Дівчина клала голову на колодку і казала: ви мені її відрубіть, я за нього не піду.

В харківському видавництві "Клуб сімейного дозвілля" вийшла книга "Шлюбно-сімейно стосунки у традиційній культурі українців" фольклориста Ірини Ігнатенко.

 

Українці одружувалися не тому, що досягли статевої зрілості, один одного покохали, вирішили створити сім'ю, завести дітей. Шлюб давав економічну самостійність, - розповідає Ірина Ігнатенко. - До цього парубок чи дівчина жили при батьках, не мали своїх грошей чи чогось матеріального, чим могли б розпоряджатися. По друге, українці вірили, що людина має пройти всі головні етапи життєвого шляху. Народився, охрестився, одружився до 20 років. І все потрібно було зробити вчасно, у виділений період. Через рік після весілля завести дитину, далі скільки бог дасть. І вчасно померти. На старожилів дивилися з острахом, побоюванням, підозрювали у чаклунстві, чорній магії. Що вони живуть за рахунок чийогось недожитого віку, коли хтось помирає молодим. Зараз ми плекаємо нашу особистість, індивідуальність. А тоді треба було бути таким як всі і нічим не виділятися".

Хронологічно книга охоплює ХІХ ст. - від відміни кріпосного права в Австро-Угорщині 1848-го, Російській імперії 1861-го і до революції 1917 року. Науковець спиралась на власні опитування по селахусієї України. На архівні матеріали, записані попередниками-етнологами, фольклор, приказки, прислів'я, пісні.

"Позиція дівчат була пасивно-очікувальна. Вони не могли підійти до хлопця і сказати, ти мені подобаєшся, - продовжує Ірина Ігнатенко. - Дівчина мала зробити все для того, щоб привернути увагу і показати себе з найкращого боку. Чепурилася, мала яскравий одяг, з вишивкою, різні прикраси. А ще дівчина показувала, яка вона гарна господиня. Вміє вишивати, ткати прясти. Мала підготувати для майбутнього чоловіка сорочку, сватам вишити рушники. Був ще один момент – спільне спання дівчат і хлопців на вечорницях. Молодь винаймала хату, ночувала. Ложили солому, наверх рядна і там засинали. Очевидно, ці вечорниці створювали підґрунтя не лише для тісного знайомства молоді, виникнення симпатій. З'являлися покритки, дівчата, які народжували дитину поза шлюбом. Це була трагічна ситуація. Дівчина вважалася зіпсованою, бо перейшла в категорію жінок фізіологічно, але не мала весілля. Ставала ізгоєм традиційного суспільства.

 

Одружити дітей намагалися якнайшвидше. Побутувала приказка "Хто рано встає діло зробити, хто рано жениться – дітей до розуму доведе". Але одруження залежало в першу чергу від батьків.

-Якщо казали ні, діти нічого зробити не могли. В українців було сильне поняття про рід і батьківське благословення. Навіть сирітське весілля не могли відбутися без названих батьків. Це були або хрещені, або старші поважні люди. Вважалося, без весілля і благословення щастя не буде. Десь втекти, одружитися, скитатися по світу молоді не наважувалися. Були змушені скоритися волі батьків. Траплялися різні ситуації. Є згадка, коли дівчина клала голову на колодку і казала: ви мені її відрубіть, я за нього не піду. Але зрештою йшла, бо діватись було нікуди.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Цензори називали авторку "Мистецтва кохання" божевільною

Про шлюб і родину в українській етнології написано чимало. Я піднімаю теми, які довгий час були заборонені, закриті, уникалися та замовчувалися з різних причин. Акцентую більше на проблемах, ніж на радощах, бо етнологам було про це незручно і важко писати. Це показували українську культуру не так би як хотілося.

Наприклад, весільний обряд, коли привселюдно після весілля перевіряли дівчину на цнотливість. Молодих проводжали до комори. Співали сороміцьких пісень. Деякі з них порнографічні, описували, що і як робити. Бо молоді могли просто не знати. Давали півгодини виключно на статевий акт. В цей час не полишали, стукали, питали, чи скоро. Потім заходили й дивилися на результати – на скривавлену сорочку чи простирадло. Носили селом, чіпляли на жердину на хату. Якщо крові не було, наречену принижували, ображали. Наприклад, ставили ступу, щоб вона товкла. Ніби вона вже товчена. Називали "неціла" і так далі. Якщо наречений не міг наречену, то запрошувався дружка, який мав це зробити. Мене саму це шокувало, але в джерелах є згадка. Це говорить про те, що як такої індивідуальності не було. Дружко – це був кровний родич нареченого. І для представників роду не так було важливо, чи це Іван, чи це Степан. Роду потрібна була така ініціація. Кров розглядалася в позитивних тонах. Якщо дівчина цнотлива - буде худоба плодитися, на полі родитися, і все буде добре.

Для нової родини батько давав сину шмат землі. З боку нареченої посаг - це худоба, гроші, скриня з полотном, горщиками, глечиками. Жінки мали певну незалежність. Молочні продукти, городину продавали на ярмарках. Гроші, використовували за власним бажанням. Був чіткий розподіл: що має робити чоловік, а що жінка. Вважалося, якщо дружина допомагає чоловіку робити його роботу – то це добра жінка. А якщо навпаки – це не дуже. В фольклорі висміювалося такі чоловіки. Наприклад, захотів допомогти зварити вареники, кинув не в окріп, а в холодну воду, вони злиплися.

 

Розлучитися було складно. Чоловічий алкоголізм був проблемою номер один в українських родинах. Вважалося, що випити разом гуртує, об'єднує, скріпляє угоду. Вживали горілку усюди: на весіллях, похоронах, коли закладали хату. Це могло розбещувати певних чоловіків, штовхати до алкоголізму. Тоді фактично вся робота лягала на жінок. А чоловік думав тільки про те, де б випити. З хати все виносилося і пропивалося. На чоловічий перелюб дивилися крізь пальці. Жінка не мала звертати увагу на зради чоловіка, якщо він добрий господар, про все дбає. Влаштовувати істерики для неї було невигідно. Могла втратити чоловіка, вся робота лягла б на неї.

Розлучення дозволяли коли чоловік не міг мати інтимний зв'язок з жінкою. І відповідно мати дітей. Тоді жінка подавала до суду, справу розбирали. Були спеціальні лікарі, які обстежували чоловіче "єстество". І якщо медично доводили, що дійсно не здатен до сімейного життя, їх розлучали. Чоловіку забороняли вдруге одружуватися. Але це було соромно для обох. Причину бачили в чорній магії, що пороблено, шукали знахарів, лікували. Є реальна історія, коли одна жінка так терпіла 17 років"

×