Українці не хочуть бачити себе реальними. Їм важливіший міф - Андрій Алферов

Церемонія вручення третьої Національної кінопремії "Золота дзиґа" відбулася в київському конгресно-виставковому цент­рі "Парковий". Відзначили кіне­матографістів у 20 номінаціях. Найкращим фільмом 2018 року назвали "Донбас" Сергія Лозниці.

Під час заходу Gazeta.ua поспілкувалася з кінокритиком Андрієм Алферовим про переможця, зображення України у фільмах та шляхи розвитку українського кіно.

Які враження від вибору найкращої стрічки?

— Перемога "Донбасу" була передбачуваною. Фільм довів свою якість, художню спроможність та актуальність іще минулого травня на Каннському кінофестивалі (Отримав приз за найкращу режисуру у програмі "Особливий погляд". - Gazeta.ua). Загалом коли вручаються такі премії - це стосується і "Оскара" теж - більше очок одразу у картини, яка вже завоювала якісь нагороди раніше. І Канни - це надто високого рівня експертна оцінка та визнання. Проігнорувати це було би безглуздо.

Звісно, не тільки участь і приз у Каннах є вже само по собі перемогою. Це відіграло важливу роль, але це не останній аргумент на користь роботи Лозниці. Нам потрібно дати відповідь на питання щодо сьогодення. Чому ми так живемо? Що з нами відбувається? Чому ми поділилися на таких і таких? Чому відбувається кровопролиття на Донбасі? Це неможливо зрозуміти через публіцистику. Лише через художнє осмислення. А "Донбас" і є таким художнім осмисленням усього того, що відбувається в сучасній Україні. Це як із поезією. Ти про кохання більше розумієш через вірші, ніж через якусь публіцистику.

За словами голови Дежкіно Пилипа Іллєнка, "українці частіше прагнуть бачити у фільмах "глянцеву" презентацію країни, подекуди плутаючи кіномистецтво з рекламою". Чи справді це так, на вашу думку?

— Так, погоджуюся. У нас дещо незріле суспільство. Важливіше здаватися, ніж бути. Це лише у Франції можливо зняти фільм про скандал із католицьким священиком-педофілом ("З божої волі" Франсуа Озона. - Gazeta.ua), і французи ходять на це кіно. А у нас неможливо таке знімати. Може, тому що Україна загалом така поетична, міфотворча країна, де міф важливіший за реальність.

У нас взагалі реалістичного мистецтва немає як такого. Ми лише зараз позбавляємося від поетичного кіно, що було певною мірою художнім прокляттям. Нічого розбірливого. Поезія поезії. Така абстракція, що при перегляді нічого про себе не зрозуміло. Це як дивитися в стінку, а не в дзеркало. І українці не хочуть бачити себе реальними. А такими, як малював себе колишній генпрокурор Пшонка в тогах, домальовуючи своє обличчя до постаті Юлія Цезаря. На жаль, є така риса.

Навіть якщо ви прислухаєтеся до політичної риторики, то там часто лунає: "Ми маємо продемонструвати". Потьомкінські села - це наше, українське. Для нас фасад і те, що люди про нас подумають, важливіше за суть. А американці, французи, німці знімають про проблеми, скандали. Знімають про себе. Ми до цього ще не дозріли.

Які українські фільми останнього часу порушують цю тенденцію?

— "Герой мого часу", "Припутні", "Лютий березень". Вони про це, власне.

У мене було двоє фаворитів у номінації "найкраща жіноча роль". Віталіна Біблів у "Брамі", яка врешті-решт й отримала нагороду, і Лариса Руснак у "Стрімголов" - я вважаю, що це просто геніальна роль. Вона грає спиту мати, яка страждає через алкоголізм, але продовжує любити свого сина. "Стрімголов" взагалі багато ілюструє про наше суспільство. Коли люди начебто вчора стояли на Майдані, говорили про свободу й майбутнє України, а потім готові емігрувати з нелюбим іноземцем - лише б звідси й туди. Але про український сум вони будуть говорити. Тобто така подвійна мораль. Це потрохи починає потрапляти в кіно, але біда в тому, що більшість суспільства про це не хоче нічого знати. Вони не дивляться це. Вони хочуть бути як американці та французи, але через стереотипи.

Що потрібно в майбутньому українському кіно?

— Кіно існує тоді, коли є соціальний запит - його мають дивитися. Якщо людина знімає для порожніх залів, воно не потрібне. Автор не може знімати сам для себе. Якщо він так каже, то бреше. Кіно починається в той момент, коли зображення на екрані відбивається в очах людей, які сидять у залі. Індустрія можлива за наявності глядача. Без нього вона неповноцінна.

Питання в тому, чи прагнуть українці дивитися в екран, як у дзеркало, чи вони знову хочуть міфи й казочки? Матрицю України створив Микола Гоголь. Ми, власне, живемо так, як Гоголь нас вигадав. А там нема нічого реалістичного. Усі гоголівські твори про Україну - це фактично казки.

На екрані потрібні не вигадки, а драми. Коли брати воюють на Донбасі - один на боці сепаратистів, а інший у ЗСУ. І той, і той - українці. Що з ними сталося? Оце драма. Але про це не знімають. У "Кіборгах" до цього трішечки дійшли, коли показали шахтаря. У цьому є правда сучасного життя - Україна не може бути моноетнічною. Бо це дуже радянський підхід.

Нас же ніхто не ділив, коли на Майдан ішли - ви російськомовні, ми вас не пускаємо. І приймали допомогу московських лібералів, які сюди гроші перераховували. Не можна це відкидати. Але про ці теми люди не хочуть говорити - хіба що на кухнях. Львів'яни можуть стояти на Майдані, а потім їхати на заробітки в Москву і Санкт-Петербург. І це стосується багатьох людей. Влаштовують суди Лінча над артистами, які гастролюють Росією, а звичайні заробітчани їздять, працюють, і про це не можна говорити. Тобто одним дозволено, а іншим - ні. Подвійна мораль. Хто про це зніме фільм? Хто буде розповідати? Про це варто зняти, щоб принаймні подумати. Не засуджувати, а спробувати зрозуміти, чому в українцях живе і одне, і друге. І лише таке дзеркало, як екран, може дати змогу бодай щось зрозуміти про нас - чому ми такі.

Французи й американці цього не бояться - завжди про це знімають. Критичний погляд на самих себе. А ми собі роздаємо таку кількість авансів. Усі ці розмови, що ми Європа, що ми повертаємося додому. Ми не Європа. У нас, на жаль, немає європейської естетичної візії. Не можемо навіть сформулювати, що таке бути європейцем.

Я собі не уявляю, щоб у нас якась архітектурна пам'ятка згоріла, і українські олігархи скинулися так, як французи на Нотр-Дам. Тому що французи розуміють, що забери в них Нотр-Дам, Гюго, Вольтера, Годара і Трюффо - і Франції нема. Є населення, яке живе на території між Німеччиною й Бельгією. А Франція - це культурні здобутки. Тому що лише гуманітарне мистецтво здатне сформулювати естетичний код і взагалі якусь суть нації. А якщо нема культури, то, як казав Черчилль - "за що ми воюємо?" А у нас дотепер біда з культурою. І річ не лише у Кремлі. Шароварну Україну створювали радянські українці в радянському Києві, і зараз суспільство не має потреби в культурі. До неї і до кіно безпосередньо ставлення як до вишеньки на торті. Навіть сам по собі торт не дуже обов'язковий. Головне, щоб було м'ясо, картопля, борщ, а десерт - це таке. А вишенька на торті - від цього можна взагалі відмовитися. Ось і все.

Кіно є доступним для багатьох людей, на відміну від літератури. Воно може допомогти більшості людей у суспільстві щось про себе розуміти. Але поки що всі українські культурні здобутки мають величезний попит на Заході й тотально ігноруються в нашому суспільстві. Ми їм цікаві, а самі собі - ні.

"Плем'я" зібрало 50 нагород в усьому світі, і американський актор і продюсер Бред Пітт запросив режисера Мирослава Слабошпицького ставити фільм у США - у нас це ігнорується. Пусті зали у театрі "Дах" - його майже не існує. А в Парижі - повні зали. Три місяці на рік "ДахаБраха" гастролюють Америкою. В Україні вони не потрібні. Київський осередок - ще більш-менш, а решта України живе без цього.

Не треба себе нагороджувати, як Брежнєв у радянські часи - "ми європейська нація, ми обрана нація". Ми, на жаль, дотепер країна третього світу, яка розташована в центрі Європи. І проблеми лежать у площині культури. Коли буде культурна революція, а не просто Майдан, тоді зміниться свідомість, і глядач буде в залах інший.

Чи може "Золота дзиґа" збільшити увагу до кіно?

— Це локальна штука. Професіонали нагороджують професіоналів. Більшість людей в Україні до цього не дотичні. Ми нікому не цікаві. Люди думають, як заробити, як прожити, нагодувати дітей, купити ліки. Все інше їм байдуже.

І якщо одним верствам населення справді не вистачає грошей, щоб існувати, то інші - середній клас - не можуть припинити поглинати, безкінечно споживати. Нову машину, нову квартиру. Але духовного поглинання немає. Лише культура може сформулювати щось про нас. Хто ми такі є? Чому ми європейці? На яких підставах ми себе так називаємо?

Коли почне виникати така потреба, соціальний запит на це, то в кіно дедалі більше фільмуватимуть такі історії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У мене аж дрижаки по шкірі, так незручно повторювати ті репліки з фільму"

×