У київському видавництві "Артбук" вийшла книжка "Квартира 20" харківського фотохудожника 62-річного Романа Пятковки. У ній зібрані роботи 1980–1990-х.
– Це видання – спроба осмислити період пізнього СРСР і перших років незалежності України через тілесність і сексуальність, – каже Роман Пятковка
Фотоальбоми – це радянська практика. Тоді в них просто збирали роботи автора. Зараз фотокнига – це концепт, певна ідея. Для моєї її сформулювали галерист Павло Гудімов і редактор, мистецтвознавець Олександра Набієва.
Через відсутність студій у СРСР полігонами творчості для фотохудожників стали власні малометражні квартири. Таке мистецтво вивчає інтимні стосунки і проблеми. Наш особистий простір стає простором досліджень. Тому назвали книгу "Квартира 20". Це – помешкання в Харкові, на вулиці Садовій, де я жив у юності.
У 1980-ті на Заході почався бум радянського мистецтва. Роботи харківських фотографів стали шоком. Не очікували настільки нового, артистичного, концептуального. Згодом мода на радянську фотографію минула. З майже 500 тодішніх фотографів продовжують працювати тільки десять.
Відсутність якісної апаратури і фотоматеріалів призвела до утвердження "поганої якості" як естетичної категорії. Наприклад, ми навмисно недбало проявляли плівку. Крім того, робили так звані "бутерброди". Брали два кольорових слайди, накладали один на інший, поміщали в рамку і проектували на екран. Зображення виглядали сюрреалістичними і гротескними, давали простір для різних інтерпретацій. Зараз таке роблять за допомогою фотошопу.
У середині 1980-х у Фінляндії опублікували мою роботу, де скульптура Леніна тримає за груди голу дівчину. Через тиждень запросили в КДБ на бесіду. Перелякався, той страх досі пам'ятаю. Попросили принести всі свої картинки. Була напружена розмова. Сказали: якщо будете щось друкувати за кордоном, будь ласка, попередньо погоджуйте це з нами, ви ж – обличчя нашої країни. Напевно, це було моє перше визнання.
Не шукаю моделей через агентства. У мене це завжди люди з вулиці. Нещодавно зустрів двох дівчат у Львові. Думаю, найближчим часом роздягну їх і познімаю. На такі пропозиції реагують нормально. Відчувають, що роблю це з любов'ю. Що для мене вони – гарні. Сексуальна жінка – це в першу чергу особистість. Неважливо, який у неї колір волосся, очей, ніс чи зад.
Тіло – це засіб самовираження. Зокрема, через фотографію.
Одна з найновіших – серія "Третій Рим". На фото – оголені огрядні жінки в російських кокошниках на фоні Кремля. Це проект про те, що все погано. Монстр живе по сусідству і намагається на останньому диханні забризкати гноєм своєї смерті навколишні країни. Він рано чи пізно загине, як усі імперії. Я зобразив це іронічно. Це важливо в хвилини страху. Посміявшись над чимось, менше цього боїмося.
Українці платять велику ціну за свободу й незалежність. На Донбасі Україна воює не з Росією, а з радянською ментальністю, із "совком" усередині себе. І в цьому весь жах. Україні потрібні свіжі ідеї, нові форми і тренди. І потім треба поширювати їх у світовій культурі. Щодо мистецтва Україна зараз у дуже хорошому стані.
Ми – діти Радянського Союзу. Ще мине кілька поколінь, поки зникне той ген.
У художника має бути нерв відчуття болю або проблеми. І величезне бажання висловитися.
Якщо не можеш продавати своє мистецтво – ти не художник.
На Венеційському бієнале Україну представляють не так художники, як держава в особі міністерства культури. Вибір дуже суб'єктивний і кулуарно-кон'юнктурний. Я багато їжджу. У пострадянських Литві, Латвії та Естонії міністерство культури шукає гроші для існування художників і реалізації їхніх проектів. Воно не рулить, не обирає – кому, де і коли виступати. Просто створює умови для цього. Так само має бути в нас.
Для мене основний ринок – Захід. Тільки останнім часом мої роботи почали купувати тут. Це покоління 40-річних – айтішники, топ-менеджери. Їх цікавить культура, а не розмір квартири. Вони люблять мистецтво, вивчають його.
Харківська школа фотографії у світі мистецтва звучить як бренд. Один з її основоположників Борис Михайлов колись пояснював це жартом. Приїжджаєш в Одесу – там Чорне море. Виходиш, розводиш руки й кричиш: "Твою ж мать". І все добре. Приїжджаєш у Київ – там Дніпро. Розводиш руки й кричиш: "Твою ж мать". І все добре. А в Харкові – три смердючі напіввисохлі річечки. Не вийдеш і не крикнеш. Тому там виникло таке мистецтво.
Харків – це концентрація інтелектуальної і люмпенської свідомості. Місто заводів та університетів. Це плюс і мінус, між якими проскакувала іскра. З неї з'явилася не тільки школа фотографії, а й театр "Березіль". Багато відомих імен у кіно, музиці й живопису. Протистояння породжує конфлікт. Той приводить до рішення або зародження ідеї.
Неважливо, де працює український художник – у Берліні, Парижі чи Пекіні. Головне – не забувати свою автентичність. Якщо не відсторонишся від того, що відбувається на Батьківщині, залишишся художником. Митець, який обирає громадянство світу, перестає бути цікавим.
У роботах українських художників присутня самоіронія – по-перше. По-друге, помітне відчуття проблем країни. Воно може бути приховане. Наприклад, Роман Михайлов зробив інсталяцію з обгорілих шматочків дерева. Символізувала кримський флот, який знищили перед окупацією. А Роман Мінін експлуатує своє донецьке походження. Ці митці створюють українську знакову систему.
Сучасне мистецтво – інтелектуальне. Глядач повинен уміти зчитувати закладені у творах художні коди. Є колеги, які вивчають не світ довкола, а мистецтво, яке самі ж створюють. Це цікаво. Однак ближче глядачеві те, що має соціальний контекст.
Років десять тому стався бум китайського мистецтва на арт-ринку. Весь світ божеволів від нього. Тепер ця мода падає. Місце, що звільняється, потрібно зайняти українцям.
Спілкування зі студентами починаю з питання "Що таке хороша картинка?" – у фотографії, живопису, кіно. Правильна відповідь: гарна картинка – та, що значно відрізняється від інших красивих.
2 
1
Коментарі