Колишній кореспондент "Газети по-українськи", львівський журналіст Богдан Кушнір написав продовження свого роману "Помста оперативника розвідки". "Невидима павутина" – історія про те, як спритно й професійно знешкодили того, хто кинув виклик людству на початку третього тисячоліття. Про це повідомив сам автор.
Видання підготувало київське видавництво "Ярославів Вал".
Богдан Кушнір зазначив, що у новий роман "Невидима павутина" перекочували герої з попереднього гостросюжетного твору "Помста оперативника розвідки". "Невидима павутина" – пригодницький роман про новий підступний план Росії, який плів навколо України той, чиє прізвище досі з острахом вимовляють у світі.
Він нагадав, що у попередньому романі "Помста оперативника розвідки" розповів, як російська розвідка під виглядом Зимової олімпіади в Сочі готувала експансію в Україні, і як провалилася операція "Пояс стабільності".
"Це був м'який сценарій політичними методами взяти під контроль Україну. "Помста оперативника розвідки" вийшла в останні дні 2013 року, а через два місяці, після Зимової олімпіади, російські війська хлинули в Крим", – розповів автор.
Автор подає анотацію до роману: "Бездоганно розроблена схема несподівано дала збій. Цей чоловік нацьковував на гризню офіцерів військової розвідки й оперативників стратегічної служби, аби звично загрібати жар чужими руками. Немов павук, він заманював у пастку супротивників і збоку спостерігав, як вони заплутуються й гинуть.
Завдяки блискуче виконаній комбінації його заманили в долину дольменів, а там весело й кумедно нейтралізували. Аж так хитромудро провели операцію, що близьке оточення побоялося розповісти народу правду, як відійшов від влади той, хто, начитавшись історичних романів, ще вчора марив лаврами Александра Македонського. Він сам потрапив у невидиму павутину, яку плів для інших.
Оперативник російської розвідки, опинившись у зоні бойових дій на Сході України, по-іншому подивився на останні події – і вирішив зупинити того, хто кинув виклик усьому людству. Це пригодницький роман про російську розвідку, офіцери якої зупинили нового диктатора на порозі Третьої світової війни".
Богдан Кушнір закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. У 2005–2008 роках був редактором львівської редакції "Газети по-українськи". Останніми роками працює в парламентській газеті "Голос України".
Автор документальних книг "Як нам бути з Росією" (1996) та "Помилка Солженіцина" (2010), ідея яких, як і гостросюжетного пригодницького роману народилася під час роботи українського автора в Москві.
Gazeta.ua пропонує до Вашої уваги фрагмент з нового роману "Невидима павутина".
Росія, Красна Поляна, президентська резиденція "Лаура"
Під вечір Володимир Бутин прилетів у Сочі запасним літаком. Борт № 1 залишився на аеродромі під Москвою. Отож, чиновницька братія нічого не підозрювала, лише обмежене коло знало про його несподіваний крок і не знаходило пояснень. Бо чого б це серед тижня зірватися, залишити столицю й сховатися в гірській резиденції в Красній Поляні.
Він нічого не пояснював, бо сам не розумів, чому перед серйозним вибором завжди прилітав на Північний Кавказ, де знаходив спокій. Тим паче, в горах краще думалося, не давав про себе знати задавнений спазм, що, як електричний розряд, дедалі частіше пронизував мозок. Менше людей, менше навантажень і більше спокою. Зрештою, біля Лаури він почувався в більшій безпеці, ніж у Москві, а в долині дольменів немов знову повертався в молоді роки. Кров нуртувала в жилах, з'являлася енергія, й тоді не ходив, а літав по горах, немов птах. Часто, коли прилітав у Сочі, приходив до кавказького дольмена – кам'яної печери – за новими силами та натхненням.
Після долини дольменів він зрозумів, що не зможе без Північного Кавказу, без білих вершин і густих лісів, де так легко дихається і життя здається великою грою; він тут уперше відчув, що доля пророчить йому велике майбутнє і повинен скористатися шансом, який випадає одному смертному з мільйонів. Усе йде чудово, якщо не зважати, що якийсь псих залякує його снайпером. Із кількох джерел надійшла оперативна інформація про загрозу замаху. Ця дрібничка зранку зіпсувала настрій, тому потягнуло в Красну Поляну. Захотів відпочити й про все забути. Прихопив кілька історичних книжок. У кремлівській бібліотеці змінився референт, що добирав для нього літературу, і новачок порадив прочитати історичні романи про Александра Македонського і Петра Великого. Читав, але історія зі снайпером не давала спокою. Він чомусь пригадував свої другі вибори. Олігархи виставили проти нього спікера парламенту Рибакова. Всі кандидати зареєструвалися, зокрема й Рибаков, але через тиждень той кудись зник. Опозиція підняла шум – ліквідували кандидата. Те, що він мав низький рейтинг, уже нікого не цікавило. Його потай вивезли до Києва – і переховували. З'ясувалося, Рибакова мали посадити за чужим паспортом у поїзд Київ-Варшава і на території Західної України викинути з вагона. За диявольською затією стояв найбільший ворог Бутина. Якби план вдався, усіх кандидатів зняли б із виборчого марафону, а вбивство списали б на бандерівців. Олігарх-мільярдер залишався осторонь чистим і непорочним. У Києві підлу затію спецслужби розкусили й попередили. Він цю історію пригадав неспроста, бо відчув чергову пастку, що готували недруги. Вони постійно тримали його в напрузі й не давали можливості розслаблятися. Посильні навантаження дедалі частіше провокували цей нестерпний біль у голові, від якого він змушений був ховатися біля Лаури. Лише тут він міг швидко відновити хорошу спортивну форму й працездатність.
З Бутиним прилетів начальник президентської охорони. Інформація про можливий замах просочилася, але швидко складно спрогнозувати, чи існує реальна загроза, чи вороги просто блефують. Генерал Котов зранку відмірював кроки в кабінеті на "Лаурі", час від часу зупинявся біля вікна і брався читати чергові повідомлення. Зміни в його настрої відчули лише наближені, та й то за ледь помітною інтонацією голосу. Під час кризових ситуацій шеф чітко й повільно карбував кожне слово, щоб усе було зрозуміло, щоб не виникало жодних запитань чи двозначностей. Але таким генерала ще ніхто не бачив. Після розмови з першим немов посивів – волосся на скронях аж побіліло, очі налилися червоним, а вилиці випирали з гладкого й ідеально виголеного обличчя, муха могла би на ньому поковзнутися.
Генерал зібрав найближче оточення. Сам вмостився на дивані біля вікна. Радник президента сів за великий стіл. Заступники начальника охорони зайняли вільні стільці під стіною. Він показав два віддруковані аркуші.
– Нам кинули виклик. Невідомий блогер розкрив систему безпеки президента на час поїздок до Красної Поляни. Якийсь сучий син злив службову інформацію. А втім, самі уважно прочитайте, а тоді обміняємося думками. Це надрукувало популярне інтернет-видання сусідньої країни. Вчора передали дипломатичним каналом із міністерства закордонних справ, – ошелешив.
Генерал вивів на екран текст з убивчим заголовком:
Бутин сховався на березі скаженої Мзимти
Цей синдром добре відомий психіатрам. Людському мозку складно впоратися з лавиною негативної інформації. Ще втричі важче тому, чиї рішення чи кроки приводять до трагедії.
Кожен диктатор мав свою гавань, де ховався від мук совісті. Для Сталіна це були Гагри, для Хрущова – Піцунда, для Володимира Бутина – Красна Поляна, президентська резиденція біля гірської річки Мзимта. Там розташована "Лаура" – так називають відпочинковий комплекс "Промгазу", у центрі якого розкинулися президентські апартаменти. Це повністю ізольована від усього світу територія з власною системою безпеки, водо- та енергозабезпечення. Це найзакритіший куточок Росії. У Красну Поляну веде лише одна дорога, а сам комплекс оточують гори. Перекрий – і сиди як за кам'яною стіною. Навколо безліч камер відеонагляду, які залишилися після Зимової Олімпіади в Сочі.
Володимир Бутин може зірватися навіть серед тижня і через півтори години опинитися в Адлері – це аеропорт Сочі. Далі залежно від настрою. Якщо поганий – летить гвинтокрилом до Красної Поляни. Максимум 15 хвилин лету над вершинами Великого Кавказького хребта. Якщо прагне свіжих вражень – їде 30 хвилин автомобілем. Судячи з хроніки поїздок, із хорошими враженнями за останніх вісім місяців Бутин на "Лаурі" не появлявся.
Летить на запасному літаку. Борт № 1 залишається на аеродромі під Москвою. Якщо проаналізувати хроніку подій, то після серйозних невдач він завжди прилітав на Північний Кавказ, де, очевидно, шукав спокою перед тим, як прийняти подальші рішення.
У його приїздах у Красну Поляну місцеві жителі помітили одну особливість. "Резидент" – так позаочі його називають місцеві опозиціонери – з'являвся в "Лаурі" несподівано й відлежувався у своїй барлозі; тоді регіональній владі краще не йти з ним на жодні контакти. За хорошого настрою він виходить у люди – тоді легше домовитися.
Бутин може годинами гуляти лише з охоронцями біля Аїбги, на схилах якої навіть улітку залишаються білі смуги снігу. Є у нього улюблений майданчик біля урвища, що звисає над селищем, з якого можна вдивлятися вдалечінь. Під час дощів уся Красна Поляна тоне в тумані. Тоді нічого не видно.
Він полюбив цей край. І хотів віддячити жителям селища особливою президентською любов'ю – розбудував Красну Поляну й перерив навколишні гори. З його подачі навколо вирубали тисячі гектарів лісів.
Та краснополянці чомусь "резидента" недолюблюють. Вони жили спокійним життям, поки їм не подарували Зимову Олімпіаду, після чого почалися жахіття бутинської урбанізації Північного Кавказу. Хотіли як краще, а вийшло як завжди.
Більшість місцевих жителів – це переселенці-греки, але за останні роки вони розчинилися серед тисяч приїжджих, тому нині втрачають свою самобутність. Він пробував їх зачіпати, влаштовував чаювання на чіпку Аїбги, працював над образом "свого хлопця". Прагнув набратися позитивних емоцій від простих жителів Кавказу. Згодом зрозумів, що своїм для краснополянців він ніколи не стане. На тому ігри в демократію завершилися.
Він дедалі частіше закривається в газпромівському лігві, а місцеві дедалі менше реагують на появу високопоставленого сусіда. Отож, якщо дотримуватися логіки подій, після останніх трагедій Володимир Бутин мав би підігнути хвоста й запасним літаком прилетіти в Красну Поляну. Тихо й без жодного привертання уваги сховатися на березі невеличкої гірської річки Мзимта, назва якої в перекладі – скажена…".
– Автор знає більше, ніж написав, – розпочав генерал. – Нам справді кинули зухвалий виклик, блогер немов виставив мішень, назвав усі можливі місця, де буває об'єкт. Аж три – де перший може опинитися в прицілі снайпера.
– Звучить як запрошення: хто візьметься за це замовлення, – каже присутній на нараді радник президента, лисуватий та огрядний чоловік із маленькими запалими очима, й розглядає генерала.
– Йде наступ на нинішню команду, – кивнув хтось.
– Насуваються потрясіння. Події на Сході України. Падіння економіки. Невдоволення бізнесової еліти й західних колег. За таких обставин може з'явитися і замовник, і виконавець, – уголос розмірковував генерал.
– Пригадуєте останню перепалку першого з олігархом, що зарвався? – продовжував радник. – Запустили фотожабу, що вони замовили одне одного. А потім поширилися чутки: поки один із них живий, в іншого будуть труднощі.
– Це ускладнює ситуацію.
– Як?
– Не знаємо причин протистояння, хто запитає першого, що той не поділив із олігархом.
– І ми хотіли би знати більше деталей, – підхопив один з охоронців, – а не шукати голку в сіні.
– Наша поінформованість не збігається з викликами, – почулися й інші невдоволені нотки.
– Запитуйте все, що вважаєте важливим, – сухим тоном відповів радник. – Вважатиму за потрібне – відповім, якщо ні – мовчатиму. Викладайте свої карти на стіл.
– Називаймо речі своїми іменами. Йдеться про олігарха Ходовського.
– Що далі? – поцікавився радник президента.
– В оточенні президента опинився помічник Ходовського. Влад Бурков.
– Є такий, але його сфера діяльності нині – Україна. Він створює нові республіки на Сході.
– Так, але він серед наближених.
– Візьмемо до уваги ваші побажання, – пообіцяв радник.
– Ще один олігарх – Коломийський, той, що біля Женевського озера живе. З першим у них почалося серйозне протистояння.
– Так можна назвати ще з десяток прізвищ. Бути при владі й не мати ворогів…
– Ви жонглюєте словами, така позиція нас не задовольняє, – зупинив радника на півслові Котов.
– Генерале, нам вирішувати, до якої інформації вам дати доступ, а яку краще змовчати, а ви продовжуйте розкладати свої карти.
– Надійшла оперативна інформація про невдоволення військових чинів. Хтось професійно роздуває локальні суперечки між військовою розвідкою та інтелігентами з Ясенового, – ділиться начальник охорони.
– Це блеф?
– А ви як думаєте?
– На рівні оперативної інформації.
– Зовнішня розвідка завжди трималася осторонь московських баталій. А, може, залучимо їхній сочинський оперативний центр? Вони не засвічені в країні, хай попрацюють, – запропонував радник.
– Поговоріть із Шайгіним. На гірськолижних курортах мертвий сезон, спустимо його удавів з гір, усе одно сидять без діла. Поки вони ділитимуть сфери впливу з "вовками", розімнуть м'язи, хтось та й засвітиться – порадив генерал. – Підключимо на повну котушку Центр підтримки служби розвідки. Хай розіграють свою виставу. Обов'язково щось випливе.
– Для початку зберімо снайперів, які охороняли резиденцію № 1 під час Зимової Олімпіади. Вони ж кожен валун у горах знають, – кинув хтось з охоронців.
– Авжеж, – зрадів генерал, – обов'язково розшукайте всіх з олімпійського пулу, і не забудьте хитруватого прапорщика з Молькіно. Пригадую, він, батько трьох дітей, був невловимий. Жоден охоронець його не засік. Десять разів тримав двійника на прицілі. Розставимо снайперів у горах, може, хтось та й вигулькне.
–А чим буде зайнята ваша охорона? – несподівано поцікавився радник.
– Що ви хочете почути?
– А що можете сказати?
– Ви хочете, щоб я відповідав на ваші запитання, а мої залишаються без відповіді.
– У нас особливі повноваження, вибачте, але навіть із вами не можемо обговорювати наших кроків. Що інші відомства мають робити – будь ласка, а що ми – це внутрішня кухня, – відрубав генерал, а потім уже м'якше додав: – Блогер забув чи не знав про ще один об'єкт, куди часто приходить перший. Розставимо й там своїх людей.
– Чудово, як я розумію, ви готові взяти на себе відповідальність, чи, можливо, розумніше розділити її з іншими, – з такими словами радник залишив нараду.
– Нам не до торгів, це вони поки не дізнаються, що отримають навзаєм, нічого не зроблять,– невдоволено підсумував генерал. – А ви що думаєте? – Глянув на присутніх.
Усі демонстративно мовчали. Ініціатива в таких випадках часто була недоречна. Хто вистрибував першим, отримував чортів. Тому присутні запитально глянули на шефа. Той переможно піднявся з крісла і віддав команду:"Розпочинаємо виставу. Ідея наша, а деталі додумати доручимо групі Шайгіна".
Генерал не міг цього сказати вголос, але ситуацію часто ускладнювали нікому не зрозумілі кроки Бутина. Той міг викликати керівника якогось підрозділу й дати завдання, про які ніхто не знав, окрім нього. Такі кроки першого всіх тримали в напрузі, бо ніхто не міг передбачити, чого можна від нього чекати через годину-дві. Все це призводило до того, що керівники спецслужб досить часто недовірливо ставилися один до одного, їх спеціально зводили лобами, створювали конфліктні ситуації, а тоді він – "перший" – виступав миротворцем. І всі відчували, який він потрібен країні, бо без нього і кроку не можна ступити.
Генерал Котов прослужив із Бутиним тринадцять років, проте досі не навчився розуміти його дивацтв. Той ніколи не казав прямо: усуньте цього керівника, а плів чужими руками сіті, які змушували того, хто потрапив в опалу, самому подавати у відставку, аби не втратити все нажите.
Служба охорони скрупульозно аналізувала останні чутки й не могла дійти однозначного висновку: це правда чи поширювані кимось страшилки. Можливо, що вони появилися за вказівкою самого Бутина. Але за інструкціями будь-яку інформацію, навіть поширювану психічно хворою людиною, що стосувалася президента, слід негайно перевіряти.
Минулого місяця всю охорону й силовиків регіону вже поставили на вуха. Перед приїздом "першого" до Сочі жовтий інтернет-сайт написав про маловідомі факти з життя президентської свити. Блогер виявився напрочуд поінформованим. Написав, як літак чомусь приземлився на запасному аеродромі вперше за останні роки. Контейнери, якими перевозили продукти, були замінені. З машини, яка їх доставила, викрали шапку водія й могли щось підкинути. А везли їх аж із Підмосков'я, де на спеціальних плантаціях вирощують сільськогосподарську продукцію для державних мужів. На страусиному ранчо для резиденції № 1 замовили м'ясо, але машина з продуктами знову запізнилась Далі: ресторан на Аїбгі закрили на переоблік і проводять там санітарну обробку – слід очікувати високого гостя.
Тоді кожен факт перевірили аж до з'ясування всіх обставин, за яких інформація просочилася в пресу. Три доби охоронці й силовики Краснодарського краю не покидали робочих кабінетів, аж поки доповіли, хто за тим стояв. На поверхню випливла банальна історія. Кухареві з резиденції № 1 жінка влаштувала скандал, бо він не ночував удома. Звинуватила бідолаху в подружній зраді, а той, виправдовуючись, розповів, чому довелося міняти контейнери з продуктами, чому запізнилися з страусиним м'ясом, бо дорогою машина поламалися. Ось чому він мусів сидіти до ранку, аж поки завезли всі продукти. А жінка все це ляпнула подружці, а та знайомому репортеру. Ось так миша породила гору. Генерали три доби не спали, після чого кухаря звільнили, продукти замінили, а сайт прикрили.
Проаналізувавши останні події, генерал зв'язався із службою зовнішньої розвідки. Вирішили дати понюхати пороху їхнім оперативникам.
3 
4880
Коментарі
1