Наша культурна стадщина досі мовчазна - Ігор Пошивайло

Ми досі не навчилися давати життя нашій історичній сподщині. В радянські часи їй не давали голосу, а зараз ми просто не знаємо як це зробити.

Музей Івана Гончара збирав українські старожитності, які в радянських експозиціях представлені не були. Україна в СРСР - це був соцреалізм і кітч. А наше народне мистецтво ніхто не бачив, воно було ув'язнене в запасниках. Але саме воно стало основою сучасного професійного мистецтва - український мордерн, авангард, бойчукізм. Церкви руйнували, а їх атрибути, елементи інтер'єру, ікони, скульптури валялися на смітниках. Народний живопис тоді ніхто офіційно не збирав. Ні вишиванки, ні килими чи рушники і навіть давні світлини не вважалися художньою чи історичною цінністю. Партія і комсомол молодь переконували, що минуле - це вчорашній день, відмовляємося від плугів, дідів, забобонів, архаїхи, вперед в міста до комунізму!

Зараз народна культура вже перестає мовчати. Її зберігають, відтворюють і переосмислюють по сучасному.

Але багато українських музеїв, маючи велику спадщину, все ж не вміють чи не можуть дослідити, інтерпретувати і показати її належним чином, тому ці речі лишаються мовчазними.

Будь-яка річ, подія, явище повинні бути зрозумілими, як вважали батьки-засновники американських музеїв, і домогосподарці, і матросу, і науковцю. Скажімо, експонується вишиваний рушник, давній, красивий, але де його персональна історія, розшифровка символізму та функціональності? Хто зараз назагал знає, що колись були рушники приміром двосторонні? Вони вивішувалися на різні сторони в залежності від того, чи це свято, чи будень. Був рушник в Івана Гончара, який він купив на базарі . Тим рушником із химерним орнаментом знахар лікував певні хвороби. Якщо цей рушник просто повісити у вітрину, що він розкаже крім естетики?

Не видно за речами людей, які їх породили чи користувалися. Це ще радянська традиція, коли все було знеосіблено. Не було за мовчазними, хоч і красивими речами ні історії, ні людини, ні середовища, ні нації, ні цінностей, а відтак - зв'язку із сучасністю, важливістю цієї речі для відвідувача.

На Майдані. Коли було побиття студентів 30 листопада громадські організації й окремі активісти засудили дії влади, а державні інституції не могли зорієнтуватися, що відбувається. Музеї довго мовчали: вдавали, що нічого не відбувається. Згодом Музей Гончара видав у соцмережах заяву про засудження такого силового сценарію. Потім почали долучатися інші музеї.

Формально пострадянські музеї ще з радянських часів служать владі, є її ідеологічним знаряддям. Так по інерції склалося. Бо держава фінансує ці музеї, тому вони дуже залежні, несамостійні і пасивні. В їх експозиції була чітка цензура. Їх контролювали. Там не було випадкових людей в керівництві - зазвичай були дружини кадрів кдб чи компартії - тобто люди, які вважалися надійними.

Ця модель назагал перейшла до незалежної України. Музеї були безініціативні. А без належного фінансування стали ще й безпорадні. Як ми можемо змінюватися на краще, якщо зарплати низькі, грошей на розвиток катма? Коштів немає, музеї непопулярні, в них ніхто не ходить. Вони тримаються лише на якійсь мінімальній фінансовій крапельниці й ентузіазмі співробітників.

Амерканська музейниця Лінда Норріс вперше приїхала до України у 2009 році за програмою Фулбрайта. Пізніше проводила тут культурний аудит.

Після побиття студентів вона написала пост: "Що б я робила, як би була директором київського музею,прямо зараз". Відчинила б двері для протестувальників, почала б збирати артефакти, усні історії, документувати події, виходити в народ. Я подумав: чому те, що для американців здається такими природним і органічним, для нас - проблема?

У грудні 2013 наш музей Гончара виніс свої освітні програми на Майдан. Ми зрозуміли, що аудиторії наші не в межах стін знаходяться. Спробували нову модель поведінки - вилізли з "теплої ванни", власної бульбашки і почали шукати нових відвідувачів. На майдані постійно був рух, люди, преса. Це виглядало спочатку як фестиваль. Організовували різдвяну ходу, майстер-класи з танців і співу. Майданівці підходили до нас і запитували, де вони можуть купити такі ж красиві народні хустки, як у нас, для своїх дівчат.

Потім ми почали збирати експонати і свідчення, записувати усні історії протестувальників, проводили майстер класи. Кожен знаходив там свою нішу. Цим Майдан і був потужним: була чітка самоорганізація по горизонталі.

В січні сформувалася наша громадська ініціатива - Музей Майдану, в якій були представлені Музей Івана Гончара, Софія Київська, Музей Ханенків, заповідник "Тустань" та дві громадські організації - Самооборона Майдану і Агенція культурних стратегій .

Так ми працювали до літа 2014 року, коли об'єдналися із постамайданівською ініціативою Музей Свободи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Із закінченням революції забуваються її гасла

Збирали артефакти, усні історії, вели облік нерухомих об'єктів прострілених фасадів будівель, сіті-лайтів, документували великі елементи барикад, згорілі бронетранспортер і автобуси біля Жовтневого, водомет. Влаштовували виставкові та освітні проекти, дискусії та воркшопи із залученням іноземних експертів,

Інші активісти робили виставки за кордоном. Сергій Фоменко з "Мандрів", наприклад, показував іноземцям твори митців про Майдан і барикадний хендмейд. Мандрівний проект "Мистецтво Майдану" Наталі Мусієнко облетів увесь світ. Однак пік захоплення Майданом в Європі і Америці минув дуже швидко.

По інерції він тривав, можливо, рік. Але після початку війни на Донбасі для заходу стало зрозуміло, що пріоритети змінилися.

З іншого боку, інформаційна війна стала ще активнішою, і тому всі наші спроби якимось чином більше говорити світові про Майдан і загрози з боку Росії не мали такого впливу, як російська пропаганда.

Інтерв'ю з Ігорем Пошивайлом читайте в наступному номері журналу Країна.