Грузинський режисер Заза Буадзе з 2008 року працює в Україні. Знімає третій сезон детективного серіалу "Опер за викликом" для каналу "2+2". У жовтні в прокат вийде його фільм про війну на Донбасі "Позивний Бандерас". Говоримо про те, чому стрічки про бойові дії варто знімати тепер, про ставлення до програми Міністерства культури з фінансування патріотичного кіно, про вітчизняні серіали
Українські серіали критикують за погану драматургію і бідність типажів. Коли зросте їх якість?
– Знімальний процес намагаються здешевити, щоб серіал окупився. Від цього страждає якість.
Зараз почали знімати хороші серіали. Раніше теж були хороші українські драматурги. Але їхню роботу кладуть на прокрустове ложе телевізійного формату. Авторів часто примушують спрощувати сценарії. Аргументують тим, що глядача не варто переобтяжувати важкими темами і складними деталями. Тож від початкового авторського варіанту лишається нецікавий "обрубок".
Виникає замкнене коло. Глядач ніколи не зрозуміє, що таке якісний серіал, якщо його до цього не привчати. Чимало українців не ходять у кіно, дивляться телевізор. У нас надзвичайно мало кінозалів – майже 500 на всю країну (Франція має 5653 кінозали, це 1 екран на 11,8 тис. населення. Україна – 1 екран на 84,7 тис. – Країна). В маленьких містечках їх немає. У розумінні багатьох українців кіно – це те, що вони бачать по телебаченню. Тому потрібно дбати про телевізійний сегмент. Зараз важливий хороший жанровий продукт. Нещодавно Мінкульт провів конкурс телепроектів. Держава частково фінансуватиме телевізійні фільми. Це дасть змогу підвищувати їхню якість.
Ваш воєнний детектив "Позивний Бандерас" восени вийде в прокат. Важко показувати конфлікт, який ще триває?
– Про війну на Донбасі варто писати й знімати зараз. Це те, що болить. Нині війна – це наше життя. Ми хочемо в ньому розібратися. Дізнатися історії людей, прожити їхній досвід.
Сценаристи Сергій Дзюба й Артемій Кірсанов зустрічалися з учасниками бойових дій – колишніми й теперішніми. Фільм виник завдяки щоденникам нацгвардійця Сергія Башкова з позивним "Індіанець". На моє прохання сценарій тричі переписували. Головний герой – розвідник, має знайти диверсанта. Приїздить у рідне село. Він звідти "рвонув" 20 років тому і не планував повертатися. Там зустрічає колишніх сусідів, кохану, найкращого друга, який воює проти України. Вважаю, хороша історія та, за якою є певна міфологема, архетипний фундамент. У сценарії "Бандераса" одразу побачив історію Орфея, який спускається в пекло й визволяє свою кохану. Ця історія постає і в буквальному розумінні: головний герой Антон Саєнко рятує жінку, і в метафоричному: він допомагає своїй країні.
Яким у фільмах про війну варто показувати ворога?
– Звісно, не карикатурним, як у радянському кіно. Ворогів треба зображати такими, якими вони є, – загарбниками, що напали на українську землю. Моя війна з Росією почалася не чотири роки тому, а 1991-го
з окупації Абхазії. Хоча відтоді ворог змінився. Став нахабнішим, зовсім утратив совість. Але сили залишають його. Мордор (країна, якою володіє злий чарівник Саурон у трилогії "Володар перснів" Джона Роналда Толкіна. – Країна) стоїть, але вже помітно хитається.
Як ставитеся до прихильників "русского мира", які мають певний сентимент до ворога через спільну з Росією культуру?
– У багатьох українцях "совок" сидить так глибоко, що заважає побачити реальну картину. Я поважаю російську культуру. Російська – одна з моїх робочих мов. Але, коли на нас напав ворог, нема жодної різниці – культурний він чи ні.
Російській культурі далеко, скажімо, до німецької. Але, коли нацистська Німеччина захопила пів-Європи, будувала концтабори, реверансів ворогу, посилаючись на його культуру, ніхто не робив. Не казали: "Так, Гітлер жахливий, але ж Гейне, Бетховен... Заради них будемо терпіти". Толстой із Достоєвським не воюють із нами. Але стріляють сучасні російські письменники, наприклад Захар Прилєпін. Не відповідати, бо він – письменник? Дати йому вбивати наших? Це абсурд. Але отруєних "русским миром" може змінити хіба що історія.
Якими у вашому фільмі постають українські військові?
– Справжніми. Всі масові сцени у "Позивному Бандерас" знімали з реальними бійцями. Це ветерани й військові, які приїздили з фронту. Консультували під час зйомок. Спілкувався з багатьма. До війни мали різні професії: робітники, бізнесмени, музиканти, художники. Чітко розуміють, що таке батьківщина. І в них усвідомлений, раціональний патріотизм – захищають свій дім. Людей, які живуть у ньому. Право своє й інших мати майбутнє, бути вільними, творити, жити в радості.
Формується політична нація. У ній не лише етнічні українці. У мене дві батьківщини. Маю паспорт Грузії, однак вважаю себе українцем. Знімаю українське кіно, дбаю про те, щоб Україна стала сильною. Режисер Ахтем Сеїтаблаєв також не етнічний українець. Але громадянин України, зняв драму "Кіборги".
Серце завтрашньої Європи б'ється тут. В Україні немає втоми, є ентузіазм, сила, яка зростає. І правильне бачення майбутнього – свобода, братерство і рівність. Але без смислового нашарування більшовицького перевороту 1917 року.
Після прем'єри історичної драми "Червоний" про в'язнів ГУЛАГу багато хто дивувався, що в картині українці постають переможцями.
– Гасло "Червоного" було: "Перемогти, щоб жити". Ми воюємо й показали, що вміємо це робити. Нам потрібен образ українця-переможця. Бо, якщо не взяти гору зараз, далі буде гірше. На багато поколінь, якщо вони взагалі народяться.
У фільмі відкритий фінал. Не зрозуміло, куди герої втечуть з Уралу. Але це картина про переможців.
Мінкульт проводив конкурс кінопроектів, орієнтуючись на патріотичні сценарії. Це викликало широке обговорення й критику. Що таке патріотичний фільм?
– На мій погляд, найкращу відповідь дав голова Держкіно Пилип Іллєнко: патріотичне кіно – це хороше кіно.
Потрібно навчитися знімати якісно і створювати повноцінну кіноіндустрію. У нас є спеціалісти європейського рівня – наприклад, оператори, виробничий сегмент. Лишається покращувати рівень драматургів, акторів, режисерів, а це все практика.
Багато хто скаржиться, що кошти платників податків витрачають на короткометражки й дебюти. А по-іншому не виростити покоління кінематографістів. Треба дати молодим можливість зняти перший фільм і зробити помилки. В Європі не так багато держав, які можуть собі дозволити повноцінну кіноіндустрію. Наприклад, Грузія орієнтується лише на фестивальне кіно. Весь бюджет тамтешнього національного кіноцентру – це вартість одного українського фільму. А Україна зобов'язана й може мати повноцінну кіноіндустрію.
Три роки тому лише мріяли мати українське кіно. А зараз у глядачів уже є претензії, хочеться більше, якіснішого.
Вже можемо говорити про появу в Україні своїх кінозірок?
– Хороші актори є. Але вони не мають кіношного досвіду. 80 відсотків акторського складу "Червоного" – кінодебюти. Наприклад, льотчика Гурова зіграв Олег Шульга, театральний актор із Дніпра.
Деякі режисери знаходять типажі. Я ж люблю працювати з акторами, маю їх розуміти й відчувати. Приміром, участь Олега Шульги в "Позивному Бандерас" була моєю умовою як режисера. Втілити героя йому також допоміг досвід війни на Донбасі. У якийсь зі знімальних днів я був настільки щасливий, що написав пост у Facebook. Знімали в полі, під час перерви сфотографували, як Олег відпочиває, сидячи в траві. Я підписав ці фото: "Коли Шульга входить у кадр – я перемикаюсь на автопілот. Знаю, що все йтиме добре". І Олег Шульга, Микола Береза, й Олександр Мавріц, який зіграв майора Абрамова, – вже українські зірки. Вони отримають цей статус після фільмів, які зараз виходять. Але індустрія – це складна система. Потрібні розвинена мережа кінотеатрів, повноцінні промо.
Як ставитеся до того, що в українські фільми на головні ролі запрошують у минулому популярних голлівудських акторів?
– Добре. Це відкритість, розширення ринку для вітчизняного кіно. У нас з'явилися амбіції. Україна більше не замикається на собі, не хоче бути на задвірках світового кіно.
У нас зіграв француз Жан Рено в детективній драмі "Останній крок". Тепер американець Роберт Патрік, британка Поппі Дрейтон – у фільмі "Захар Беркут" Ахтема Сеїтаблаєва. Нехай вони вже не зірки першої величини в Голлівуді, але для України це якісно інший рівень. Маємо припинити почуватися провінціалами. На сході від нас – лінія вогню. Маємо лише один напрям руху – на захід.
Із письменником Тарасом Прохаськом готуємо проект "Одноденна республіка". Історія базується на спогадах британського журналіста Майкла Вінча. Він був учасником подій 1939-го на Закарпатті. Тоді створили Карпатську Україну, яка проіснувала один день. Покажемо ще кількох реальних персонажів. Одна з них – Ен О'Хара Маккорман, кореспондент New York Times. Вона вже була пулітцерівським лауреатом, мала інтерв'ю зі Сталіним, Гітлером. Муссоліні. Фільм буде англомовний. На головні ролі запросимо британця й американку.
Ви здебільшого знімаєте драми, історичні фільми. Чи не вважаєте, що глядач шукає легкого кіно – комедій, наприклад?
– Не буває важкого й легкого кіно. Глядач хоче подивитися цікаво розказану історію. Після перегляду фільму лишається емоція. І не важливо – це воєнна драма, комедія, хоррор чи екшн. Вона має на 2 години, доки глядач у кінотеатрі, вихопити його з власного життя. Це вдасться, якщо картина не нудна.
13 
1
Коментарі