"В кіно, як у коханні, треба робити прекрасні вчинки поза межею логіки", - Іван Гаврилюк

У фільмі "Хліб і сіль" я на повному ходу, закований в кайдани плигав з поїзда, який їхав зі швидкістю 60 кілометрів на годину. На третьому дублі перевернувся і обличчя все здер об гальку.

У фільмі "Захар Беркут" я просто загорівся. Між мною і камерою були три чавунні тарілки з запаленим парафіном. Мене мали поливати водою в певній сцені. Вода потрапила не в обличчя, а в цей гарячий парафін. Під тиском води весь парафін, перука, все загорілося. Обличчя не було. Дружина бачила це все, знепритомніла.

У фільмі Юри Іллєнка "Княгиня Ольга" я боровся з ведмедем. Привезли ведмедицю Маню з Тамбова літаком. Дресирувальник ведмедиці дядя Вася мав такий живіт, що можна було ставити на нього пиво і пити. Як його не одягали, не міг він мене дублювати ніяк. Я підійшов до Юри і кажу: "Давайте я зіграю з ведмедем сам". "Та ти з глузду зїхав! – каже він. – З тебе скальп знімуть, а я буду в тюрмі сидіти". А вже літак чекає на ведмедя в аеропорту Жуляни. Гроші великі, очевидно. Треба було щось робити. А в мене страху ніякого не було. Підняли ведмедицю на задні лапи. По боках дві жінки стояли з револьверами. Ведмедиця пішла до мене і протягує до обличчя лапу. У мене був хліб з цукром. Валю Маню і кажу їй тихо: "Маня, падай!" Я на Маню вліз, ще в пащу їй голову запхав. І нічого. Потім підійшов Іллєнко і каже: "Я думав, що в тебе атрофія страху".

Страх прийшов аж на четвертий день, коли я усвідомив, що робив. Бо коли після мене підійшов до Мані дядя Вася, вона так заїхала йому в голову, що він відлетів зі своїм животом десь на 4 метри.

Я хотів би зіграти якусь потужну людину в якогось хорошого режисера. Треба гарну крапку поставити в своєму творчому житті. А може й не треба. Хай буде три крапки. Ви знаєте, професія актора – це ж лотерея суцільна. Тебе запрошують або ні. Я не прошу ніколи. Є багато хороших артистів, які йдуть до режисера самі, просять роль, принижуються. Це те саме що йти в гості без запрошення. А коли тебе запрошують, тебе хочуть, це зовсім інакші відносини.

Вони приходять. Не так багато, як хотілося б. Але це просто смішно. Це як тягнути дитячий візочок без дитини. Якби я був бідна людина, треба було б виживати, так, треба було б погоджуватись, щоб на щось жити. Поки що мені це не грозить.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ми губимо своє обличчя" - Іван Гаврилюк про голлівуських акторів у новому фільмі "Захар Беркут"

Я не бачу. Бо його ніхто не виховує. Те що робить Голлівуд і Німеччина, там, де є розвинутий кінематограф. Там є свої герої, якими пишається всі нація. В Україні свої герої були, навіть при комуністах - харизматичні актори, одна поява яких уже кликала людей в кінотеатр. Зараз немає. Хоч класних акторів українських дуже багато. Але про них ніхто не говорить. Погляньте, як вихваляють росіяни своїх митців. Їм творчі вечори проводять. Їх виховують так, щоб нація мала кумирів.

Це має бути не констатація факту, а таке режисерське бачення, щоб народ відкрив рота. А це не просто. Про війну знімати треба саме зараз. В Америці, наприклад, посадили літак на воду, через рік виходить кіно про це. Але як талановито.

Нема пристрасті. Всі під час кінозйомки ходять аморфні, сигаретку покурюють. Їм по барабану. Треба робити прекрасні вчинки поза межею логіки. Це як у коханні.