Режисер Крістіан Жерєгі у жовтні презентував документальну стрічку про бійців на передовій "Край землі. Зона АТО". Цей фільм Крістіан знімав з літа минулого року. Режисер 8 місяців брав участь у бойових діях у складі добровольчого батальйону "Київська Русь". Повернувся до Києва в лютому. Зараз працює над повнометражним ігровим фільмом "Неоголошена війна".
Після 8 місяців перебування на війні що особисто для тебе забути найважче?
У кожної людини настає своя межа. На війні немає поняття часу. Для кожного він свій. Не знаю, чим там можна рахувати час — кількістю побачених смертей, кількістю поранених, яких ти на своїх руках тягнув, чи кількістю смертей, які сталися після твоїх вистрілів. Не знаю, чим можна визначити межу людських сил. Військова журналістика передбачає, що ти повинен лізти в саме пекло. Обстрілюють якусь ділянку - ти туди цілеспрямовано їдеш. Таким чином у тебе крива чутливості значно більше коливається, ніж у того, хто на прифронтовій зоні всю службу відстояв копаючи бліндажі.
Пройшло півроку, і тільки зараз я якось приходжу до тями. Мені до сих пір сняться сни. Щоночі досі переживаю бої: чи то лежу під обстрілом, чи намагаюся вийти з оточення. Це у всіх так, я думаю.
Але найгірше палить нерви на війні — чекання. На третій день вимушеної бездіяльності нерви здають. Будь у нас там достатня кількість своїх мінометів, я би тільки просив: дайте мені шнур, за який можна смикнути, щоб щось відбулося. Я б хоч трохи заспокоївся, якби був якийсь прямий стрілковий бій, хоч якийсь контакт із ворогом. А так все просто падає - вибухає, падає - вибухає. Це пиздець як виносить голову. Після одного розриву міни у трьох кроках від мене я летів в одну сторону, камера в іншу.
Ні разу не пошкодував про те, що відкладав камеру і брав до рук зброю. Страх дуже швидко зникає. Його вже після Криму не було. Була злість, роздратування — зовсім інший набір емоцій. Коли по мені стріляють, це викликає не страх, а перший рефлекс — дати хорошу "отвєтку". Коли ти її дати не можеш, це жахливо деморалізує. Тебе б'ють, а ти не можеш відповісти - не найбільше біда на фронті.
З Пісків виїжджав по коридору, що наскрізь прострілювався. Правосєк, який сидів зі мною в машині, постійно хрестився. Я не міг уявити такого. Правосєки — хлопці без гальм. Можуть на уазику кататися по аеропорту, куди навіть інколи танки боялися заїхати.
Шкодую, що не лишився. Якби мені вистачило нервів і не був таким втомленим, поїхав би в аеропорт. На передку все інакше: настільки хитка межа між життям і смертю, що починаєш по-новому сприймати цінності. Це особливе місце — край землі.
Ти казав, що згладив певні гострі моменти у фільмі "Край землі". Чого не побачив глядач?
Смерті бійців, трупи, обгорілі останки. Екран таких кадрів не витримує. Навіть поранених не показував. Одну волонтерську машину підірвали просто в кадрі. Я цей кадр, звісно, не поставив. Вирішив для себе, що це кіно не про війну Тому що про війну знімуть ще багато. Цей фільм про добровольців, про їхній вибір.
Мені закидали, чому не знімаю соціальних речей. Але цього соціального трешу про переселенців повно в новинах. Все-одно 90 відсотків цих переселенців, забравши в Києві все, що можна, повернуться назад до себе додому. Тому мені ця тема абсолютно паралельна.
Телеверсія фільму — більш зрозуміла для звичайного глядача. Картина відносно рівна — позбавлена ідеологічних протиріч. Хоча я люблю показувати в кіно суперечності. Однак для нашого глядача шукав емоції достатньо однозначні. Режисерська версія була б значно складнішою і довшою.
Як на твій фільм реагують росіяни?
Вони другі в статистиці перегляду після українців. Пишуть ватні коментарі. Але що цікаво — фільм додивляються до кінця.
Зараз ти знімаєш повнометражний художній фільм про війну "Неоголошена війна"?
Так. Але шлях до створення цього фільму такими колючками порослий! Після політичної і більше економічної відмови приватного спонсора зараз ми будемо добиватися державної підтримки.
Сценарій написаний ще навесні. Але дорога до реалізації — це щоразу боротьба дуже непроста. Це буде збірник, альманах з багатьох кіноновел, присвячених темі війни. За задумом його мають знімати різні режисери. Я цей проект ніколи не планував лише для себе. Хотів би, щоб наші діячі мистецтва могли висловити свою позицію стосовно цих подій. Сценарій писали сценаристи, яких я дуже довго шукав. Хто з них пройшов АТО, хто пройшов уже три війни.
У фільмі покажемо історії людей, які були зібрали на фронті, і які в сенсі кінематографічному й емоційному несуть величезний потенціал.
Коли чекати на його появу?
Усе залежить від наших чиновників. Доля цього фільму буде показовою. В українському кіно останніх десяти років народилося дуже багато потужних корупційних схем. Все, що відбувається зараз з кіно, показує реальний стан справ у владі.
Але якщо буде позиція, що "у нас війни в країні не було", і через це держава далі ставитиме палиці в колеса виробництву патріотичного продукту, то з цими представниками влади ми будемо боротися. Якщо вони будуть нам протистояти, то ми зробимо так, що вони будуть "протилежати".
Що скажеш про якість серіалів, які знімають в Україні замість російських?
Поки що ми знімаємо огидне мило з розряду "Москаль-2". Що ще гірше: намагаємося знімати серіали про війну, не використовуючи досвід людей, які до неї були причетні. Показуємо картинку, яка має мало стосунку до реального життя. Як можна було з таким акторським складом — Ахтемом Сеітаблаєвим, геніальним Олексієм Горбуновим - прогнутися під продюсерів, які не мають ніякого уявлення про те, як це виглядало насправді? Ні художник, ні оператор, ні режисер таких серіалів носа не висунули в АТО ні разу, щоб на власні очі побачити правду.
В інших жанрах багато достойної продукції за останні роки. Але якщо вже берешся за війну, то відправ художника в АТО пожити тиждень. Мирослав Слабошпицький, коли я йому запропонував участь у нашій історії, правильно мені відповів: сумнівається що він як режисер, який не був на війні, потягне цю тему. І це підхід розумної людини, яка оцінює свої можливості. Художників і операторів нашої картини ми переконали поїхати в АТО. Вони там побули, і на екрані вже не створять неправди, як мінімум.
Буває неправда, а буває відсутність правди.
Поки що ми бачимо на екранах просто "щось" відзняте на животрепетну тему. Перше, що спало на думку сценаристам.
Дехто каже, що зараз взагалі рано знімати таке кіно, що потрібен час, щоб все осмислити. Ти з цим не згоден?
Це кажуть від імпотенції ті боягузи, які хочуть і далі знімати свою голубу муть. І щоб їх ніхто не запитував: а чого ви не знімаєте про головне? Вони не здатні висунути носа зі своєї київської монтажки і поїхати в АТО, подихати цим повітрям. Саме під час війни найголовніше — давати людям патріотичне мистецтво. Скільки фільмів випустила Америка під час ІІ Світової війни. Скільки випустили Німеччина і Радянський Союз. Навіть В'єтнам знімав фільми про своїх солдат. Одним нам потрібен час, щоб подумати, як нам показувати кіно про війну.
Або знайти фінансування на хороші проекти.
Має бути державне фінансування. Де фільми? Війна уже іде два роки.
Ну ось на часі кіно про аеропорт, "Кіборги".
До речі, цей фільм має вийти дуже непоганим, на справжньому матеріалі і на справжніх подіях.
В АТО людей мистецтва багато?
Чимало. Особливо минулого року були. Романтики, волонтери, добровольці. Їх вистачає. Там можна знайти представників будь-якої кінопрофесії. "Неоголошену війну" ми найвірогідніше будемо знімати в АТО. І знімальна група у нас буде та, яка бачила це все на власні очі.
Відповідно й акторів, які були очевидцями, треба знайти.
Так. Ще задачка, до речі знайти достатньо чоловічих персонажів. Будемо відкривати нові. Але звісно, це мають бути саме актори. Кращий патріотизм — це професіоналізм. Мені мій тато колись сказав цю фразу давно, я її дуже добре запам'ятав.
Хоча я втомився вже знімати про війну, чесно кажучи. Хочеться знімати щось прекрасне, дарувати людям тепло і добро. Тому я хочу, крім кіно, зайнятися й іншим напрямком — музикою, створювати красу.
Що тебе надихає?
Зараз мене як режисера більш за все надихає музика. Ще й тому, що коло моїх друзів в Україні — переважно музичне. Арсен Мірзоян одну з найкращих своїх пісень віддав на мій фільм "Край землі" як саундтрек. Душу перевертають лемківські пісні, які співає Христина Соловій. Народне виконання — це те, що мене чіпляє.
Мої друзі — Соломія Вітвіцька, група Vroda, ONUKA - всі ті, хто підтримували армію, їздили туди, були небайдужими.
Відкриваю для себе українську культуру. Читаю Коцюбинського, прочитав eсього мого улюбленого Франка. Хочу розуміти людей. Бо цю країну я вибрав своїм домом. Уже місяць спілкуюся українською. Навіть у Фейсбуці українською пишу. Хоча раніше боявся, що моя мова "по-азірівськи" буде виглядати. У мене ще багато русизмів. Але поки що мені це можна.
3 
4880
Коментарі
4