— Чи справді волосся українських жінок найкраще у світі? — письменник Андрій Курков, 58 років, питає свою фінську колегу 42-річну Софі Оксанен. Презентували в Києві та Львові українські переклади письменниці. В її романі "Норма" головна героїня зіштовхується зі злочинним угрупованням, що контролює світовий ринок волосся.
— Я не аж такий експерт у цьому питанні. Але якщо бачите на голлівудських зірках нарощені коси, то будьте певні — це волосся з України. Світовий експорт цього товару під опікою мафії, — каже Софі Оксанен.
— У вересні у Фінляндії вийде мій новий роман. Сподіваюся, його теж перекладуть українською. Бо багато в чому торкається вашої країни. Коли в Україні почалася війна, подумала, що нарешті про вас більше почнуть говорити на Заході. Європейські політики, яких купила Москва, все частіше натякають на зняття санкцій з Росії. Що більше думаючих європейців, потенційних виборців дізнаватиметься про Україну не з випусків новин, а з художньої літератури, то краще. В книжці читача захоплює історія, він іде за персонажем, співпереживає, починає розуміти події. Не може опиратися своїм емоціям. Наприклад, більшість людей не розуміють, що таке Голокост. Чому це так страшно. Вони доходять цього висновку після перегляду фільму або прочитання художньої книжки, не зазираючи в історичну літературу.
Після пережитих емоцій європеєць вимагатиме від своїх урядів підтримати Україну в її боротьбі.
Торік у київському театрі Івана Франка відбулася прем'єра вистави "Очищення" за романом Софі Оксанен.
Головна героїня — естонка Зара тікає із сексуального рабства російської мафії. Сховатися їй вдається у хаті старої Аліїди. Молодість хазяйки теж була наповнена страхом, насиллям, зрадою. У 1940-х пережила радянську окупацію Естонії, депортацію в Сибір, шлюб з нелюбом-комуністом. Переосмислює життя, намагається звільнитися від почуття провини перед рідними, які не вижили в сталінських таборах. Виявляється, Зара й Аліїда — родичі.
У доробку фінської письменниці три романи, присвячені історії Естонії.
Її мати — естонка, працювала інженером, у 1970-х емігрувала з СРСР у Фінляндію.
— Дитиною їздила до родичів у радянську Естонію, хоча дуже важко було отримати візу, — продовжує Софі Оксанен. — Коли питають, ким себе вважаю — фінкою чи естонкою — відповідаю, що розум у мене нордичний, а серце — східне. Фінляндія хоч і була незалежною державою, завжди перебувала в тіні великого сусіда Росії. Після Другої світової, згідно з угодою про мир і дружбу з СРСР, у наших підручниках історії ніколи негативно не згадували росіян. Коли 1970‑го у світовий прокат вийшла британсько-норвезька екранізація оповідання Александра Солженіцина "Один день Івана Денисовича" про ГУЛАГ, у Фінляндії фільм не дозволили показати. Картину пізніше побачили лише по шведському телебаченню. І лише ті, хто жив неподалік західного кордону. 2010-го працювала над статтею "Страх за стіною" про радянський досвід естонців. На презентацію забігла купка дивних осіб. Вигукували проросійські гасла й щось про фашизм. 2012-го, ще до виходу мого третього роману про Естонію "Коли голуби зникнуть", у Гельсінкі путінська партія "Единая Россия" організувала прес-конференцію. На ній засудила мою книжку. Тоді це видавалося дуже дивним, але у Фінляндії — свобода слова.
Розуміла, що люди в нас почали забувати про Радянський Союз, про анексовані території (в результаті радянсько-фінської війни 1939–1940 років Фінляндія втратила 40 тис. кв. км. — ГПУ). Мою книжку "Сталінські корови" сприймали, як якусь нову важливу інформацію.
Коли роман почали перекладати іншими мовами, я зрозуміла, що ситуація в інших західноєвропейських країнах абсолютно така ж. Люди забули. І тому продовжила писати про це. Коли працювала над останнім романом, світ уже змінився, російська пропаганда вийшла на інший рівень. Мені було важливо подолати цей розрив пам'яті і знання. Показати, як реагувати, як читати російську брехню.
Естонії після 1991-го все одно довелося боротися за своє право бути незалежною. Зараз цей шлях проходить Україна.
На блузці Софі Оксанен — прикраса з портретом Лесі Українки.
— На жаль, немає її перекладів на фінську. Читала твори Лесі англійською. Думаю, це загальна характеристика Естонії, Фінляндії та України — у нас є хоча б одна важлива письменниця, яка сформувала національну ідентичність. В інших країнах такого автора або немає, або він не настільки впливовий. В Естонії це — Лідія Койдула. Цю прикрасу виготовила моя знайома фінська майстриня. Дуже добре, що ви шануєте Лесю Українку. Зрозуміла це, коли побачила її зображення на грошах.
3 
1
Коментарі