Художній керівник Львівського духовного театру "Воскресіння" Ярослав Федоришин вважає, що сучасний театр забагато захопився документалістикою. На сцені, вважає режисер, варто говорити про вічні теми, однак новими засобами.
Ми практично говоримо тільки про вічні теми. Навіть у наших вуличних виставах. Такі теми як жертовність, совість, кохання, вічність, космос, небо і твоє існування на землі дуже важливі. Останнім часом мене мілкі документальні теми не цікавлять. Тема війни присутня теж в Евріпіда, і то по великому рахунку. Воно повинно існувати, я не заперечую, але мене вже ці теми не дуже цікавлять.
Вважаєте їх на сцені поверховими?
Мені видається, що поверхові. Показувати натуралізм в театрі, мені видається, не потрібно. Театр має свої інші засоби. В інший спосіб можна вивести на якусь образність. Тому що ми не переграємо Майдану, Іловайська чи сьогоднішнього перебування нащих хлопців в АТО. Це переграти неможливо.
Люди і в новинах це бачать.
Звичайно. У нас навпаки — новини перетворилися в жах. Мені завжди подобалося, що за соціалістичної доби ніколи не показували поганого по телебаченню. Вони все рихтували, щоб люди бачили вигадку, міф про те, що все прекрасно, що працюють стаханови.
Ви вважаєте це хорошим прикладом?
Ні. Але коли я прокидаюся, вмикаю новини і чую, "там щось вкрали, там втопились, того вбили", це загружає негативом дуже сильно.
В час війни людей більше тягне на веселі жанри?
Так, я переконаний в цьому, і в нашому театрі останнім часом ми зробили багато вистав легких, комедій, на яких людина відпочиває. Неможливо щодня дивитися "Іфігненію в Авліді", бо це важкий матеріал, важка тема. Ми зробили експеримент — грали її у себе у Львові цілий місяць щодня.
Як ви самі це витримали?
Я то витримав, бо був у цей час на постановці в Угорщині, а от актори... Це було дуже важко. Але найголовніше, що весь час був переповнений зал. Хоча зал у нас камерний — сто місць. У нас є свій глядач у Львові, якого вистачає на 30 вистав зразу. Вони ходять на кожну прем'єру, хоча ми не так багато їх робимо на рік, бо не маємо фінансів на це.
Сучасні події можна не подавати натуралістично. Але ж є сенс їх винести на сцену, щоб осмислити.
Зараз рідко знайдеш хороші п'єси про сьогоднішнє життя. Я застав ще МХАТ Єфремова. Тоді ставилися вистави сучасних авторів, і можна було на цій драматургії показати сьогодення, і воно зовсім не плоске, а доволі глибоке було.
Для мене театр не в слові, а поза словом. Якісь метафори важливі. Дуже важко знайти п'єсу, яка є сьогоднішньою. Візьмемо приклад американської драматургії. Геніальну п'єсу "Серпень. Графство Осейдж" поставив у Києві Жирков в Молодому театрі. Я здивувався, тому що я там п'єси не пізнав. Вони вирішили собі побалуватися в комедійний театр, коли це трагедія родини. Вони так от ставлять.
Мелодраму Кропивницького "Розбите серце" ми перемістили з 19 століття у 1920-ті роки — у довоєнний Львів, і це сприймається дуже класно.
Радує, що ваші персонажі грецької трагедії поводяться як наші сучасники, а не античні герої.
Ми хотіли, щоб вони виглядали як люди з помойки. Накупили багато речей з секонд-хендів, і художники по костюмах навіть не зшивали їх, а зв'язали шнурками. І ці вічні тачки чи то кравчучки, і ці коробки, в яких ми звикли проводити життя — це теж сьогодення.
Але ми говоримо про вічні і серйозні теми. Я вважаю, що в нашій ситуації війни кожен хлопець, який пішов воювати — це вже його жертвоприношення, бо він не знає, завтра виживе чи ні. До цього свідомо хлопці ставляться. У мене дуже багато друзів загинуло і дітей друзів — молоді хлопці, 21, 23, 25 років. Це болісно — завжди говорити про війну, але вона є, і все.
Зараз театр так само впливовий, як у часи Кропивницького?
У той час, коли Кропивницький жив, люди забавлялися в театр, бо вони були багаті. Зараз театр інший. Ми дуже багато подорожуємо і знаємо, які театри в Німеччині, Голландії, Китаї, Кореї чи Ірані. Всюди є різний підхід до театру. Театр — це не заробляння грошей. Бо театром заробити дуже складно. В той час вони не заробляли. Тільки вкладали.
Наш театр "Воскресіння" починався в 1990-році. Ми за ці 27 років змінили разів двадцять форму існування на сцені. Раніше ми ставили тільки класику — Стрінберга, Байрона, Клоделя. Сьогодні я розробляю з акторами на репетиціях іншу технологію - гру через розуміння. Я вважаю, що театр взагалі робиться в тиші. Ми зараз працюємо над п'єсою французького автора Вебера "Вечеря з дурнем". Будемо грати не на сцені, а в палаці Потоцьких, тому що нам потрібна форма самого палацу. Будемо з'ясовувати, хто з нас дурень.
Чим цікаві вуличні вистави?
Вуличні вистави — це як живе кіно. Там все трошки по-іншому. Це є асоціації. Ми не будуємо історії. Ми будуємо якісь асоціативні плани мої, які я знаходжу в тому чи іншому творі. Тут простір інший: розраховано на те, що глядач мій прийти, стати, подивитися, скільки хоче, і піти. Якщо його щось зацікавило, він додивиться, якщо ні, він піде.
Ми робимо вуличну виставу Вишневий сад. Весь Чехов — у тексті, а ми робимо "Вишневий сад" про те, що поза текстом, про що ці герої мовчали. Він поставлений у 2006 році. Ми його зіграли в 28 країнах світу, але є якісь сцени, на які реакція людей з різних країнах однаковісінька.
17 
4880
Коментарі