п'яти. Григір Тютюнник чоловік рослий був, і п'яти виглядали з-під ковдри. Так син його й підійняв. Питав у мене: "Тату, а це дуже знаменитий письменник?" – "Запам'ятай: це – найкращий український письменник". Тепер син каже: "Я лоскотав п'яти історії".

Вам належить фраза, що не можна вийти у дощ і не вступити у калюжу. Письменники ж теж люди.

– Звісно. Але нині суспільство стало нудніше, і не тільки письменники. Взагалі. І це не тому, що бурчу, як старі: раніше вода була мокріша, цукор солодший. Справді. От не бачу в нинішньому поколінні замінника Анатолію Дімарову. Він вносив у життя карнавал. Наприклад, був такий Степан Крижанівський, який мріяв стати членом-кореспондентом. Це середня ланка між доктором наук і академіком. Дімаров пішов на пошту і надіслав йому телеграму: "Вітаємо з обранням!" Той зрадів неймовірно, всі гроші пропив, бо виставлявся. А як усе розкрилося, ходив, наче дохла муха. Дімаров міг пришити Загребельному паперові квіти до підштаників. Із пральні дзвонили його дружині й запитували: чи відпорювати квіти?

Цього літа чи не щомісяця бачимося з вами на похоронах ­письменників. Не стало Анатолія Дімарова, Віктора Баранова, Всеволода Нестайка. Кого вам найбільше бракує з тих, хто помер?

– Дуже любив Василя Земляка. Таких колоритних людей не зустрічав більше. Він працював головним редактором на кіностудії Довженка. Ось його і директора студії Василя Цвіркунова – чоловіка Ліни Костенко – з тріском знімають з роботи: за український патріотичний кінематограф. Якраз вийшли стрічки "Вечір на Івана Купала", "Криниця для спраглих".

Викликає Земляка до себе Володимир Щербицький (перший секретар ЦК Компартії України. – "Країна") і дивиться в ­документи: "Так ви Вацик чи Земляк?" – "Справжнє прізвище Вацик, а в літературі я – Земляк". – "А Ілля Вацик – це хто?" – Щербицький якраз нагороджував днями секретаря райкому партії з прізвищем Вацик. – "Мій брат". – "От бачите, ваш брат – це гордість. В нього врожаї. А ви оце що робите?" – "Так братові легше, – каже Земляк. – Він думає про один район, а я – про все людство". Щербицький визвірився. Пішли вони з посади.

Цвіркунов дуже боляче в собі те поніс. Він же інвалід війни, на протезі, а тут принизили. А Земляк вийшов радісний. "Ви бачили, щоб комусь політбюро давало догану? – розказував про розмову. – Давайте замочувати". Перед тим його вигнали з видавництва "Молода гвардія" – поставили в провину, що не читає рукописів. А він справді не мав коли їх читати – за чаркуваннями, розмовами, тостами. Про рукописи сказав: "Не читаю, але хіба вони стануть кращі від того?". Йому багато що сходило з рук, бо у війну був командиром партизанського загону.

Його страшенно любили жінки – красивого, колоритного, з сивою гривою, в шкірянці. І він їх любив до неймовірного. І плутався з ними. Йдемо по вулиці, назустріч якась жінка. Він: "Ой, добрий день, сонечко. Як ваші справи?" Я питаю: "Хто це?" – "Не знаю, але вона так дивилася. Може, що було, може, не було, а може, буде, а я не міг її образити".

Земляк не похвалявся військовими подвигами. Переводив їх у анекдоти. Раз каже: "На Вінниччині є ставка фюрера "Вервольф", я одержав завдання вистежити Гітлера. От іду, а біля переїзду – криниця. Води витягнув і п'ю. Поруч зупинився поїзд, і я бачу: на мене з води дивиться Гітлер. Озираюся, а він зиркає у вікно і відображається у моєму відрі". Такі історії розповідав постійно, коли випивав. А випивав він кожного дня.

І через це пішов із життя?

– Абсолютно через це. В нього виразка була і тромб відірвався. У 53 роки раптово помер. Ще позавчора все гаразд, вчора "швидка" забрала, а сьогодні – все.

Ви не тому відмовилися від алкоголю понад 30 років тому?

– Ні. Раптово помер мій батько, наклав на себе руки. Він був директором будинку культури із 1945-го по 1982 роки. Не вмів лампочку вкрутити, цвяха забити, але грав на всіх музичних інструментах. У політику не ліз, але десь щось сказав і його зняли за довгий язик. Виявився викинутим за борт у 57 років. Плюс діабет, плюс під машину потрапив. Він і не витримав. Після похорону мати каже: "Ти п'єш, я хвилююся, що з тобою може щось статися". І я пообіцяв їй, що покину, дітьми поклявся. Так і по цей день. Хоча до того чаркував, і часто, в "Енеї" давали в борг. Бувало, що і моєї зарплати в 175 карбованців не вистачало розрахуватися.

Перший період після відмови не пити виходило дорожче, аніж пити. Заходжу в "Еней" по цигарки, а там сидить компанія. Ясно, що пропилися до очкура. "Ти вже стільки зекономив, у тебе совість є? Візьми". – "Скільки?" – "Дві буде багато, одна – мало. Бери три". Я посидів, мені нудно. Кажуть: "Ну візьми ще дві й іди". Потім я відчув, що за рік скільки всього встиг прочитати, написати. Почалося інше життя. І головне, що обидва мої сини не п'ють, – осмикує комірець сорочки в смужку.

На кого з колег писали найбільше доносів?

– Писали на всіх, але найбільше – на Павла Загребельного. Коли було ГКЧП і опечатували ЦК партії, то винесли тонни доносів. Він у війну потрапив у полон. То писали, що мало не родич Геббельса, "пособник фашистов" і "предатель". ­Заздрили. Через те, що Загребельний дружив із Щербицьким. Але Павло Архипович використовував це так, що в його творах проходила маса крамольних речей, які не пропускали в інших. Також йому заздрили через посаду голови Спілки письменників. Це було вище, ніж міністр. Посада автоматично робила Загребельного депутатом ­Верховної Ради СРСР, і він визначав, коли кого видати. А вихід книжки – це десятки тисяч карбованців. Він був найбагатшим письменником України. Та більше за всіх і написав, тому це чесно зароблені гроші.

Павло Архипович був щедрий. Пів-Києва були йому винні гроші. Пригадую Ірпінь: Тютюнник пиячить, у нього депресивний стан. І Загребельний вичитує його: "Ти п'єш, ти що в землю хочеш достроково? З твоїм талантом?" А Григір: "Я ж не такий багатий, як ви, в мене навіть машинки нема". Тоді Загребельний приносить йому свою машинку друкарську, югославську: "Дарую. А що тепер ти, падлюка, збрешеш, щоб не писати?"

Коли Григір помер, деякі класики складалися по 100 карбованців на пам'ятник, не класики – по 50. Багато хто зовсім не дав. А Загребельний в кінці доклав суму, якої не вистачало – 400 чи 500 карбованців.

На вас доноси теж строчили?

– Була історія. Коли батько наклав на себе руки, родичі питають: хоронити зі священиком чи з прапором? Кажу: батько був атеїстом, тому з прапором. У сільраді не дають, бо батько – самогубець і вигнаний з роботи. Я був випивши і згарячу розійшовся: "Та мав я на увазі вас усіх і вашу партію!" Приїхав після похорону в Київ, а секретарка Загребельного показує бодягу на мене: накатали голова сільради і журналіст із районки. Бачу, що то копія листа, а оригінал пішов у ЦК партії. Розумію, що з роботи полечу. І Загребельний, як голова спілки, викличе, буде виховувати. А я прочитав його роман "Розгін", і там герой ховає батька. Я себе накручую: ну, давай, падлюка, будеш мене вичитувати, а я тобі покажу, що в твоєму романі робиться. Навіть вивчив цілі абзаци напам'ять, щоб цитувати.

А він не викликає. І раптом: іде пленум чи партійні збори. І виходить цибатий, довготелесий, в окулярах, схожий на грифа Павло Архипович та виступає. В залі десь 500 ­письменників. Каже: "Ми живемо в страшному світі, жорстокому, – і зачитує листа про мене. – Я такої гиготи в ­руках не тримав". Тоді звертається до присутніх шнурків із ЦК партії: "До речі, оце і вам прийшло. Але майте на увазі – ми розслідували. Факти не підтвердилися".

Письменницькі дружини становили свій бомонд?

– Чув ненароком розмову якоїсь "жони писателя": "Не дали, суки, Шевченковскую премию. Все, теперь пишем не на премию, а для народа".

Я приятелював із дружиною Володимира Сосюри. З одного боку, екстравагантна. З другого – до сказу вульгарна, з третього – емансипе: курила і матючки в розмову вставляла. При тому дуже розумна. Наша дружба почалася так. Я, молодий критик, стою під Будинком творчості. Прилітає таксі. Виходить Марія. Я її знаю, вона мене – ні. Нафарбована, вся така гарна, чемодани виставляє. Побачила мене: "Боже, кого я бачу, голубчик, скільки літ скільки зим". Кинулася на шию, розцілувала. Ну думаю – це вже слава, вона мене знає. А вона у вахтера питає: "Хто це?" Це, значить, спектакль – щоб я валізи відніс.

Ви в юності віршували, потім перейшли до оповідань. А казки коли почали писати?

– Доки росли мої діти, – сміється. – Я завжди знущався з дитячих письменників. Мовляв, не подужають писати для дорослих, то перейшли на дітей. Але потім побачив, що це – найважче, бо не сховаєшся за філософією, сюжетом. Дитині треба чистота тону. Казок у мене сотні. Їх у школі в читанці вивчають. Онук Мар'ян приходить і каже: "Міша, всі на мене так дивилися в класі, бо в книжці прізвище – Слабошпицький. Знають, що ти – мій дід".

Як живете нині? Що пишете?

– Позаторік переніс два інфаркти, три операції на серці. Як колись не гасаю по всьому світі, для мене поїздка у Львів – подія. Встаю о шостій ранку. Пишу роман не біографічний, як завше, а сучасний, кривавий, де багато хто себе пізнає. Там і Майдан, і війна. Можу одночасно писати п'ять-сім речей, так само й читати кілька книжок паралельно. Закінчую п'єсу для друга – актора Анатолія Хостікоєва – про Дон Кіхота. Хоче зіграти в ній відразу дві ролі. Маю задумку на 12 романів.

Чого нам очікувати далі?

– У Путіна є чотири варіанти, які пропонуватиме Україні. Перший: Україна офіційно підтверджує, що ніколи не піде до НАТО і Євросоюзу. Також вона федералізована і знімається з порядку денного Крим. На це ми точно не погодимося. Другий варіант: федералізація, російська мова – друга державна, Крим не чіпати. Третій: Крим подвійного підпорядкування, але фактично там править Москва. Варіант четвертий: війна затягнеться до Нового року, Кремль впускатиме полчища і полчища до нас.

Які варіанти з нашого боку?

– Питання в тому, чи витримає політична еліта. Суспільство наше набагато зріліше від неї і робить те, що повинна виконувати держава: одягає солдатів, купує зброю. Війна закінчиться на нашу користь. Ми приречені розрубати цю пуповину. В Росії назріватиме невдоволення, бо почав страждати бізнес, привозять труни з України. Путіна почнуть осмикувати, і він думатиме, як відповзти.

Втрат зазнаємо ще багато. А найдраматичніше почнеться, коли повернуться люди, які зараз воюють. Телефонує один із комбатів і каже: "Передайте: люстрацію робитимемо так – перевішаємо всіх корупціонерів".

На прощання Михайло Слабошпицький дарує шість книжок, що вийшли в його видавництві. Одна з них Леоніда Кисельова – українського поета, який помер 22-річним від лейкемії 1968-го.

– Це племінники Кисельова уклали. Я піймав книжку в ­сьомому видавництві. Ніхто не брався друкувати, бо не ­комерційний проект. Тут є вірші Льоні з 11 років і навіть записки його батька до лікарів. Єдине, що змінив: умовив племінників зняти епіграф, взятий з вислову Віктора Ющенка. Хто такий Ющенко проти генія – Леоніда Кисельова? Це навіть принижує.

 

Зараз ви читаєте новину «"Дружина Сосюри курила і матючки в розмову вставляла. При тому була дуже розумна"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути