Останні кілька років Київ майоріє білбордами та афішами проповідника Володимира Мунтяна, котрий обіцяє вилікувати від всіх хвороб та прогнати диявола. 10 років тому в Дніпропетровську він заснував "Духовный центр "Возрождение", віднедавна такий з'явився і в столиці.
Щовихідних на службу туди приходять сотні людей, а кілька разів на рік "божий помазанець" влаштовує "терапію" багатотисячному натовпу у Палаці спорту. На "Разрушение родового проклятия пастором Владимиром Мунтяном" приходжу за 40 хвилин до початку. Біля входу в Палац спорту – кількатисячний натовп людей і десятки міліції. Юнаки з бейджиками косо дивляться на мою вишиванку. Всередині – багатотисячна юрба (за приблизними підрахунками – близько 14 тисяч осіб), людям не вистачило сидячих місць. На кожному сидінні листівки з анонсами наступних служінь: "Происхождение и природа проклятий", "Исцеление женских болезней", "Разрушение проклятья фатального невезения".
Захід починається бадьорою піснею соліста і хористок. На сцені чоловік 20. Всі в білому. Музика нагадує кантрі, співають: "Мы тот народ, у которого господь есть бог… Здесь ты обретешь судьбу от царя царей. И придёт время, когда каждый из нас станет тем, о ком мечтает небо. Нас невозможно остановить!" Народ в залі пританцьовує, дехто підспівує. Публіка – переважно люди віком за 50. Після третьої пісні на сцену виходить Мунтян з дружиною. Хто сидів – встають. Мунтян повідомляє, що "какие-то демоны позвонили в милицию и сказали, что у нас здесь бомба! Они хотят сорвать наш крусейд, говорят, что я второй Аделаджа! Ну, спасибо за такой комплимент, не даром я тут проповедую, раз с самим Сандеем сравнивают! Но никто не сорвет наш крусейд, потому что с нами Иисус! Божий дух уже зашел в этот зал, я чувствую его! Давайте же поприветствуем святой дух!"
Люди підіймають обидві руки догори, долонями в зал. Мунтян оголошує початок "разрушения": "Слепой прозреет, а инвалиды встанут со своих колясок!" В залі чути одиничні крики і стогони. "Демон рака, выйди вон!", – кричить Мунтян. Крик і стогін стає масовим, дебелі охоронці виводять із зали на сцену людей, які театрально звиваються в судомах. Мунтян торкається їхніх лобів з криками "Демон рака, выйди вон!" Люди в корчах падають долі. Приводять наступну партію – і сцена повторюється. Один з наглядачів помічає мій фотоапарат і наказує перестати знімати. Дівчина позаду бубонить неіснуючою мовою і закочує очі. Чоловік, що сидить позаду, каже сину: "Ну что, еще немного посмотрим и пойдем, или ты еще хочешь посмотреть?"
Крик в залі не вщухає, на сцену пачками виводять під руки людей в корчах. Намагаюсь протиснутись до сцени. Люди не пускають, дехто штовхає ліктями. Наглядачі підозріло зиркають на мою вишиванку. Пропадає звук. Мунтян бере гучномовець. "Они знают, что здесь будут чудеса, иначе они не мешали бы нам! Они хотят, чтобы чудес не было, но они будут! Вот, я чувствую, что здесь кто-то только что исцелился от рака!", - каже він.
Пускають відра для пожертв. Кидають здебільшого двадцятки і п'ятдесятки. Компанія хлопців коло мене театрально закочують очі та імітують обрядовий танок. Не витримують і сміються.
"Гадаю, у подібні секти можуть ходити лише люди у повному відчаї. Медицина їхнім болячкам зарадити не змогла, батюшка в церкві лише радить молитися, а тут гарантують зцілення. Показують цих клоунів, з яких начебто біс виходить. Переконаний, що Мунтяни – звичайні шахраї, проте, можливо, хтось і вилікувався самонавіюванням", - ділиться враженнями 24-річний Сашко, що прийшов із цікавості. Сашка перебиває його друг, 22-річний Едік: "Поки вони думають, що лікуються, їхні болячки запускаються ще більше. Замість того, щоб лікуватися, люди витрачають час на шарлатанів, а коли помирають, їхні родичі думають, що запізно звернулись до "цілителя". Я по телевізору таких бачив".
За тиждень іду до новозведеного духовного центру "Відродження" на "Освобождение от духа депрессии". Приміщення неподалік станції метро "Видубичі". Зал приблизно на тисячу місць. На сцені - співак в білому та хористки. Співають кантрі-сонг "Мы тот народ, у котрого господь есть бог". На кожному сидінні - конверт для пожертв. На конверті потрібно сказати суму десятиної (себто десятої частини доходу, що прихожани мають віддавати церкві) та ім'я. Чоловік, що сидить поруч виводить своє прізвище на конверті і цікавиться в мене: "А Вы были на прошлой неделе во Дворце Спорта? Люди с колясок вставали, представляете? Двое встало с колясок!"
Через кілька пісень, стоячи та піднісши руки догори, прихожани вітають на сцені Мунтянів. Володимир Мунтян у новому сірому костюмі, його дружина – в короткій світлій сукні. Довге волосся з салонною укладкою, високі підбори та яскравий макіяж. Мунтян розказує про своє недавнє побачення з богом і розважає публіку анекдотом: "Сотворил Господь Землю, посмотрел – хорошо. Сотворил Господь Мужчину, посмотрел – хорошо. Сотворил Господь женщину, посмотрел – ну ничего…накрасится!" Зал сміється, жіночки плескають в долоні.
Мунтян питається, чи подобається людям цей новий храм. Люди викрикують "Алілуя!" В наступні півгодини Мунтян закликає жертвувати свої десятини, аби подібні храми зводились у всіх українських містах, а не лише в Дніпропетровську та Києві. Та й за цей храм ще не до кінця заплачено: "Мы внесли задаток, и тольки с помощью ваших пожертв мы сможем выкупить это помещение и распространять евангелие!" Звучать суми в 300 тисяч та $1,5 млн.
"У меня тут недавно спросили, не покупаю ли я себе машин за счет пожертвований? Я не понял, а что в Киеве у вас такое бывает? Бывает, что священник на деньги прихожан покупает что-то себе? Да какой же он тогда священник?! Я не понял, это у вас действительно такое есть? Я себе вообще давно ничего не покупал. А…вот, галстук купил (сміється він і в залі)…за 300 гривен (сміється), или может больше".
40-річна Марина прийшла сюди з двома малими дітьми: "Я уважаю все церкви и всех верующих людей. Но именно здесь есть дух святой, божее помазание, а без него любая молитва – это просто слова. Я уже давно с богом, и бог сделал для нас много чудес: раньше я была бесплодна, а теперь у меня трое детей".
Наступного тижня йдемо на лекцію "О демонологии". Скласти мені компанію запрошую блогера Сашу Шапіка. Заходимо всередину, співак в білому та хористки грають свою кантрі-сонг про Ісуса. Саша йде під сцену та починає зйомку. Вже за хвилину двоє дебелих охоронців прямо під сценою скручують йому руки та ноги і виносять з зали. В цей час люди, не звертаючи жодної уваги на те, що відбувається, співають "Слава Ісусу!" та "Алілуя". Біля самісінького входу в храм вже троє дебелих молодиків з бейджами б'ють Сашка: один душить за шию, другий б'є поперемінно то в лице, то в нирки, третій викручує руки та намагається вирвати фотоапарат. Всі троє лаються матом, один повторює: "Стирай все или тебе хана!"
Стою осторонь і дістаю фотоапарат. Вже за якусь секунду наскакує агресивна жіночка і б'є по руках. Вона кличе на підмогу одного з дебелих, що б'ють Сашка. Величезний лисий мужчина з татуюваннями в рожевій сорочці та темних окулярах акуратно викручує мені руки і затуляє об'єктив. Жіночки, бабуні з дітками в цей час смиренно проходять повз. У Сашка синець під оком, кров з губи та сліди задушшя на шиї. Його фотоапарат з розбитим екранчиком. Дебелий мужчина в рожевій сорочці пропонує нам закурити і залишає номер свого мобільного "для подальшої співпраці".
"Найбільше мене здивувала реакція людей: мені викручували руки в їхньому божому храмі, а їм було байдуже, мене били на їхніх очах, а вони продовжували співати. І чого це мені не можна знімати? Виходить, якщо в мене є камера, бог мене менше любить?" – розмірковує трохи згодом Сашко, тулячи пляшку холодної води до розбитого обличчя.
2 
1
Коментарі
148