Эх, надо было своего брать. А то тридцать человек одного кота ждут

У Києві завершують зйомки трилера "Зелена кофта". Стрічка Володимира Тихого про викрадення 7-річного школяра з'явиться восени

– Фашисти, нелюди московські! Батарьйо недобите! Фільми вони тут знімають! – горланить на весь двір чоловік, якому років за 70, і витирає мокрий ніс заношеними чорними рукавицями. Білим целофановим пакетом вимахує убік знімальної групи. 24 січня, 11.00, температура мінус 8.

– Та йди додому, старий алкаш. Розкричався тут, псіхопат, – повз чоловіка, не повертаючи до нього голови, із задертим підборіддям, проходить молода жінка.

– Заткнись, курва вонюча!

– Це вже другий за сьогодні. Перший кричав: "Треба знімати, що люди з голоду пухнуть", – каже Володимир Тихий. Різкі вилиці режисера підкреслює картатий червоний шарф. – Так, усе, працювати! Давайте бабусю і кота.

– Аня, выводите кота и бабушку, – передає рацією другий режисер Денис Воронцов. – Как убежал? И что теперь?

– Кот убежал, – переказує Тихому. – Парни нового несут. Эх, надо было своего брать, а то получается, 30 человек одного кота ждут.

Знімають у дворі будинку 21/6 на столичному Харківському шосе. Серед панельних багатоповерхівок яскравою плямою виділяється дитячий майданчик. За сюжетом, у одному зі спальних районів Києва зникає 7-річний Михайлик. Пошуки безрезультатні. Через місяць за справу береться його старша сестра, школярка Ольга. Сценарій до стрічки режисер Володимир Тихий писав три роки.

– Багато деталей випитав у слідчого з особ­ливо важливих справ, який ще з 1970-х працював саме тут, у Дарницькому районі, – Тихий відпиває каву з картонного стакана. – Такого нарозповідав, що волосся дибки стає. Серійного вбивцю зловити майже неможливо. У них зазвичай немає мотиву злочину. Подразником може стати будь-що, наприклад, зелена кофта.

Сьогодні знімаємо передфінальну сцену – як головну героїню б'є місцева "шпана". Дівчина у викраденні брата підозрює чиновника з Київської мерії. Стежить за ним, знаходить його доньку і б'є її. Ольга дуже хвилюється за зниклого брата. Це доводить її до психічного розладу.

За кілька хвилин режисеру приносять смугастого кота вагою під 5 кг. Нагадує героя нашумілого восени плаката "Переписала хату на кота". Попід руку асистент режисера веде на знімальний майданчик Маргариту Качулову. Літня жінка в ніжно-рожевому береті й шалику в тон, з масивними перлами у вухах, очі підвела блакитним олівцем. Стає біля виходу з під'їзду, за комір її куртки саджають кота.

– Ви пам'ятаєте, що треба говорити? – питає Тихий.

– Хулігани, хулігани! Шо ото ви робите! Ану отпустіть дєвочку нємєдлєнно! – випалює Маргарита Сергіївна.

– Мы ее ведем в милицию, она у нашего товарища велосипед украла, – каже вертлявий хлопець років 13 на ім'я Едгар. Гратиме одного зі "шпани". – Я не буду говорить "товарищ" – это не модно сейчас. "Кент" лучше звучит.

Жінка лишається біля дверей, знімальна група відходить углиб двору на 20 м.

– Усе, поїхали. Мото-о-ор! – гукає Тихий.

– Подождите, подождите! Я же не ­услышу ­команды, что нужно начинать. Анечка, иди ко мне! – гукає бабуся Маргарита Сергіївна асистентку. Вона стає у ­під'їзді одразу за дверима. Залишає маленьку щілину, щоб дати знак акторці.

– Почали! – командує Тихий.

Смотрю все, что по телевизору показывают. Такое впечатление, что нас стараются убедить, что беспредел кончился

Кіт видирається від Маргарити Сергіївни, відштовхуючись лапами від її грудей. Асистентка висовує руку з-за дверей й запихає його назад.

– Так, новий дубль! – гукає режисер.

Хулігани, хулігани! Шо ото ви робите! – кричить Маргарита Сергіївна.

Двором чотири хлопці тягнуть за руки головну героїню. Вона виривається. За гаражами її чекає дівчинка, щоб відлупцювати. За ними дріботить подруга Ольги: "Відпустіть її, будь ласка", – мямлить. Один зі "шпани" кидається на неї: "Ты что, дура? За нее подписываться? Иди отсюда, тебя никто не осудит".

– Стоп, не верю! Херня полная! – переходить на російську Тихий. – Живее, нужно живее!

Ролі виконують непрофесійні актори. Головну героїню втілює 14-річна киянка Олександра Петько. Апаратуру для зйомок привезли вантажівкою. Встановили два біотулети, є гримерка, де актори гріються в перервах, намет із теплою кавою, чаєм та їжею. Знімальний майданчик розташований одразу біля колонки – тут місцеві жителі набирають джерельну воду. Із 5-літровими пластиковими пляшками приходять сюди кожні 5 хвилин.

– Давайте, все по местам! Ти-и-и-хо! – намагається вгамувати дітей Воронцов. Ті вовтузяться у снігу.

– Зачекайте, людей із майданчика випущу! – просить захекано технічний працівник знімальної групи. Зелена шапка налізла йому на очі. Набирає другу пляшку води літній жінці. Відносить до під'їзду.

– Оце вийшла по воду, ще й в кіно попала, – сміється жінка беззубим ротом, шкутильгаючи за хлопцем.

– Зато не мерзну, – усміхається той. – Кожні 10 хвилин по пляшці – і жарко навіть.

Знімають дев'ятий дубль.

– Всё, все молодцы, 5 минут перерыв! – режисер нарешті задоволений. – Бабушку отвести погреться, кота не отпускать.

Маргариту Сергіївну ведуть у гримерку. Кота закривають у машині.

– Я совсем не замерзла, – каже жінка. – И с котом не тяжело было. Вот когда-то в рекламе "Киевстара" пуделя огромного держала на руках – думала, упаду вместе с ним. Смотрю все, что по телевизору показывают. Такое впечатление, что нас стараются убедить, что беспредел кончился. А это далеко не так.

– А тепер знімаємо бійку! Нарешті дочекалися, да? – каже Володимир Тихий. Хлопці регочуть і штовхають один одного. – Ну, почекайте ще трошки, ще не знімаємо!

×