– Моє прізвище Мендель. Я така собі єврейська муза, – сміється 22-річна Аліса.
Разом із подругою працюють музами фестивалю Meridian Czernowitz – роздають програмки та спілкуються з гостями. В суботу 8 вересня з дев'ятої ранку всі фестивальні музи зібралися на Калинівському ринку. Він належить до четвірки найбільших в Україні. Тут працюють 20 тис. людей, ще стільки ж покупців бувають щодня.
– Запрошуємо на поетичні читання! – Алісина колега з рудими кучерями простягає перехожим запрошення на вході до ринку.
– Тільки не кричи "поетичні читання". Так тут усі на них і побігли, – виправляє її Аліса.
Голоси дівчат перегукуються із зазиваннями жінки в барвистому халаті, яка стала навпроти з двома повними синіх ягід відрами:
– Виноград Ізабелла! Віддам за 6 гривень!
– Спасибо, мне это не надо, – відвертається від флаєра чоловік. Під обома пахвами несе коробки зі щойно купленим посудом. Алісу минають групки юнаків у спортивному одязі, господині тягнуть рулони шпалер. Дівчата з матерями завертають у ряди вибирати весільні сукні китайського виробництва.
Аліса тицяє папірець молодику з червоним підпухлим обличчям.
– А хто там буде? – питає той захрипло.
– Юрій Андрухович, Оксана Забужко! Зможете взяти автограф, сфотографуватися.
– Да ви шо! Давайте півпачки, – бере флаєр і відходить на кілька кроків убік.
У нього дзвонить телефон.
– Серьога, замочив м'ясо? – каже в слухавку. – За 2 години зустрічаємося на поляні. Куплю зараз помідори. Покладемо їх прямо на мангал. Заберу Свєтку та їду.
– Роздала всі запрошення – півтори тисячі за півтори години. Тепер можна кави випити. Як я стомилася! О четвертій заснула сьогодні, – Аліса купує на вулиці еспресо.
До неї починає залицятися молодий продавець. Муза дістає з кишені останній флаєр і віддає хлопцю. Той читає.
Що ви робите? Це ж некрасиво! Хоч би почекали, коли відійду
– Е, у нас свої фестивалі, – кидає папірець у смітник, зроблений із картонної коробки.
– Що ви робите? Це ж некрасиво! Хоч би почекали, коли відійду, – обурюється дівчина і прямує до літературної сцени.
– Алиса, меня сделал мальчик с мебелью! – наздоганяє рудоволоса муза. – Стоим рядом, раздаем флаеры. Спрашиваю: "Что, мебель лучше продается, чем стихи?" А у него, кто не пройдет, все берут.
– Дівчата, під'їжджає автобус. Ідіть вигружати гостей, – о 10.35 підбігає до муз 22-річна Олена Ткач, одна з організаторів. – Скажіть англійською і російською, нехай бережуть гаманці. Бо багато іноземців. Я теж за сумісництвом муза. Сьогодні на базарі у мене аж п'ятеро поцікавилися, куди йти на читання. Вигадала золотий слоган: "Безкоштовний концерт! Запрошуємо!" – і за 15 хвилин роздала більшу частину пачки, ніж коли запрошувала на поетичні читання. Промоцію треба робити таку, як учора в Хотині на зустрічі з письменниками: зігнали півшколи і слухайте. Там круто зреагували на Малковича, бо він уміє читати. І на Лазуткіна. Коли Малкович про нього сказав: "А це той голос, який коментував Олімпіаду-2012!" – там був шквал. Думаєте, вони коли-небудь чули, хто такий поет Дмитро Лазуткін? Та вони Андруховича не знають.
На Львівську автостоянку базару в'їжджає автобус із гостями та учасниками фестивалю. Сцена з обох боків оточена рядами з килимами, рушниками, взуттям. Із динаміків грає пісня Radiohead.
Перший до мікрофона піднімається 33-річний львівський поет Остап Сливинський. Його слухає зо 50 осіб. У більшості на шиях висять фестивальні бейджі учасників та організаторів. З балкона магазину гардин виглядають три дівчини, махають комусь і сміються.
Виступ київської поетеси Катерини Бабкіної фотографує на камеру-мильницю чоловік у чорному.
– Враження найкращі. Особливо, коли поезію читають такі гарні дівчата, як Катя, – каже прес-секретар ринку Олексій Пономаренко, 31 рік. – Думав, може, Ірена Карпа приїде. Хоч людей і небагато, але хтось пройде і почує щось близьке. І у нього буде хороший увесь день. У мене сьогодні вихідний. Прийшов на ринок спеціально, бо читаю сучасну літературу.
Після виступу Ігоря Померанцева, який виріс і провів студентські роки у Чернівцях, до мікрофона підходить Оксана Забужко. Вона у темних бриджах і світлому жакеті. Спеціально послухати її прийшла 40-річна вчителька молодших класів Світлана Алексєнко з донькою. Обидві невисокі, мають пишне розпущене волосся.
– Туди-сюди ходять із торбами, візочками. Не естетично воно все виглядає поряд із поезією, – жінка тримає в руці свіжу збірку есеїв Забужко "З мапи книг і людей". – Поезія має бути відокремлена від машин, шуму. Але заради Оксани Забужко можна приїхати і сюди. Прочитала дуже багато її книжок, передивилася в інтернеті всі її фотографії. Вона мені більше подобається як прозаїк, ніж поет. Насолоджуюся її мовою. Найбільше люблю повість "Казка про калинову сопілку". Хотіла сфотографуватися разом, вона сказала: "Потім". Стою чекаю, коли настане "потім". Вона мені здалася трохи збентеженою, розгубленою, ніби думала: "Куди я попала?"
Перед сценою Оксану Забужко слухає низька жінка в крислатому капелюсі – 55-річна Анна Москалюк. Тримається за візок, навантажений літровими пластиковими стаканами з малиною. Після вірша під'їжджає до сцени й дає письменниці один стакан. Публіка голосно аплодує.
Сама після інсульту, племінниця перед родами попала в реанімацію, треба зараз до неї бігти
– Але в мене немає із собою грошей, – б'є себе по кишенях Оксана Стефанівна.
– Нічого, беріть. У вас легка рука, – жінка простягає вгору малину.
– Дякую! Це найкращий гонорар! – Забужко кладе до рота ягоду, потім ще одну. – Це дуже актуально зараз. Тим більше, що на сцені немає води. А зараз базарний вірш про торгівлю на Медового Спаса, коли є безліч сортів меду, що світяться безліччю відтінків бурштинового і золотого. З дитинства страшенно люблю підставляти руку, щоб тобі капнули на неї медом, і злизувати його. Після такої чуттєвої радості народився вірш "Базар на Медового Спаса":
А природа, як завше, послала людей в іґнор:
Завтра Спас – Медовий, аж капає: все вродило!
По рядах басами гримить буряковий хор –
І в верхах золотиться бджолине панікадило…
– Треба йти торгувати. Що це дасть, слухати? – каже Анна Москалюк і штовхає візок із малиною за спини слухачів.
До неї підходять учасники фестивалю з Німеччини, беруть за 20 грн стакан ягід.
– Не маю коли вислухати концерт, мушу продати, – жінка ледь не плаче. – Сама після інсульту, племінниця перед родами попала в реанімацію, треба зараз до неї бігти. Дуже люблю поезію. Завжди п'ятьорку мала по українській. Найбільше люблю Шевченка. Хочете, розкажу? – усміхається і починає декламувати "Каменярі" Івана Франка:
– Я бачив дивний сон. Немов передо мною безмірна та пуста, і дика площина…
– Почому ці малини? – перебиває її жінка, яка цікавиться саджанцями, встромленими попереду візка.
Бачить, що продавщиця із заплющеними очима, немов у трансі, читає вірш, і перелякано дивиться на неї.
– Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!.. – набирає голосу Анна Москалюк.
Її підійшли слухати кілька жінок із навантаженими торбами в руками. У цей час Оксана Забужко завершує читати останній вірш.
Поряд зі сценою набори скатертин продає Тарас Українець, 66 років. Темними очима з-під навислих чорних брів дивиться на дійство.
– Хай би раз у квартал приїздили таке робити. Як для вуйка мого віку, то дуже сподобалося. Бо для тіла всього тут хватає, а для духовності – ні, – каже Тарас Михайлович. – Той журналіст із передачі "Свобода" (Ігор Померанцев працює журналістом радіо "Свобода" у Празі. – "Країна") гарно виступив. Конкретизує факти, такий простий. Оксана побила всі рекорди. Вона виступає прекрасно на любу тему, особливо любовну. Бачив її тільки по телевізору, нічого не читав. Малим казав мамі, що йду вчити вірші до школи, а сам ішов грати у футбол. Усі свої гріхи прикривав віршами. Я люблю читати літературу про здоровий спосіб життя. Можу розказати, чим чоловік має снідати і чим вечеряти, щоб бути сильним і гарно жінку любити.
Можу розказати, чим чоловік має снідати і чим вечеряти, щоб бути сильним і гарно жінку любити
За кілька хвилин площа порожніє. Оксана Забужко роздає біля сцени автографи. Ігор Померанцев ходить із парою нових чорних шкарпеток за 5 грн на плечі. Їх йому подарував продавець, що торгує поруч. Остап Сливинський чекає на відправлення автобуса до центру міста. Шию замотав чорно-білою хусткою-арафаткою.
– Це був досить вдалий експеримент. Бачив, як підходили випадкові люди. Вони часто не розуміли, що відбувається, але поступово все більше зацікавлювалися поезією, – каже Сливинський. – Підходили за автографами, достеменно не знаючи, хто їх дає. Тобто ще існує статус поета, від якого вони очікують важливого послання. Для письменника це своєрідна гра на виживання – чи зможеш зацікавити слухачів, що тебе просто не знають. Я отримав велике задоволення від спонтанної реакції людей. Думаю, найбільший успіх мала Оксана Забужко, бо на слух традиційний, римований вірш сприймається краще, ніж верлібр, який читав я або Ігор Померанцев.
Фестивальний автобус поволі їде вузьким проходом між рядами з товарами. Біля лотка з білизною чіпляє вікном велику парасолю від сонця і ламає її.
3 
1
Коментарі