"ВИ МУСИТЕ ЗРОБИТИ ФЕСТИВАЛЬ, НАВІТЬ ЯКЩО ДОВЕДЕТЬСЯ РОЗТЯГНУТИ ПРОСТИРАДЛО І КРУТИТИ ОДИН ФІЛЬМ НА ПРОЕКТОРІ", – ПЕРЕКАЗУЄ СЛОВА ІНОЗЕМНИХ КОЛЕГ ПРЕЗИДЕНТ ОДЕСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ ВІКТОРІЯ ТІГІПКО. ЦЬОГОРІЧ ЙОГО РОЗПОЧАЛИ ХВИЛИНОЮ МОВЧАННЯ ЗА ЗАГИБЛИМИ НА ДОНБАСІ, В ОДЕСІ 2 ТРАВНЯ І НА МАЙДАНІ.
Від 11 до 19 липня на фестивалі показали 76 картин
СУБОТА, 12 ЛИПНЯ, 15.13
– Запитував, чи безпечно зараз їхати в Україну, бо тут біда твориться. А потім прочитав у Ісаака Бабеля, що Одеса – це гангстерське місто. Одразу захотів приїхати. Якби знімав фільм про Одесу, у ньому був би військовий корабель на фоні міста, – розповідає британський режисер 73-річний Стівен Фрірз у кінотеатрі "Родина". Торік його фільм "Філомена" здобув чотири номінації на "Оскар" і нагороду Венеційського кінофестивалю за найкращий сценарій. Героїня стрічки шукає сина, якого покинула в монастирі 50 років тому. Історія основана на реальних подіях.
– У 1960-х грав у лондонському театрі Royal Court. Велика Британія хотіла змінитися після Другої світової війни. Стали затребувані п'єси, яких раніше не було. Драматург став головним. Я прийшов у театр якраз під час цієї революції. Зустрів кінорежисера з Чехословаччини і почав знімати. Кажу студентам: щоб навчитися знімати фільми, треба попрацювати в театрі. Вони: "Чому?" – "Театр – це драма, її треба знати". Знову: "Нащо?" Тоді хочеться застрелитись.
16.21
До червоної зали кінотеатру "Родина" тягнеться 10-метрова черга на фільм "Чорний зошит Майдану". Вхід вільний.
– Всередину вже не пускають. У залі всього 180 місць. Ще половина людей сидять на сходах, – одеситка 33-річна Марина Губська з чоловіком і двома дітьми не потрапили на показ.
– Пустіть, під стінкою постоїмо, – просять глядачі волонтерів.
– Там уже даже стать негде. Приходите позже, из-за аншлага будет еще два сеанса.
Документальну стрічку про Майдан зняли 13 другокурсників Київського національного університету кіно ім. Карпенка-Карого. Її показували в українському павільйоні Каннського кінофестивалю. Студенти зібрали історії медиків, священика-байкера, активіста з Кривого Рогу, дружини вбитого даїшника.
– Ребятам 17–19 лет. Я бы хотел, чтобы они снимали кино о любви, а не превращались во фронтовых операторов. А ситуация сложная, это может случиться. Но любовь движет миром, а не война, – каже зі сцени продюсер стрічки і викладач 58-річний Юрій Терещенко.
– У день референдуму в Криму наших операторів Славу Пілунського і Вову Грузинова захопили в полон. Їх катували, били, називали "правосєками", – режисерка 43-річна Лариса Артюгіна викладає на курсі операторську майстерність. На Майдані знімала для документального проекту "Вавилон 13". Вона – дружина соціального психолога Олега Покальчука. – Часто чоловік зі мною на зйомки ходив, ставав за спиною. У Михайлівському соборі було дуже багато людей, коли відспівували Михайла Жизневського (один із перших загиблих під час штурму на столичній вул. Грушевського. – "Країна"). Олег силою робив для мене коридор і піднімав. Тоді хлопці з "Правого сектора" вперше зняли балаклави.
У Будинку профспілок на моїх очах згоріло шестеро. Встигла лише їх сфотографувати. Дивилася, кричала, плакала і молилась. Почав горіти, пішов дим. Десь на п'ятому поверсі з'явилися кілька тіней. Йшли важко й повільно до краю, мабуть, поранені. Встигла натиснути на затвор, потім язик полум'я все поглинув.
Після сеансу поволі виходить заплакана одеситка 60-річна Наталія. На перший показ стрічки не потрапила. 2,5 години чекала наступного під дверима.
– Сама была на Майдане несколько раз. Как сначала было здорово, на Новый год. Но потом погибли самые лучшие. Один парень говорил: "Понимаю, что назад нельзя, но вперед – так страшно". Все равно шли вперед.
НЕДІЛЯ, 13 ЛИПНЯ, 15.00
– Надіслав Пітеру Джексону своє відео з пробами. Через півроку він приїхав у Лондон на зустріч. Я прочитав кілька сторінок, усе здавалося легко. І тут Пітер запитав, чи я читав "Гоббіта". Вирішив сказати правду. Аби тільки не запитав, чи я бачив "Володаря перснів". Тоді режисер півгодини розповідав мені про Толкіна, переказав сюжет, – розповідає ірландський актор 31-річний Ейдан Тернер на своєму майстер-класі.
У "Гоббіті" зіграв роль гнома Кілі, в якого закохується ельфійка. Для зйомок трьох частин фільму знімальна група поселилася на два роки в Новій Зеландії.
– Багато днів просиджували без роботи в костюмах. Спершу одягали на себе м'язи, потім броню, спорядження від перегріву. На голові – перука, на лице чіпляли довгий ніс. Думаєш: убийте мене! Краще б зараз на сцені грав чи вина потягнув, ніж потом сходити на дивані.
Актор прямує на вулицю для автографсесії. За ним тягнеться шлейф легких парфумів, а далі – учасники кіношколи, переважно дівчата.
– Он мелкий такой, плечи узкие, – огрядна дівчина каже своїй подрузі.
Півгодини шанувальники фотографуються з Ейданом Тернером.
20.17
– Первые дубли "Теней" Параджанов показал в селе, в маленьком кинозале. Увидела – какой-то кошмар. Бросить театр "Современник" на такую ерунду? Подходим к Сергею: "Че-то не так". Он никогда не знал, что такое растерянность. Задохнулся: "Как?" Он думал, что это – гениально. Говорю: "Я этого не понимаю, сниматься не буду". Приходит новый материал. В нем была Таня Бестаева на стоге сена. Она вверху красивая, сексуальная. Потом сползает к Ивану, и у них любовная сцена. Я была потрясена, – розповідає з екрана акторка 76-річна Лариса Кадочникова, при цьому малює свій портрет.
Фільм Дмитра Томашпольського "Лариса Кадочникова. Автопортрет" показують у національному конкурсі.
– Я намалював би їй крила. Вона – неземна людина. З нею не можна говорити про борщ, хіба про дощ, – каже режисер 41-річний Олесь Санін. – Кадочникова – жінка кохання. Це її велике щастя й кара. До неї можеш доторкнутися, але розумієш, що така – не для тебе.
ПОНЕДІЛОК, 14 ЛИПНЯ, 15.03
– Когда автор знает заранее, что хотел бы вложить в головы зрителей, он делает пропагандистскую картину. Это может быть не политический фильм. "Любите меня" – это тоже пропаганда, – режисер 49-річний Сергій Лозниця веде майстер-клас про кіно як пропаганду.
Його документальний фільм "Майдан" з 24 липня виходить у прокат.
– Все беды человечества – от недостатка способности понимать информацию. Мы не умеем из нее создавать смыслы. Ответственность за пропаганду разделяют обе стороны. Те, кто создает нужную картину мира, и тот, кто бездумно принимает ее.
Когда приехал на Майдан, понял, что хочу снимать людей. Но не отдельного человека, второго, третьего – они не дадут представления. Это должен быть общий план, в крайнем случае – средний. Камера статична. Многофигурная композиция, которая может долго удерживать зрителя. Майдан – это классическая трагедия, где главный герой – хор. Не один персонаж погибает, а большое количество людей. Можно было предчувствовать, что произойдет. Как тут можно радоваться? Только восхититься мужественности и стойкости людей, защищающих свое право жить, как они хотят.
17.03
Свою тітку Марію та її сина Сашка зняв у документальному фільмі "Присмерк" режисер Валентин Васянович. Через хворобу Олександр п'ять років тому втратив зір. Живуть у селі на Житомирщині. У 82 жінка рубає дрова, доглядає худобу, їздить на велосипеді. Син навпомацки ремонтує техніку.
– Не муч мене, – Марія допомагає Сашку зібрати зварювальний апарат.
Не виходить.
– Ви мене все життя мучите. Я тільки роблю.
– Не треба робить, аби робить. Думать головою треба.
– Отако я буду й вам помагать.
– А ти мені й не помагаєш.
У фіналі до будинку привозять домовину для Сашка. Для себе таку Марія придбала раніше. Мати і син обговорюють, куди її поставити і як пофарбувати.
– Сашко помер через три місяці після фільму. Марія важко переживає, зараз вона в лікарні, – розповідає 42-річний Валентин Васянович. – Колись Сашко викладав у школі математику, хімію, біологію. Мав хобі переробляти техніку. З мотоцикла робив трактора, із нього – легковушку, з неї – знову мотоцикл. Навіть коли втратив зір, його весь час тягнуло до заліза. Мав власну родину, сина, але в них погані стосунки, з дружиною розлучені.
– У такому ж місці живуть мої батьки. Завжди дивувало, нащо домовини заздалегідь купували. Батьки разів із 10 запасалися горілкою на смерть, бо дорожчала. Потім вона випивалась, – каже член журі Міжнародної федерації кінопреси Оксана Волошенюк. – Це сильні люди, бо перед ними – прірва. Якщо сьогодні не триматимуть корову і не здадуть молоко за 2,50, то завтра загинуть.
18.32
– Есть глупенький детский анекдот: на пляже 3-летний мальчик смотрит на голенькую девочку такого же возраста и говорит: "Никогда не думал, что между украинцами и русскими есть такая разница". Она очень большая. Если ехать из Украины в Россию на машине и выглянуть в окно после границы, почувствуешь, что въехал на другую территорию. То же самое, как из Украины в Польшу, – каже російський документаліст 50-річний Віталій Манський. – Изо дня в день россиянин смотрит телевизор, где ему говорят: ты прав, Украина – это вообще не государство. Победили фашисты, бандеровцы продались американцам и прибивают 3-летних детей к чему-то. Приезжаю в Якутию накануне аннексии Крыма. В центре города стоят якуты с плакатами "Крым – наш!" На улице минус 30. Спрашиваю: "Вы были в Крыму?" – "Нет". – "Планируете?" – "Нет". Но они реально счастливы.
21.42
На Ланжеронівському узвозі близько тисячі людей зібралися переглянути картину "Хайтарма" – про депортацію Сталіним кримських татар. Головний герой – льотчик Амет-Хан Султан – приїжджає з війни додому в Алупку. Вночі за кілька годин усіх кримських татар виганяють з осель і вивозять у товарняках.
– Постоянно слышал, что мы обязательно вернемся домой, – розповідає режисер і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв, 41 рік. – Мое детство прошло в Янгиюле под Ташкентом. Единственный очаг культуры, который нам разрешили – народный ансамбль песни и танца "Хайтарма". Название ему дал мой дядя композитор Эдем Налбандов. Понимали: если не сохранять язык и культуру, превратимся в homo soveticus. Мустафа Джемилев часто бывал у нас дома. Отец полгода отсидел в одиночной камере за самиздат. Вернулись в Крым в 1989-м, когда мне было 16. Всегда слышал, что в Крыму везде море, горы и люди в красивых одеждах. Когда приземлились в четыре утра в маленьком симферопольском аэропорту, не понял куда я попал. Прошло только 11 дней после выпускного вечера. В Узбекистане остались друзья, первая любовь. Через три дня двоюродный брат повез меня в сторону Бахчисарая. Я услышал запах лаванды. Когда приехали в Судак собирать фрукты после поступления, увидел наконец горы и море. Тогда все срослось. В Крыму тогда велась массовая пропаганда, что приезжают звери, приносят в жертву детей. Сейчас это безумие возвращается.
2 
1
Коментарі